Найемоційніші книжки 2012 року

...у рейтингу суб'єктивних читацьких відчуттів. 

Як і торік, підсумовую прочитане. Щоправда, було його не так багато, як хотілося б. Але деякі новинки таки викликали у мене яскраві враження та емоції.

Як писала торік, (зокрема тут – http://sumno.com/article/najemotsijnishi-knyzhky-roku/ ), я читаю книжки серцем (потім, звісно, підключаю мозок:):) Тому й цього разу хочеться згадати про твори, які викликали найбурхливіші емоції. (Це не означає, що нічого іншого після читання не почувала, просто саме такі виникли асоціації). Якщо в когось вони інші – діліться! Бо ж головне те, що ми говоримо про книжки:)  

Цікаво, що торік мені йшлося про роздратування, пригніченість, розпач, занепокоєння, зніяковілість, симпатію, азарт, захоплення, піднесення, зворушливість, здивування та цікавість. А цього разу…

 Знову починаю із низьких емоційних «частот»…

1.Безпросвіток.  Роман «Піаністка» відомої австрійської письменниці Ельфріди Єлінек – про неймовірну людську самотність та неволю. І якщо головна героїня Еріка Когут не в змозі відчути нічого, навіть болю, то читати про неї якраз ой як непросто!

 Читання «Піаністки» скидається на перехід темного й глухого лісу, продиратися яким нелегко, бо перешкоджають колючі хащі, заплутані манівці, непроглядні простори. Але й назад не повернешся, бо сподіваєшся, що таки дістанешся сонячного перелісся, де на тебе чекають приємні сюрпризи та яскраві відчуття.

Ці очікування якоюсь мірою справджуються: по закінченню роман викликає бурю емоцій – неприємних і водночас захопливих, осудливих, але частіше непояснимих. Ця книжка вражає прямотою, оригінальністю, але відвертає цинізмом та різкістю. Це той роман, у якому неможливо когось полюбити, кимось захопитися, щось від когось перейняти. Усі персонажі – з понівеченими душами й психікою. Тому книжка (і читання, і її фінал) викликає почуття безпросвітності та безвиході. А це, як на мене, найнеприємніші з емоцій.    

Детально про книжку можна прчитати ось тут - http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2012/12/14/134619.html

2.Біль. Австрійський письменник Йозеф Вінклер цьогоріч уперше приїхав до України й власною персоною представляв український переклад свого роману «Вивезена», який він написав зі слів української остарбайтери Валентини (Нєточки) Ілляшенко. Жінка народилася у селі Добенка, що за десять кілометрів від Черкас. Нині цього поселення немає – Добенку, як і довколишні села, перенесли задля трьохсоткілометрового Кременчуцького водосховища. Це вже викликає невтішні відчуття.

 У 1943-му, коли Нєточці не виповнилося й 14-ти, гітлерівці вивезли її (разом із старшою сестрою Лідою) до Австрії, де один із селян узяв її в найми. Там вона прожила довге, але чи щасливе життя? Прихати до України в якості гості жінка так і не насмілилася.  

 Твір написано у формі монологу. Автор передає мову, яка сповнена української щирості, справжності та простоти.

 «Це все схоже на казку, але це правдива історія», – каже Нєточка. Правда про стражденне українське дитинство та закордонні муки, де їй несамовито боліла розлука з матір’ю, а «гіршою за голод була туга за домом», вражає. Її історія змушує тамувати подих, викликає біль і водночас дивує, бо є прикладом того, як «навіть у безвиході треба збирати докупи всі сили й надію, щоб жити далі».

Деталі – ось-ось мають з"явитися:)

3.Сором. Прочитана мною книжка Тані Малярчук має чимало галочок, що свідчать про влучні фрази, підкреслених речень, що передають характерні ознаки головних героїв та нашого сьогодення, а ще – скорочення на полях, приміром, «пробл», себто актуальна проблема, і навіть болючі зойки «жах!», «капець!», «цинічно». Бо це те, чого неможливо читати спокійно, укрившись теплим пледом. Видалося, що «Біографія випадкового чуда» – це те найприкріше, найболючіше, найаморальніше, що відбувається в Україні з людьми, і що письменниця зібрала в одному творі, під однією обкладинкою. Саме тому цей роман нелегкий, хоч написаний аж надто простою мовою. Бо це той випадок, коли жаль, який мучить автора, а відтак читача, подано безжально.

Роман – печальний, безнадійний, ба навіть холодний, від чого й розгулює по шкірі мороз… Читаєш про своє сьогодення «без прикрас», і почуваєш сором за оту всюдисущу безсердечність, нищівну жорстокість.

Деталі -  http://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/review/22697/

4. Хвилювання. Роман письменниці з Сєверодонецька Світлани Талан «Коли ти поруч» – про те, як «звичайна добра і чуйна людина випадково захворіла на СНІД і відразу ж була відштовхнута сучасним суспільством». Ти читаєш цю книгу на вдих і видих, пізнаєш емоційний шторм, несамовиту душевну коловерть. Цей надзвичайно чуттєвий і водночас реалістичний роман змушує тебе зачаруватися ТАЛАНтом письменниці, яка проникає у найвіддаленіші закутки твоєї подекуди зачерствілої душі, ще й залишає там помітний рубець. Ти дивуєшся, як прості речення спроможні докорінно перевернути твій світогляд, змінити його. Ти переконуєшся, що – небайдужий, бо тільки безсердечний подібне читатиме спокійно. І не жалкуєш, що відтепер знаєш про «чуму» нашого часу значно більше.

«Коли ти поруч» – роман із динамічним сюжетом, багатьма яскраво виписаними героями, їх хвилюючими історіями. А ще – з емоційним закінченням і глибоким, зболеним та важливим підтекстом. Без сліз не обійшлося…

Детально – тут http://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/17335/

5. Збентеження. У кожного, певно, виникли якісь свої, особливі й неповторні, враження від книжки Любка Дереша «Голова Якова». Бо книжка – незвична. Моя ж найперша думка, що голова Якова мало схожа на мою:), чи то пак на наші часто приземлені, але інколи й піднесені переживання, здебільшого християнсько-скеровані, мрійливі, але не настільки блудливі голови:)

У Якова голова – ретельно посічена безперервними муками-роздумами-пошуками, через що скидається на посудину зі смачним, але не всім, вінегретом. Вона – у постійному роздвоєнні, через що хилитається, не тримається цілості, нагадуючи вічка розламаних ножиць. А ще вона – загострено чужа, не-схожа-на-українську, тому нерідна. Мені. Мабуть, чимало пересічних українців-читачів старатимуться зрозуміти цю голову Якова, але не подужають. Бо щоб розуміти, треба бодай трохи бути схожим. Тому радію за тих, хто розсекретить цю зашифровану багатьма паролями голову!:)

Мені ж видалося, що, чим більше людина шукає себе, тим більше губить. Збентеження чомусь охопило…

6.Здивування. Історична повість лучанина Миколи Мартинюка «Під мурами твердині» заснована на реальних, але дуже далеких подіях, коли 6 грудня 1227 року в селище Жидичин, що під Луцьком, приїхав молодий князь Данило, син Великого князя Романа Мстиставовича з династії Рюриковичів. І от разом з братом-княжичем Васильком вони вирішили об’єднати роздроблені після смерті батька Волинсько-Галицькі землі. 
Твір із першої сторінки переносить читача у ті прадавні часи і дивує уже на початку: річ у тім, що він написаний непростою мовою. Микола Мартинюк пропонує нам свою прозу як суцільний снігопад стародавнього, самобутнього, колоритного й навіть автентичного волинського словотворення. Тут вам замість відчайдухи – одчаюга, замість думки – помір, замість півня – кокот, а замість злодія – тать. І спиняється погляд на сполученнях «бегетання ярчат», «шмуляння патика», «пристаркуваті зіваки», «жовтороті зіпаки» тощо... Словом – не буде часу на опочивок і це теж виявляється несподіванкою, адже готуєшся до читання підліткової повісті:) Мусиш слідкувати за кожним словом, за кожною дією – чи то автор про підступність і зраду повідує, чи запеклі бої описує, чи кохання, розчарування ба навіть красу природи емоційно й зворушливо відтворює... 

Перед нами – ніби фільм із дуже короткими епізодами. Відволічешся на мить – і загубиш нитку сюжетного плетива, заплутаєшся у прочитаному:) 

І ще дещо спантеличує те, що в книзі зазначено, мовляв, цей твір адресовано аудиторії середнього та старшого шкільного віку, але чомусь мало віриться, що, приміром, шестикласники подужають "сей непростий говір і важкувату повідь". Чи, може, я давно у школі не була?:)

7. Приголомшливість. Команда екстремалів «Еквітес» на чолі з Голтісом сколихує людський розум і душу. «Шляхом Колумба. Через Атлантику без їжі та води» співавторства українського письменника, мандрівника-екстремала Костянтина Могильника та канадського лікаря Адріаана ван дер Варта – такий собі бортовий щоденник експериментальної експедиції, яку здійснила ця команда. Не захопитися цими героями годі, адже вони вчинили дивовижне – перетнули Атлантику шляхом Колумба і при цьому 40 днів голодували! До то ж, двоє з команди не пили води перших 7 днів, а Голтіс – 14! Ну хіба це не приголомшує?!. Усе – заради того, аби довести, що людина не помирає без води та їжі за три дні, як пишуть у книжках, вона помирає, бо «впускає у свідомість страх».

Із надзвичайною цікавістю читала думки й почування голодної, але сильної духом людини, роздуми лікаря, який з широко розплющеними очима спостерігає за сміливцями, котрі піддаються смертельним випробовуванням. Є у книзі й відгуки відомого актора Жерара Депадьє, який свого часу зіграв Колумба у фільмі, а тепер диву дається від вчиненого українськими сміливцями, про яких давно знає світ. 

 Щоправда, бракує у цій книзі висновків та узагальнень. Бо хотілося дізнатися, як же воно – сісти до столу й пригубити запашного персика чи диню? Що почував лікар, який і собі зважився на триденне сухе голодування? Що це йому дало Хотілося прочитати якісь завершальні і не менш приголомшливі:)) рядки.

8.Довіра. Сюжет роману Ірен Роздобудько «Якби» розгортається довкола головної героїні Вероніки Івченко, яка успішна у журналістській кар’єрі, сімейному житті та перебуває за крок до тріумфу на телебаченні. Однак для того, аби піти далі, їй необхідно повернутися назад. Бо в процесі боротьби з дитячим дефектом (затинанням), вона пробує зазирнути у непросте дитинство й зустрітися віч-на-віч із страхом, який спричинив мовну ваду.

«Якби можна повернутися у минуле, скільки всього виправив би», – не раз проговорюємо. І от Вероніці дано такий шанс. Вона повертається на тридцять років назад, опиняється у радянській добі, бачить себе дитиною, оцінює своє життя дорослими очима і намагається виправити усі «якби». 

«Сумно, що через стільки років люди живуть так само», – пише Ірен Роздобудько, чим доводить: її роман – не стільки про «машину часу», «дитячі страхи», як про реальність, яка, через людську бездіяльність, залишається незмінною протягом десятиліть. Про «амнезоване населення», яке жило «з п’ятаком у кишені, думаючи, що володіє світом», і про те, що «теперішній анабіоз – результат цих дій». І все тому, що «жодні часи не мають влади над тією вдачею, з якою ти приходиш в цей світ».

Чи не тому «можна прожити все життя і жодного разу не зіткнутися з дивом. Можна пройти повз. А можна піти назустріч». Письменниця закликає читачів бути пильними до свого життя, своєї душі, радить «не боятися жити. А якщо буде надто тяжко – навчитися жити «не тут». А це означає – мріяти, вірити і любити». І до неї прислухаєшся. Бо їй передусім довіряєш…

Детальніше - http://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/18266/

9.Цікавість. Дуже-дуже багато цікавих та несподіваних відкриттів дарує книжка Івана Дзюби «Є поети для епох» читачеві! Надзвичайно глибокі запитання Оксани Пахльовської переплітаються з неймовірно вагомими, часто печальними (бо йшлося про трагічні часи) відповідями матері Ліни Костенко. Ці відповіді ще й яскраві (у значенні: поетеса пам’ятає все до найменших дрібниць), пронизливі, підтверджені фактами, навіть історико-хронологічні. І особисті, зболені й великоглядні. 

 Якою була Ліна Василівна Пізнайкою у дитинстві, як уже тоді помічала невидиме, духовне, поетичне... Якими непростими, але товариськими й важливими були студентські часи... Як не приймали її «ідейні» земляки, як їздила по судах, як кидала виклики «сильним світу цього», і, головне, як не боялася... ніколи! 

Ця книжка справді чи не найкраще розкриває шістдесятників, які гуртувалися і жили-творили не завдяки, а всупереч. По-справжньому любили Україну... А оскільки написано це все цікаво, то без сумніву про це дізнається якнайбільше читачів. 

Тим, кому цікаве тлумачення творчості пані Ліни, то детальний аналіз всього, що вона писала, навіть «Записок українського самашедшого», блискуче робить Іван Дзюба, який ніколи, як і Ліна Костенко, не зраджував своїм переконанням. Про їхню дружбу змолоду також ідеться в цій цікавезній книжці.  

10.Замилування. У повісті «Вісім днів із життя Бурундука» Івана Андрусяка йдеться про «трохи товстенького, щокастого» школярика Івася Бондарука на прізвисько Бурундук , який не користувався популярністю серед однолітків, бо добре навчався й погано грав у футбол. Тому з нього насміхаються і, певна річ, такими не захоплюються «задерихвістки з паралельного класу – кісочки-бантики-сюсі-пусі». Тому Івась надумав усі свої проблеми вирішити «одним махом», задля чого наважився на серйозні й складні випробування. І пройшов їх! Досягаючи мети, проявив неабияку силу волі, наполегливість, цілеспрямованість, чим заслужив поваги від однолітків.

У творі чарує мова, якою автор повідує Бурундукову історію. У ній Козою прозивають «фізручку», Іванюк, найкращий футболіст у класі, з м’ячем «такі фінти виробляє» (!), а в дівчаток, як і годиться, «усе як не в людей». Декотрі з них навіть належать до «породи «зубрів» – тих хто заучує уроки напам’ять». Справжнісінький тобі школярський сленг! Посмішок і замилування додають такі словечка, як «задерихвістка», «каракулі», «закоцюбистий», «вицмулив» (у значенні випив). А чого вартують розповіді про сільські забобони, чи Івасеві трапунки, які раз по раз наздоганяє, блискітки-дотепи, якими «сяє-виграє» усенька повість! 

Детальний відгук - http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2012/08/15/072100.html

11. Вдячність. «Історії про троянди, дощ і сіль» – це сорок п’ять (по п’ятнадцять у кожному розділі) оповідок-підказок, як можна вміти любити. По-справжньому. Дитинно. Як того хоче Бог…  

Цю книжку пронизано осяйними образами, як і білосніжна обкладинка, що таку нечасто зустрінеш на книжкових полицях. А ще вона ніжна на дотик, як і доброзичливі слова, що ними письменниця торкається читацького серця. І солодка на смак, бо нею хочеться напиватися, як теплим медовим чаєм, приготованим найріднішими руками. Усім історіям Дзвінки Матіяш притаманні душевна чистота, молитовна піднесеність, непідробна щирість і рідкісна простодушність. Як нефальшива дитяча молитва, – ця книжка. І це той випадок, коли ти не просто дізнаєшся про благоговіння, а й почуваєш його, читаючи художню книжку. Себто зворушлива до сліз проза, сповнена невимовної любові та життєдайних слів не залишить байдужими тих, хто не женеться за модою та трендами, кому нецікавий «формат», а до душі високість думок та вчинків. Тут ідеться не лише про любов, як почуття. Йдеться про любов, як спосіб життя. Дзвінка Матіяш – яскравий приклад того, що сприймати світ, люблячи, не просто можливо, а це спонукає до народження такої красивої, як троянди, життєдайної, як дощ, і важливої, як сіль, – прози. За що їй хочеться щиро подякувати.

Детальінше - http://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/22518/

12.Любов. Ти й уявити не міг, що ця дитяча книжка зможе переінакшити твої законсервовані погляди про віру у Бога, стереотипні судження щодо «правильної-неправильної» релігії і відповість, що воно таке – справжня любов. Та, якою часто величають самого Бога, якою наділена маленька купка земних людей, але до якої слід прагнути кожному. Одне слово, – любові, якої так часто ми не вміємо пояснити своїм дітям. А вони не раз запитують у нас і про Бога, і про добро, справедливість, любов…

Книжка «Наталія Пуряєва про дитинство Омеляна Ковча, Івана Павла ІІ, Олександра Меня, Далай-ламу XIV та Валерія Марченка» дає прості рецепти пояснення цих складних і не вельми частих поміж батьків-дітей тем. Читання цієї книги мимоволі супроводжується цілющим спокоєм, небайдужістю, поміркованістю. Головні постулати, що ними просочена життєва місія кожного з героїв, звучать майже однаково: «Головне для буддиста – не завдавати нікому зла», «Чим ближче людина до Бога, тим помітніша для неї її недосконалість», «Всяка любов рано чи пізно неодмінно приносить плоди». Ці маленькі діти, які «не боялися бути гарними, вихованими, слухняними, привітними», і згодом стали величними особистостями, доводять, що Бог – один, а божими людьми керує лише Любов. І кожен з них закликає «поважати релігійні відмінності між людьми, і наполегливо шукати те, що здатне примирити, зблизити, об’єднати». Це те, що на часі, й чого так бракує поміж нас.

Більше – ось тут   /