«ДахаБраха» презентує «Ягудки» у Магдебурзі

Напівтемрява у залі, лише центральні потоки світла падають на сцену та освітлюють музичні інструменти... ніяких декорацій та пафосу... ніби з туману з'являються вони та починають грати... етно-хаос... і ти одразу розумієш, який він рідний, український... 

Енергія потоком б'є в зал і вертається назад, на сцену... Тендітні жіночі пальці з неймовірною силою та легкістю вистукують по барабанах, і ти навіть не задумуєшся, чи важко їм грати... твої думки зараз не про це... ти розтаєш у цій атмосфері і ніби відлітаєш у космос...

Український гурт «ДахаБраха» вміло поєднує український спів зі східними ритмами, є невід'ємною складовою Центру сучасного мистецтва «Дах» та розшифровує назву гурту, як «давати» та «брати», тобто обмінюватись енергією із глядачами. Впізнати колектив досить легко і не лише за зовнішнім виглядом (дівчата носять високі вовняні шапки), але і за особливістю їхніх пісень. Почувши раз, навряд чи колись зможеш їх забути.

А виникла «ДахаБраха» у 2004 році. Щоправда дівчата знайомі між собою близько десятиліття. Усі вони фольклористки. А от єдиний чоловік у гурті, Марко Галаневич приєднався до них три роки тому. Так і з'явилась «ДахаБраха». Окрім гурту, кожен з учасників колективу має свої захоплення. Аспірантка інституту філології КНУ ім. Т. Шевченка Олена Цибульська – керівник фолькгурту «Роксаланія». Ірина Коваленко захоплюється шиттям і навіть починає створювати костюми для «ДахиБрахи». Ніна Гаренецька гарно вишиває. А Марко – актор театру «Дах», також він захоплюється дизайном, робить обкладинки до альбомів «ДахиБрахи».

У січні минулого року гурт разом з театром «Дах» був на гастролях у Великобританії, де показав 10 вистав «Пролог до Макбета».
– Організатори гастролей у Англії побачили нас на польському фестивалі і вирішили запросили у Лондон, – розповідає Марко Галаневич, учасник гурту. – Але наші виступи мали розпочатись аж через півтора роки після запрошення. В той час як в Україні можемо за тиждень дізнатись, що їдемо на якийсь фест, чи концерт. А тут півтора роки на підготовку. У Лондоні на наші вистави приходила не лише українська діаспора, а й англійці. Їм цікаво, що з їхнім Шекспіром можуть зробити українці. Щоправда, реакція була досить стриманою, але довготривалою. За півроку після нашої вистави, нам прийшов лист-відгук з Великобританії. Директор лондонського театру, який був на нашій виставі написав, що вражений оригінальним поглядом на творчість Шекспіра, і хоче запросити нас на гастролі ще раз.

До речі, кажуть, що диск «Ягудки», який ви презентували на «Шешорах-Подільських» перевидаватимуть за кордоном?
– Альбом «Ягудки» ми вважаємо нашою першою студійною платівкою. Бо «На добраніч» є концертною версією фактично. Незабаром у Магдебурзі має вийти реліз цього альбому. А ми поки що працюємо над новим. Багато матеріалу вже є. Залишається лише сісти в студії та записати. Сподіваюсь в лютому так і зробимо.

Ви багато гастролюєте за межами України. Які фестивалі запам’ятались найбільше?
– Після «Шешор» їздили до Угорщини. Але найбільше запам’яталась поїздка до Німеччини на свято молодого вина. Там мали змогу наїстись смачних німецьких сосисок, – пригадує Марко. – Цей фестиваль знаходився у спеціально побудованому дерев’яному містечку, яке в наприкінці фесту спалювали. Ми закривали фестиваль, тому мали нагоду побачити це феєричне дійство. Там же зустріли і діда, який робив сувеніри. Почувши, що ми з України він згадав нашого Тараса Шевченка та його «Катерину». Було приємно. А ще там ми їздили на велосипедах. Умудрялись по три чоловіки одразу на одному велосипеді кататись. Для місцевих міліціятів – це було дивно.

ДахаБраха» – гурт, який грає етно-хаос. Але вас запрошують і на джазові фестивалі?
– Минулої осені ми грали на фестивалі «Джаз-Коктебель». Якось до рук Олексія Когана потрапили наші записи і він запросив на фестиваль. Після чого також грали у Києві на міжнародних джазових днях у «Арена Сіті».

А чому українські телеканали не транслюють ваших кліпів?
– Якось ми принесли телеканалам кліп відзнятий у ніч на Івана-Купала «Татарин-братко», але сказали, що це не формат. Хоча нещодавно нам повідомили, що кліп показували перед переглядом фільмів в українських кінотеатрах. Тому маємо надію, що відео все таки дійшло до глядачів. За кордоном «Татарин-братко» крутили залюбки у форматі «Made in Ukraine».

Хто є автором ваших оригінальних шапок?
– Творчий образ нам створила акторка «Даху» Тетяна Василенко та керівник театру Владислав Троїцький. Шапки – це наш бренд. Щоправда, думаємо над тим, щоб створити літній варіант, бо влітку в них трохи спекотно. Нас впізнають по шапках, прихильники просять сфотографуватись у них. Ми подумуємо над тим, щоб замість футболок з написами «ДахаБраха», створювати такі шапки. А Оленка вже й мені створила схожу шапку, тільки білого кольору, – каже Марко. – Але треба трохи змінити мій костюм, щоб вона підходила.

Марко, ти єдиний чоловік у колективі. Дівчата не ображають?
– Та ви що, він же у нас як вареник у маслі, – заперечують дівчата. – Ми його любимо та балуємо.
– Я звик до жіночого колективу, – зізнається Марко. – Адже, закінчив інститут філології університету ім.. Т. Шевченка, і у моїй групі було 22 дівчини і лише 2 хлопці. Тому до дівчат мені не звикати.

Які інструменти маєте в колективі?
– Є діджіреду з Австралії,ми підгледіли його у чеського гурту «Чанкішоу». Африканський джанбе, індійські табли, казарбас, скрипка, віолончель, волинка та 5 баянів.

До речі, пам'ятаю кумедний випадок, пов’язаний з інструментами. На зорі нашої творчості ми носили інструменти у сміттєвих мішках та сумках в клітинку. Якось на фестивалі побачили іноземний гурт, у якого були гарні шкіряні чохли і ми вирішили на перші зароблені гроші пошити пристойні чохли для інструментів. Так і зробили.

А як вашу творчість сприймають на корпоративних вечірках?
– По різному буває. Іноді люди сидять, слухають нас та продовжують їсти. Ніби-то ніякої реакції. А потім організатори вечірки заходять у гримерки та кажуть, що людям дуже сподобалось і надякуватись не можуть. Для нас важливо, аби процес «ДахаБрації» відбувся. Тому любимо грати в клубах, де атмосфера сприяє цьому. Але великі фестивалі теж дуже любимо.