«District 9». Десятий округ

Фантастики на екрани щороку виходить чимало. «Дев’ятий округ» (чи «Дев’ятий район» — «District 9») міг би бути черговим фільмом-одноденкою з цього потоку. Історія тут здається добре знайомою: до Землі наближається чужопланетний корабель у вигляді велетенської літаючої тарілки; він загрозливо нависає, правда, не над кіногенічним американським мегаполісом, а над околицею південноафриканського Йоганнесбурга; на його борту — 2 млн. чужих, і схожі вони на двоногих креветок.

Але ця зав’язка, що обіцяє звичну колізію про війну світів, лишається за кадром, про неї сказано кількома словами на початку. На екрані зовсім інакші реалії.

Ані контакту, ані нападу не відбувається. Люди, пробравшись на корабель, виявляють, що ті два мільйони — знесилені й розгублені чорнороби, жодних командувачів, ані якихось повноважних переговорників. Звичайно, з міркувань гуманізму бідолах переселяють на землю прямо під кораблем, у спеціально облаштоване містечко, яке й має назву Дев’ятий округ. Доступ людям туди заборонено. Словом, з’являється чергове гетто з усіма відповідними атрибутами: жахливими злиднями, контролем з боку криміналітету та відразою з боку земних мешканців — хоча самі прибульці, цілковито безправні, нікого не чіпають й намагаються лише виживати. Так чи інак, гостей вирішено депортувати. У Десятий округ. У намети. За колючий дріт. Тобто у табір ще не концентраційний, однак близький до того. Власне, з роздачі прибульцям сповіщень про депортацію й розпочинається основна історія. Виконати неприємну операцію має службовець із компанії, котра опікується Дев’ятим районом. Роблячи свою роботу навіть із певним натхненням, герой, однак, несподівано для себе опиняється в ситуації, коли на власній шкурі відчуває, що значить бути чужинцем у ворожому світі.

Для південноафриканського режисера Ніла Бломкампа це – перший повнометражний фільм, але зроблений він майстерно. Допоміг, мабуть, і досвід знаменитого продюсера — новозеландця Пітера Джексона. Власне, головне, що вдалося Бломкампові, — це по-новому підійти до проблеми расизму в кіні. Адже расові забобони у більшій частині стрічок на цю тему асоціюються з минулим. Бломкамп зробив несподіваний хід: переніс расовий конфлікт у майбутнє, яке начебто мало бути, з огляду на багатовіковий невеселий досвід, безхмарним бодай у стосунках між націями. Однак нічого подібного: у ПАР, країні, що десятки років страждала від апартеїду, ненависть до прибульців об’єднує і чорних, і білих. Ніхто не сушить собі голову запитанням, чи з власної волі тут оті «креветки», якої реальної допомоги вони потребують, ніхто не переймається тим, що це такі самі істоти, мислячі, живі, здатні любити або відчувати біль. Їх просто хочуть позбутися, не гребуючи жодними засобами. І символом такого ставлення стає навіть не Дев’ятий, а Десятий округ — табір для істот інакшої раси, споруджений у начебто освіченому ХХІ столітті.

Нажаль, Бломкампові не вдалося втримати свою антирасистську драму на належному рівні — під кінець вона перетворюється на стандартну «стрілялку», де хороші хлопці беруть гору над поганими. А продовження картини взагалі буде, очевидно, вже чистим лазерно-гуманоїдним шоу. Але спроба висловитися по-новому на вічно хворобливу тему — цілком гідна.