Дмитро Лінартович: «З Михайлом Іллєнком ми спілкувалися пташиною мовою»

Українець Іван Додока, льотчик, що дитиною пережив голод, згодом віддано воював за рідну землю, втрапив у німецький полон, звідки вибрався, і за що ледь не поплатився життям у сталінських концтаборах, став індіанським вождем. Зіграв цю роль у фільмі «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» актор Дмитро Лінартович.

З Дмитром Лінартовичем, актором муніципального театру «Київ», ми зустрілися перед мюзиклом «Тарас Бульба», де він грає осавула. Дмитро – стриманий, скромний і пристрасний до улюбленої справи.  

– Нині тебе називають українським Джонні Деппом, новим обличчям українського кіно. Чи сподівався на такий результат, беручись до знімань у стрічці?     

– Джонні Деппом? Та нехай, я ж прізвища у паспорті міняти не збираюся. Спокійно ставлюся до всього, що кажуть, адже моя професія – публічна. А чи сподівався на такий результат? Ні, бо специфіка кіно така, що ти працюєш у кадрі по-одному, а на екрані може вийти по-другому. Поміж акторів навіть є такий вислів: «Ну як фільм вийшов?» – «Розтин покаже». Тобто камера, плівка, зображення – усе це й видасть результат. Я, до речі, не працюю на знімальному майданчику на результат, нічого особливого не очікую, а знаходжуся в ситуативному ряді: безпосередньо тут і зараз.

– Чи можна сказати, що стрічка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» змінила твоє життя? Пропозицій зніматися в інших фільмах не надходило?

– Я як працював, так і працюю, повірте. Поки цікавих пропозицій не надходило. Є робота в театрі, де працюю шостий рік, є власні проекти, дубляж. Якщо запропонують хороший сценарій, близьку мені тему, то чому ні? Погоджуся.

– А якщо до Росії покличуть, поїдеш?

– Громадянство у паспорті змінювати не збираюся. Як був українцем, так ним і залишуся. Чомусь всі  запитують про Росію. А чого ніхто не каже про Америку, Францію?! Акторство – це професія всієї земної кулі! Ну от поставте себе на моє місце. Якщо вам запропонують у Європі хороший проект, вигідний контракт? Напевно ж ви погодитеся. Так і я. Але місця проживання не змінюватиму. Мені дуже комфортно в Україні, почуваюся тут, як риба у воді. Поїхати в іншу країну попрацювати? Чуму б і ні. Але неодмінно повернуся в Україну.

– Яким було життя Дмитра Лінартовича до фільму «ТойХтоПройшоКрізьВогонь»?

– Я – корінний киянин, мій батько – режисер, тож із тринадцяти років граю на сцені. Працював у Театрі Збройних Сил України і в театрі «Дзвін». Активно захоплююся спортом: вільною боротьбою, футболом, акробатикою, парашутним та підводним спортом. У цілому дуже люблю рух! Відслужив в армії, у прикордонних військах. Звідти написав батькові: «Вирішив вступати до театрального». Бо до армії не думав бути актором, радше, як усі хлопчаки – військовим, лікарем, спортсменом. А в армії є час подумати. Так вивчився на актора. Із 2006-го, коли заснували Муніципальний театр «Київ», став у ньому працювати. Поки мене все влаштовує. Граю головні ролі у п’єсах Едуардо де Філіпо «Циліндр», Франка «Украдене щастя», Осавула у мюзиклі «Тарас Бульба» і Дракончика у дитячій музичній казці «Як стати справжнім бегемотом». У всі ці вистави, повірте, закладено дуже багато праці й любові, тому для мене вони, як і роботи в кіно чи дубляж, – дуже дорогі.

– Як тобі вдалося вибороти головну роль у режисера Михайло Іллєнка?

– Мені зателефонувала асистенка і запросила на проби. Через кілька днів повідомили, що гратиму роль Івана Додоки. Перед тим я перечитав сценарій, який мені сподобався, і ми почали працювати. Хто, окрім мене, проходив кастинг на роль, я не знаю, але чув, що претендентів було чимало.

– Ти по-особливому готувався до цієї ролі? Адже там треба було говорити, здається, п’ятьма мовами!

– Мов нас вчили перекладачі-консультанти. А щодо знімань, то всі сцени ми обговорювали з Михайлом Герасимовичем. Крім того, ми багато говорили про ту епоху, про прототипа Івана Додоки – Івана Даценка. Це – людина непересічна, оскільки пройшла дуже багато життєвих перипетій! Доля кидала Івана з одного куточка світу в інший, та він був колосально мотивований тим, що треба повернутися в Україну з індіанського поселення і побачити сина та дружину. Він – життєлюб, відчайдух, людина яка бореться за своє існування. І хай там як, не покладає рук, не зупиняється, рухається вперед. Окрім того, мені допомогли підготуватися до ролі розповіді діда, батька, я багато читав, дивився кінохроніку. Потім на підставі побаченого, прочитаного, почутого почав уявляти й існувати у тому вимірі часу. Мені легко працювалося з Михайлом Іллєнком, він – професіонал, знає напевне, чого хоче і вміє це пояснити. 

– А чи вдалося до характеру чи образу героя додати щось із власних якостей?

– Коли я переступаю межу чи то сцени, чи знімального майданчика, я перевтілююся, хоча у житті абсолютно інший. Має працювати уява, вона – наш інструмент. Дещо свого і справді додавав. По-перше, я ж маю своє коріння: батька, дідуся, – психофізика залишається ж моя! Тому дещо додавав, але ми це обговорювали з Михайлом Герасимовичем. Хоча деякі сцени він давав мені, як кажуть, на відкуп. Відчував, що зможу, і не давав задач. Я входив у кадр та й працював. Це означає, що ми з режисером знайшли пташину мову і спілкувалися саме у такий своєрідний спосіб.

– Дмитре, а під приціл «жовтої» преси ти ще не втрапляв? Щось уже навигадували про тебе?

– Ні, «жовту» пресу не читаю, бо не маю на це часу. Принесли якось журнал, у якому досить приємні відгуки прочитав про себе.

– Те, що мрієш про роль Володимира Великого, – правда?

– А хто таке нафантазував?! Ні, я не казав такого. Я ж не мрійник, а виконавець ролей. Режисер планує, а я граю. Тому наперед нічого не планую. Живу тут і тепер, а моя висота чи то пак планка – це щоразу, коли виходжу на сцену. Навіть коли граю виставу двохсотий раз – працюю, як востаннє.