"Глибинка" Олександра Шевченка

Український літературний «Resident evil»(принаймні, такі асоціації у мене виникали при прочитанні) не вдався. І не дивно. Зрозумійте, панове: якщо середньостатистичну кінострічку, позбавлену оригінального цікавого змісту, в принципі, можна ще протягти кудись за рахунок класних спецефектів чи ж там акторської майстерності, то літературному творові твердої кольорової обкладинки з гарненькими картинками буде замало. То ж чим керувалися люди, які зробили цю річ лауреатом «Коронації слова», особисто для мене лишається загадкою. Якщо лише відсутністю конкуренції, то дивно. Не знаю, не знаю, панове, але щоб там не було, а Олександр Шевченко з його «Глибинкою» таки залишиться глибоко, вибачте, в дупі. Бо, принаймні, ті читачі, які не скотилися ще до рівня примітивних жіночих романів та тупуватих жахів, такої речі схвально не оцінять.


Головний герой роману – Стефан Хошкевич, досить популярний у минулому письменник, втративши поступово всі позиції, марно намагаючись надрукуватись у якомусь пристойному виданні, не знаходячи у собі більше оригінальних ідей, після чергової відмови вирішує відпочити у селі подалі від цивілізації, і там, на лоні природи, створити таки щось нове. Оселившись у свого далекого родича, він згодом дізнається, що Маренівка, селище, до якого він приїхав – своєрідна резиденція вампірів... До цього моменту читати ще можна. Епізодами навіть трішки цікаво. Але далі виникає більше знаків питання ніж крапок. Логічна ниточка губиться, а потім взагалі обривається. Послідовність порушено. Вчинки героїв незрозумілі та необгрунтовані. Мало того, через цю нелогічність і рухається сюжет! Так, Семен, далекий родич Стефана, абсолютно безпричинно і навмисне замовчує про звільнення упирихи з її могили перед мешканцями селища. Результатом стає те, що, нічого не підозрюючи, вони спокійно впускають тварюк у свої хати, аж поки усе село не перетворюється на живих мерців. Моралізаторство та дидактизм уже в край недоречні у такого роду романі. Ну уявіть собі упиря, що без особливої потреби починає розповідати про те, які ми, люди, тупі і обмежені, як розпочинаємо війни через клаптик землі, вбиваємо один одного через рорзбіжності у поглядах. А наведені з Біблії цитати, по-моєму, підходять до своїх епізодів лише з прямолінійної точки зору. Не для цього жанру такі речі. Якби я хотів філософії, я б її собі знайшов у іншій книзі. Ви ж дайте те, чого я хотів від вас – гостросюжетний твір з несподіваними поворотами сюжету, колоритними персонажами. Твір, для приливу адреналіну в крові. Не дали. Досить передбачувані події, однобоко розкриті герої (особливо, як для роману). Адреналіну – як від стрибків по сходах. Закінчується все це вже просто жахливо. Я був би менш розчарований якби у розв`язці з`явилася Баффі, винищувачка вампірів, і всіх би там погамселила. Але сунути хтозна звідки хтозна якого персонажа в темних окулярах, який називає себе Долею і на 3 сторінках зводить нанівець просто усю ДОЦІЛЬНІСТЬ написання попередніх 100, це вже не просто невдала кінцівка. Ну, справді, якщо це був незмінний і невідворотній фатум, то навіщо цей бідак Хошкевич гасав там як очманілий по усій книзі і «парився» з своїми проблемами. З тим самим успіхом він міг увесь час просидіти на дивані у своїй квартирі, адже Долю ніяк не зміниш. Уявіть собі ситуацію: вам потрібні гроші і ви у морозище пхаєтесь до банкомата їх знімати, хоч планували бути увесь день вдома. І усе б «добре», якби випадково, повернувшись, ви не відшукали в кишені штанів забуту двадцятку. Ким ви будете себе почувати? Ідіотом. От і я так почувався, коли прочитавши «Глибинку», зрозумів, що сенсу усіх практично перипетій не було!!! «Доля», блін. А чому б нам туди Спайдермена не вклеїти? Ну і що, що не з «таких» творів? Цей бісів «Нео» також не зовсім з «таких»! Це вже просто тупо! Автор знаходить найлегший шлях, щоб пояснити непояснене і завершити цю катавасію. Але так не робиться. Література не фізика і шлях найменшого опору тут не шукають. Якщо вже ви, пане Шевченко, стільки натяпали, то треба було викручуватись. А не могли викручуватись, то не варто було так тяпати. А то ви, пробачте за порівняння, замочили темне з світлим, терли, мили – не допомогло, то ви його й у пральну машину кинули. А ви певні, що це допоможе? Ні, заварили кашу – доварюйте, як слід.

Можливо, я трохи гіперболізую. Але моя власна думка про цей роман ні за яких обставин уже суттєво не зміниться: ТАК ПИСАТИ НЕ МОЖНА! Тому, коли наступного разу мені, як іноді буває, закортить перечитати якусь пристойну книгу, я уже точно не згадаю про «Глибинку» Олександра Шевченка.