Дебати в театрі. №1. Червоний Елвіс.

27 лютого в Харкові  у Театрі сорока  дев’яти в рамках  нового проекту театру «Арабески» відбувся прапрем’єрний показ вистави «Червоний Елвіс (соціалістичні настрої серед домогосподарок)» з подальшою дискусією за участі авторів, експертів та журналістів. Обговорення стосувалося не тільки самої вистави, а й проблем, що у ній піднімаються. Дебати фіксувалися на відео і продовжать своє життя в медійному просторі.

     Переглядаючи  це відео та читаючи стенограму дебатів, я маю можливість, на правах співавтора проекту, коментувати та «монтувати» дискусію, додаючи цитати з вистави. Роблю таку реконструкцію, оскільки вивчення рецепції є дуже корисною штукою, особливо, якщо хочеш мати сталий двобічний зв’язок із глядачем.

Цитата  з тексту «Червоний  Елвіс»: «Ось домогосподарка виходить з дому, вона думає, ох, ця моя соціальна ізоляція, ця моя виключеність із боротьби, що я можу із цим зробити, я самотня вагітна домогосподарка, моя соціальна ізоляція добиває мене, я просто стаю заручницею обставин, так вона думає, і робить першу помилку.» 

  Альона Соколінська (журналістка): Для мене сьогодні на спектаклі відбулась така несподіванка. З самого початку, коли це дійство почалося, це був такий суцільний кліп, таке музикально-видовищне все… і раптом у мене кудись усі думки зникли. Я не знаю чому. Якась медитація почалась. Я не знаю, чи був такий план в режисера, щоб не думати під час вистави. Бо мені було важко думати, а простіше було сидіти, погружатися і ні про що взагалі не думати. Я ось цю годину, яку ми провели тут, я не думала ні про що. Я в цій ваші постановці купалась чи пливла, чи може це така медитація… Що це таке було? 

Зураб Аласанія (журналіст, модератор дебатів): Що ви робили на сцені весь цей час? Заперечували? Протестували? Танцювали? Кайфували?

Наталя  Цимбал (акторка): І перше, і друге, і третє.

Ірина Волошина (акторка): Переважно кайфували.

Олег  Сердюк (Younnat, автор музики): Ми робили все віддалено. І музика, чесно кажучи, робилася сама по собі. Трохи пізніше, коли вже були якісь напрацювання, мені принесли лібрето вистави. Я не можу сказати, що я якось корегував музику після цього, але мені розказали про загальний настрій і, можливо, це потім якось вплинуло на самі треки. Хоча для мене було сюрпризом побачити все в цілому. Як візуальна картинка лягла на музичний ряд. Якщо чесно, то все це робилося окремо.

Влад  Грузинський (журналіст): Перед тим як прийти на виставу, я читав текст. Чесно скажу… я розумію, що автор в залі, дякую за попередження. Чесно кажучи, я не зовсім зрозумів, що це буде з тексту. Сьогодні я побачив зовсім фантастичне видовище. Ще з університетських часів я терпіти не міг предмет, який називався літературознавство. Коли совєтської школи викладачі говорили: «Автор хотів сказати…». Я думаю, що ці викладачі не знали, що хотів сказати автор, тому я теж не збираюся в цьому розбиратися. Мене сьогодні «вперло».

Цитата  з тексту «Червоний  Елвіс»: «Але, стоп. Те, про що тобі говорять, має і свій зворотній бік. Подивись – бачиш його? Це менеджер. Йому тридцять років. У нього відсутність перспектив у цьому бізнесі й проблеми з самоідентифікацією. Інакше кажучи, він гей, розумієш, він п***р, повтори, давай, повторюй – п***р, молодець. Давай, ще раз, хто це? Це менеджер. Так, але насамперед, хто він? П*-**р. Голосніше! П***р. Ще голосніше!!! П***р! Це п***р! Це менеджер-п***р! Всі менеджери – п***ри! І всі рекламні агенти – теж п***ри! П***ри і сучі діти, додамо від себе! Так, п***ри і сучі діти. Всі менеджери й рекламні агенти – п***ри і сучі діти! Я вже не говорю про працівників муніципалітету! Молодець. Це і називається самоорганізація».

Павло Маков (художник): Мені здається, що проблема в тому, що якби не було системи, тої самої, про яку можна почитати просто в газетах, журналах, то ця дія в мене викликала б більше задоволення. Тільки ми бачимо, що це деякою мірою ілюстрація до реального життя, яке будь-як цікавіше, ніж будь-яке мистецтво, найсильніше мистецтво. Виникає питання чи не забагато засобів для того, щоб іще раз нагадати мені про те, що я і так щодня читаю в періодиці. Будь-яке добре мистецтво, воно уособлює в собі боротьбу з системою, тому що воно викликає первинні приватні почуття, котрі не залежать від системи. І чим більше мистецтво наголошує на тому, що воно бореться з системою,  тим більше воно стає часткою цієї системи. Така дилема. Я пережив той час, коли був великий попит на пострадянське, радянське мистецтво, так званого, спротиву чи ще чогось… Коли зацікавленість була тільки через те, що воно проти. Десь 80%, якщо не більше, того, що було проти, воно навіть за ці останні 15 років зникло, його взагалі нема. Тому що воно нецікаве, воно будувалося тільки на тому, що воно проти, а самим собою воно не було. А от вижило тільки те, що було якоюсь своєю приватною дією. Якби тут не було гасел, якби залишилися самі актори, залишилася одна сцена, навіть нічого не пояснюючи, це було б цікавіше, ніж з оцим соціальним підтекстом. Я цей соціальний підтекст щодня читаю в газеті.

Сергій  Жадан (автор тексту): Це іронічний текст. Можливо, це не зовсім у виставі відчутно, можливо, ви цього не вловили, але це не подається як текст про боротьбу з системою. Тут боротьба з системою як раз висміюється. Про це йшлося. Ви або не піймали, або купилися на це.

Павло Маков: Я на це не купився. Справа в тому, що коли боротьба з системою перетворюється на комедію, це означає, що цю комедію система упіймала. 
 

Сергій  Жадан: Ну я не згоден, тому що тут якраз ідеться про висміювання основних образів. Головний образ – Елвіс і Red Elvis – беруться якісь поп-ікони, поп-символи. Вони подаються, дійсно, як якісь фетиші, які представляють той чи інший бік цієї системи. Але насправді все ж це осміюється, все це подається в іронічному ключі. Тому тут, мені здається, і була спроба вийти поза межі цієї системи. Показати всю примарність, всю химерність боротьби з нею. Те чого ви потребували, воно, по-моєму тут є, просто, можливо, це не відчитується на перший погляд. 

Женя  Кошмар (Євген Варва, засновник групи Ку-Ку): Це був чистий сміх. З того моменту, коли я поїхав з цієї країни і сюди повернувся, це перша вистава, яку я зараз дивлюся, взагалі з того моменту коли я поїхав. Це було дуже давно коли я поїхав… це дуже класна вистава. Я дуже шкодую, що в нас таких вистав тоді не було… у нас було багато хороших вистав, але от у такому форматі не було.

Зураб Аласанія: Ви емігрували давно?

Женя  Кошмар: Так, у 1993 році.

Зураб Аласанія: Де ви жили, що примудрилися не подивитися жодної вистави за цей час?

Женя  Кошмар: В Брукліні.

Зураб Аласанія: Андеграундне мистецтво дійсно мало попит тому, що воно протестне. Час минув і андеграунд перестав бути затребуваний просто тому, що не потрібно бути в підпіллі, щоб сказати. Слава Богу, в цій країні можна сказати голосно те що ти хочеш, можна показати це. Але я вже другий тиждень живу з враженням: чи не минув час, коли можна щось говорити?

Цитата  з тексту «Червоний  Елвіс»: «Головні вороги домогосподарки – менеджери, рекламні агенти й працівники муніципалітету пильнують кожен її крок, вони вже готові перехопити її, вони контролюють її соціальну активність, думаючи – ось вона, ось вона, ця чортова домогосподарка, з її чортовою соціальною ізоляцією…»

Світлана  Олешко (режисер театру «Арабески»): В якийсь момент у процесі роботи над виставою з’явився перекладач англійською мовою, Мирослав Шкандрій. Він народився в Англії, живе в Канаді і дуже любить творчість Жадана. На нас він тренувався, бо планує далі багато його перекладати. Це було страшно весело, такі, наприклад, зауваження: «А власне, які претензії в автора до представників муніципалітету? Про що мова? Тут щось не грає, щось незрозуміло.»

Коментар  post factum: Через декілька днів після дебатів я знайшов у своїй френдстрічці такий запис: «Меру канадського міста Міссісаґа (6-й за чисельністю населення в Канаді) 88 років, вона 11 разів підряд обиралася більшістю голосів, її рейтинг 92%, вона вже 31 рік працює на цій посаді, місто не має боргів (зате має більше 700 мільйонів доларів в резерві), безробіття істотно нижче ніж у решті Канади, приріст населення 9,2% за п"ять років (з 00 по 05) у неї немає персонального ескорту, вона до цих пір грає в хокей і любить свою роботу. Перед останніми декількома виборами вона навіть не проводила виборчу кампанію. Не мала потреби.» Тепер я краще розумію ці «lost in translation». 

Тетяна  Тумасьян (директор харківської муніципальної галереї): Я тут єдиний представник муніципалітету, але найлояльніший, сподіваюся, в цій ситуації.

Голос із залу: Як вас сюди пустили?

Тетяна  Тумасьян: Я просто з муніципальної галереї, але це зовсім інші речі. Мені видається, що це якась система, безумовно. Тільки кожен у ній бачить ту систему, яка йому не подобається. Нехай він із нею бореться чи не бореться, приймає чи не приймає.

Зураб Аласанія: А вистава – це сама система чи протест проти, по вашому?

Тетяна  Тумасьян: Це система в системі.

Цитата  з тексту «Червоний  Елвіс»: «І тоді ти, вагітна домогосподарка, говориш собі – ну, я так і знала, я знала що так все обернеться, вся проблема в моїй ізоляції, в моїй, б***дь, невключеності в боротьбу, в цьому вся проблема, так, вони праві, ці шалені працівники муніципалітету, вони безперечно праві, ну, куди мені з моєю ізоляцією, з моїм токсикозом, куди?» 
 

Зураб Аласанія: У залі є вагітні? А є такі, які нещодавно народжували? А просто мами? До ваших відчуттів того часу це близько?

Марія Норазян (дизайнер, молода мама): Особливо близькими були костюми оці от великі і кулька… і ти себе відчуваєш дійсно кимось… людиною, яка не те що бореться з системою, але яка випала з системи, але в принципі попадання майже на 100%. І «пральний порошок», і «вогнегасники», і «рве», і «***бав», -  це все воно так і є, так. 
 

Зураб Аласанія: Комусь іще, крім мене і Павла Макова, не вистачало в тексті теплоти?

Сергій  Жадан: Мені не вистачило доброти. Мені не вистачило, тому що в моєму тексті були інші акценти. Для мене було повною несподіванкою, що актори текст не говорять, що іде запис. Це от була несподіванка, я цього не чекав. По-моєму там багато зникло нюансів. В мене ж там герої більш ніжні, вони трепетні, беззахисні, самотні. Вони потребують порозуміння. Вони не борються з системою. Вони випали з системи. Вони хочуть назад повернутися, але система їх не приймає. Тому що в системі немає місця для самотніх вагітних домогосподарок. Там от, скажімо, цей образ торчка, який уже три місяці чистий, йому ще чотири місяці і він знову заторчить. Мені здавалося, що це характер такий, що його трошки інакше треба зіграти. Або, скажімо цей от менеджер, який зі страшного бодуна, з коматозу, після цієї вечірки приходить на роботу в муніципалітет… До речі, я цей текст писав три роки тому, але розумію, що чим далі тим більш він стає актуальним в контексті харківського муніципалітету. Це дійсно може сприйматися як надмірна соціальність, надмірна публіцистичність, якої я не закладав. Тому що там же не йдеться про харківський муніципалітет, там ідеться просто про муніципалітет і усі ці американізми й апеляція до якихось інтернаціональних поп-символів, якихось комунікаційних моделей, якраз передбачає, що там ідеться про будь-яку країну, про будь-яку домогосподарку. Якщо ж дивитися на це з точки зору діяльності харківського муніципалітету, то усі ці поняття з порошком, і з цими от вечірками, із боротьбою, із вогнегасниками особливо, це виглядає занадто документально, але я вкладав сюди інші акценти. Мені цього не вистачило, але це ні про що не свідчить. Очевидно, що кожен автор, який пише для театру, хоче, щоб його текст дослівно з кожною комою і з кожним знаком оклику був зображений. Щоб читали з аркушем, так як автор це написав, але це непотрібно.

Павло Маков: Тут сталася дивна річ, після пояснення того, що хотів Сергій Жадан, мені стало більш зрозуміло, що я тут побачив. А мені не вистачало людей, дійсно того, про що казав Сергій Жадан, мені не вистачало тої самої домогосподарки. Тому що домогосподарка мені зрозуміла і її життя мені набагато ближче, ніж, скажімо, боротьба із системою. 
 

Світлана Олешко: Я все-таки думаю, що в нас є дуже зворушлива домогосподарка і мені вона дуже подобається, вона просто золота. У тексті, в цьому тексті справді бракує кохання. Там воно відсутнє. Текст прекрасний, талановитий, дуже смішний і гострий, але там немає кохання і немає теплоти, попри всю любов автора до своїх фріків. Театр уже десь років так 100, я маю на увазі той театр, який розвивається, а не залишився там, 100 років тому назад. Театр не робить інтерпретацій більше, театр шукає еквівалентів. І мені завжди страшно весело стає, коли глядачу не подобається бачити правду на сцені. ОК, вас це дратує? Мене також дратує наше справжнє сучасне життя, але воно може і мусить бути об’єктом нашого розгляду. Sorry, це дійсно without love і навіть without story, якщо чесно. Це уривок з життя. І ми любили теж цих фріків. Вони милі, але вони існують у цих реаліях, серед газет і телебачення, так як це є. Нікуди від цього не втечеш. Може це неприємно, але це правда. 

Павло Маков: Будь-яке реальне життя, коли я виходжу і бачу фріків у себе на смітнику, воно сильніше ніж спектакль цей… Життя в цілому воно сильніше ніж будь-яке мистецтво. І мистецтво спрацьовує тільки у вузькому колі, там де воно має силу, розумієте. Тоді спектакль не дотягує до того, щоб бути настільки сильним, щоб перебороти оте враження від життя, от у чому справа. Бо життя мені теж дуже цікаве. Але життя в чистому вигляді завжди сильніше, ніж будь-яке мистецтво. Ми не зможемо з вами, так само і я, я теж працюю, тільки не в театрі, ми ніколи не зможемо перебити силу життя, ніколи і нічим. Бо від театру я хотів чогось іншого, навіть не кохання у чистому вигляді, а того, щоб мене це зворушило більш ніж життя.

Зураб Аласанія: Павле, а який театр чи спектакль задовольнив вас у кількості кохання та тепла? Бачили щось близьке до вашого ідеалу?

Павло Маков: Бачив, але здебільшого на каналі «Mezzo».

Зураб Аласанія: Так, життя сильніше за будь-який театр і мистецтво. І той самий «Mezzo» зник майже зі всіх кабельних мереж Харкова. 

P.S. Театр «Арабески» запрошує на прем’єрні покази вистави «Червоний Елвіс» з 18 березня 2010 року. Нас можна знайти тут: www.arabesky.org.ua  theatre@arabesky.org.ua

З питань акредитації, запрошень та інших  звертатися до Марини Конєвої 066 855 68 05

УВАГА, У ВИСТАВІ  ВИКОРИСТАНА НЕНОРМАТИВНА ЛЕКСИКА!

Тривалість вистави 54 хвилини (без антракту).