«Даха-Браха» – свобода давати радість

Театральний гурт «Даха-Браха» (стилізація слів «давати-брати») став яскравим відкриттям української музики останніх років. Учасники колективу є акторами Центру сучасного мистецтва «Дах», керівником, господарем і режисером якого є Владислав Троїцький. Ще одна непересічна особистість, яка творить сучасну українську культуру у повному сенсі цього слова.

Чого лише варті його постановки Шекспіра або грандіозний художній проект, присвячений 200-річчю з дня народження Миколи Гоголя. Вперше 3-го листопада спробували провести українські вечорниці і в луцькому пивному клубі «Майдан», адже саме класика світової рок-музики і кращі зразки української формують формат цього закладу. Або ж, точніше, його музичну політику. «Життя – це рок-н-рол», а оскільки рок завжди досить ґрунтовно спирався на етніку, немає нічого дивного у тому, що ми знову і знову звертаємося до витоків.

Троє дівчат у високих чорних кучмах та українських національних строях і один парубок, що підспівував і підігравав їм на трембіті, гармошці та інших, не зовсім звичних для пересічного слухача, інструментах підкорили усіх своїм виступом. Сильні та емоційні голоси співчинь «Дахи-Брахи», здавалося б, проникали у саме серце, яке стрибало в грудях чи навпаки тужливо стискалося в такт вистукування дівчатами ритмів і мелодій на трьох схожих на тамбурини чи тамтами барабанах. Ніколи б не подумала, що запал барабанів так добре відгукуватимуться в українських народних піснях. Більше, того вечора не тільки молодь і діти, ба, навіть старі металюги добряче розхитали свої, здавалося б, важчезні тілесні «металоконструкції», аплодуючи музикантам. А оплескували «Дасі-Брасі» усі; запалені свічки кидали відсвіти на щасливі обличчя відвідувачів. Заповнений під вінця Майдан гомонів, радів і світився посмішками й вишиванками. А ось, що розповіли мені після концерту самі дахобрахівці, зокрема єдиний представник чоловічої статі у гурті, Марко Галаневич.

– Марко, той склад, з яким сьогодні виступала в Майдані «Даха-Браха», він є постійним?
– Так, «Даха-Браха» – це Ніна Гаринецька, Олена Цибульська, Ірина Коваленко і я. Правда, у нас ще п'ята учасниця є, Саша Гарбузова, але вона зараз живе у Литві, хоча починали ми усі вп'ятьох, зараз ось вчотирьох працюємо.

– П'яту учасницю шукаєте?
– Ні, ми тримаємо місце для Саші, сподіваємось, що вона колись повернеться.

– Розкажіть, будь ласка, з чого починалась «Даха-Браха»? Як ви зустрілись і як стали музикувати разом?
– Зустрілися в театрі «Дах», де директором й режисером є Владислав Троїцький, він почав організовувати вечорниці, ось такі, для прикладу, як у вас у клубі, де музиканти, художники, творчі люди могли відпочивати, спілкуватися і просто творити щось разом. Там з'явилися дівчата, до того вони співали в іншому колективі, що мав назву «Дралиця», при Національному інституті культури у Києві. Пізніше у просторі «Даху» назріла можливість творити щось нове, на відміну від багатьох фольклористів, з якими до цього Владислав працював як режисер – «Древо», «Божичі» і т.д., дівчата були готові експериментувати з фольклором. Не ставитись до нього як до якихось священних канонів, а робити щось нове, цікаве. Власне тому й наша концепція полягає у поєднанні різних етнічних традицій «етно-хаос», як ми її назвали. Хоча і цей напрям, безперечно, розвивається в річищі загальних тенденцій «world music».

– Наскільки я розумію, ви й зараз усі маєте безпосереднє відношення до театру «Дах», тримаєтесь своїх витоків, так би мовити?
– Безумовно. У нас є три вистави, в яких ми беремо участь, як актори. Цикл «Україна містична», шекспірівський цикл, де музика «Дахи-Брахи» виступає у ролі живого музичного супроводу. Ось недавно давали з театром десять вистав в Барбікан Центрі у Лондоні.

– Яке враження залишилося від виступів закордоном? Де найбільше сподобалось і де вас найкраще сприймала публіка?
– Якщо відверто, то враження скрізь різні бувають. Найгостинніші, звичайно, грузини. Ми там були два рази і залишилися зворушеними їхньою гостинністю, дуже щирі і приязні люди.

– Ви були у Грузії на гастролях разом із театром чи окремо, вже як гурт «Даха-Браха»?
– Ні, окремо. А з театром ми їздили до Лондону.

– Марко, я ось чула, що інколи навіть наш глядач не до кінця розуміє усе те, що ви робите на сцені. Мовляв, ніц не розумію, але відірвати погляду від сцени не можу. Наскільки англійцям була зрозуміла українська аутентика?
– Преса писала, що ніхто не очікував від українців такого трактування Шекспіра. В цілому відгуки були дуже позитивними, і публіка була вражена зовсім іншим поглядом на класичні п'єси, тобто нашим українським поглядом, і музикою, звичайно, теж.

– Я знаю, ви маєте власні записи, що нового плануєте на майбутнє, чи зміниться якось стилістика музики «Дахи-Брахи»?
– Є ще багато невиданого матеріалу. На даний момент хотілося б записати диск так званої «артівської музики», не синтезу різних стилів і звуків, а серйозних, атмосферних пісень, які б змушували над чимось задуматись, без веселощів. Сподіваємось також на різні спільні проекти з музикантами. Ось у нас має бути спільний проект-вистава з Богодаром Хоторовичем – лідером «Київських солістів». Класична якісна музика, знана у всьому світі. Дуже відомий симфонічний оркестр.

– Цікаво, а українські рок-музиканти пропонували вам якісь спільні проекти? Або, можливо, якби вам хотілося з кимсь попрацювати, хто б це був?
– Важко сказати, ми готові співпрацювати з усіма. До нас от, для прикладу, звернулись іранці, ми зробили з ними два спільних концерти, приїжджав шаман, ми з ним виступали. Коли прийде хтось інший, ми готові будемо до будь-якої співпраці. Рокери, електронники – будь ласка. Умова лише одна, щоб це була якісна музика, ми могли один одного зацікавити і щоб було приємно працювати разом.

– Тобто етнічна музика кордонів немає? І ви готові варіювати і змінюватись, роблячи щось нове?
– Так, звичайно.

– Яка музика зараз займає перші місця у ваших уподобаннях?
– Звичайно, що більшість – це етнічна музика, тому що у цьому і полягає наша творчість. Ми слухаємо багато етніки, щоб взяти для себе якісь нові рими, ритми, втілити їх в життя, вплести щось свіже у своє звучання. Все, що ми бачимо і чуємо на фестивалях – все для нас є цікавим, іноді варто почути якийсь новий гурт, який надихне на створення якоїсь нової композиції. Багато слухаємо арабської музики, як не дивно.

– Маючи широку фестивальну практику, який український фестиваль запам'ятався і вразив найбільше?
– Останні «Шешори», звичайно. Нам там дуже сподобалося.

– Ви там були неофіційними хедлайнерами! «Даха-Браха» – улюбленці публіки на таких заходах, ви самі про це знаєте?
– Дуже приємно, звичайно, таке чути, але наша справа – не зазнаватися, а йти далі, працювати далі. А коли гарна організація, як на «Шешорах», то й не гріх добре виступити! Хоча ваша аудиторія нам теж дуже сподобалась, ще ніколи публіка у таких невеличких клубах так гаряче і емоційно нас не зустрічала. Будемо сподіватися приїхати до вас іще.

– Обов'язково! Успіхів вам!

Опісля нашої розмови, музиканти роздавали автографи, спілкувалися з слухачами концерту і дивувалися, наскільки добре й тепло сприймали їхній виступ прихильники інших, здавалося б, не сумісних з фольклором субкультур. Як весело і щиро реагували на їхню творчість похмурі готи. Але, у цьому не було нічого дивного, справжнє мистецтво зачіпає кожного, хто має в душі бодай кілька тонких струн. «Даха-Браха» вибрала правильну стежку, вона веде до сердець людей, що прагнуть не лише радості буття, а й гармонії з оточуючим світом, зі своїм минулим і сьогоденням, з традиціями власного народу та інших народів світу, з сучасними ритмами і звуками прадавніми. Віддає нам радість й забирає сум! Це прекрасно! Прекрасно, як життя! Рок, блюз, готика, панк, хеві-метал, фольк-музика... – усе це насправді набагато більше, ніж просто звуки. Особливий спосіб мислення, особливе почуття свободи і прагнення до неї, особливий стиль життя. А отже, програми, присвячені українській фольковій музиці, триватимуть. На Різдво очікуймо приїзд ще одного цікавезного гурту мандрівних дяків «Вертеп». Побачимо, чим цього разу нас здивують етно-музиканти.

автори фото – Zeppelin i AnFissa