«Король дітей» Януш КОРЧАК: «Не забирайте своїми «не можна» дитинства»

Рік, що минає, у сусідній Польщі проходив під гаслом «Немає дітей – є люди», адже був проголошений роком Януша Корчака, відомого у всьому світі письменника та педагога.

Ця людина – один із найбільших інтелектуальних та моральних авторитетів ХХ століття. Корчак став відомий як суспільний і культурний діяч, лікар, письменник, педагог, зачинатель руху із захисту прав дитини. Саме 2012-го виповнилося 100 літ із дати заснування «Дому сиріт», будинку-інтернату для єврейських дітей, що діяв 1912–1942 роках у Варшаві. А ще цьогоріч минуло 70 літ із часу трагічної смерті Старого Доктора або Пана Лікаря (як називали його вихованці) від рук нацистів у концтаборі «Треблінка».

Йому, як відомому письменникові, пропонували врятуватися від загибелі, але 64-річний лікар не покинув дві сотні вихованців, і разом з ними пішов на смерть у газову камеру. Корчак присвятив своє життя знедоленим дітям, не залишив їх до останньої миті…

«ЛІКВІДУВАВ БИ ГРОШІ, ЩОБ НЕ БУЛО БІДНИХ»

Дні Корчака проходили не лише у Польщі, а й в інших країнах. В Україні теж відбулося чимало таких подій, приміром, наприкінці листопада у Києві відкрили меморіальну дошку Янушу Корчаку на єдиному вцілілому будинку, пов’язаному з його перебуванням у Києві. Під час Першої світової війни видатний педагог служив медиком у Російській імператорській армії і саме тут працював у дитячих притулках та писав одну зі своїх найголовніших педагогічних праць «Як любити дитину». 
…Його справжнє ім’я – Генріх Гольдшміт. Януш Корчак – це літературний псевдонім поляка єврейського походження. Змалку Генріх помічав життєві несправедливості, тому мріяв про світ, у якому всі діти були б щасливими. «Я ліквідував би гроші, щоб не було бідних», – вигадував. А відтак студіював медицину у Варшаві, Берліні, Парижі, Лондоні й став знаним у Польщі лікарем.

– Такий кумедний лікар, – казали про нього поляки. Бігає ночами до хворих, ще й гроші за це не бере! – ділиться подробицями життя Старого Доктора голова Українського товариства Януша Корчака в Києві Світлана ПЕТРОВСЬКА. – А коли й брав гроші, то з багатих, щоб купувати ліки для бідняків. Такий собі аутсайдер, який пожертвував письменницькою та лікарською кар’єрами ради знедолених дітей. Коли йому запропонували очолити сиротинець, він зрозумів: це справа його життя.

– Вибором Корчака було працювати з дітьми єврейської бідноти пролетарської Варшави, – додає відомий львівський історик та перекладач Андрій ПАВЛИШИН, який представляв український переклад польської книжки «Януш Корчак: сторінками біографії» авторства Йоанни Ольчак-Ронікер. – Ця людина взялася виховувати сотні сиріт, які не знали санітарних норм, голодували, не могли вчитися через бідність. Згодом багато вихованців ображалися на Старого Доктора за те, що він виховав їх такими чесними, порядними, не навчив брати хабарів, красти, – жити так, як оточення. Адже Корчак завжди знаходив моральні та духовні орієнтири...

Показовим є ось такий момент із життя в сиротинці, що його відтворив у своєму фільмі «Корчак» польський режисер Анджей Вайда.

Коли новенький хлопчик підбігає до вікна й, побачивши німецького фашиста, кричить: «Якби у мене був пістолет, я цю сволоту пристрелив би!», вихованці Корчака заговорили: «Не кажи так! Може, він геть і не винен! Його могли прислати сюди за наказом. Чув, що казав Доктор? На гражданці цей чоловік міг бути вчителем або садівником!»

Корчак був не просто вихователем і наставником, він був другом для дітей. А діти любили Пана Лікаря, після днів розлуки обіймали, цілували, бо він завше приходив на допомогу, лікував теплом, словом, добротою. 

«ДЛЯ КОРЧАКА ЛЮБИТИ – ЦЕ РОЗУМІТИ ДИТИНУ» 

Методи виховання Януша Корчака – унікальні, а тому легендарні. В обох закладах – у «Домі Сиріт» та «Нашому Домі» (притулку для сиріт із польського робітничого середовища) – він запровадив таку концепцію самоврядування, де діти 7–14 років творили власні інституції: сейм, нотаріат, позичкову касу, ба навіть товариський суд. 
«Якщо хтось зробив щось погане, краще за все йому пробачити. Коли зробив погане, бо не знав, то тепер знатиме. Якщо зробив погано неумисно – у майбутньому буде обережнішим». Ці кілька цитат із «Кодексу товариського суду» свідчать, що закони поміж дітей були надзвичайно гуманні. Корчак давав дітям змогу самостійно ухвалювати рішення, досягати поставлених перед собою цілей, пред’являти претензії, якщо такі були, навіть до вихователів.

– «У четвер відбудеться засідання суду», це що? – запитав про дивний напис на дошці той же «новенький» вихованець «Дому Сиріт» у кінофільмі.

– Це відбудеться засідання нашого суду, – почув у відповідь від старшого за себе хлопця. – Ми обираємо з-поміж дітей суддю терміном на три місяці. Якщо довіряємо йому, і він – справедливий суддя, то залишаємо на наступний строк. Я навіть три такі строки протримався! – похвалився старшун. І додав: – Якось я судив самого Доктора! За те, що він різко крикнув на одну дівчинку. Отримав «сотку», тобто за сотим параграфом Кодексу мусив вибачитися…»

– Для Корчака любити – це розуміти дитину, прислухатися до неї, дати право вільно жити тут і тепер, не забирати у неї своїми «не можна» сьогоднішнього дня, – додає Світлана Петровська. – Дорослі звикли казати, що, мовляв, от, ти – ще малий, от коли виростеш… Для Корчака «дітей немає – є люди, але з іншим масштабом понять, іншим запасом досвіду, іншими бажаннями, іншою грою почуттів». Навіть тепер, порівнюючи українських дітей з європейськими, можу зазначити, що там вони більш самостійні, охочі до волонтерства, привчаються до практичного життя. Тим часом наші учні (а я вчитель історії з 60-літнім стажем) не навчені привносити щось у громаду, а все – для себе… 

Пані Світлана розповідає, що вихованці Корчака видавали першу дитячу газету в Європі, куди дописувало близько чотирьох тисяч маленьких кореспондентів з усієї Польщі. Діти могли висловити свої думки, сказати про те, чим не могли поділитися з батьками, вчителями, й могли відчути себе журналістами, скористатися практично такими ж правами, як дорослі. Бо саме дитинство відіграє головну роль у дорослому житті людини. Тому дитина має право на повагу, на помилку, на висловлення. «Усе, що досягнуто дресируванням, натиском, насильством, – неміцне, невірне й ненадійне, – писав педагог. – Повчання лише заважає, треба терпеливо чекати… У покаранні дитини – корінь зла!» 

ПЕРШ НІЖ ВИХОВУВАТИ КОГОСЬ, СЛІД ВИХОВАТИ СЕБЕ

Як відомо, Януш Корчак тривалий час (1915–1918 роки) перебував в Україні, зокрема й на Тернопільщині, куди змушений був приїхати, покинувши у Варшаві «Дім Сиріт» та «Наш Дім», у зв’язку з мобілізацією: він був військовим лікарем. І саме тоді він почав писати свою найвідомішу книжку «Як любити дітей».

– У радянські часи, десь у середині 1960-х, ми з чоловіком поїхали в Молдову і в одному з сільських магазинів, де найчастіше «заганяли» добрі книжки, я побачила твори Януша Корчака, – ділиться особистим знайомством із славетним педагогом Світлана Петровська. – Відкрила книгу й читаю: «Я існую не для того, щоб мною захоплювалися і мене любили, а щоб самому діяти і любити. Не оточення має мені допомагати, а я маю допомагати людині й світові». Вирішила: моя книжка. І відтоді не випускаю її з рук. Бо нам, молодим вчителям, постійно казали: «Мусите, мусите, мусите». А в Корчака на першій же сторінці написано: «Я не знаю, як може виховувати незнайома мені жінка незнайому мені дитину в незнайомих мені обставинах». Оте творче «не знаю» спонукає людину до пошуків власного шляху до дитину. Він вважав, що перед тим, як братися виховувати дитину, треба передусім виховати себе. «Шукайте у цьому незнайомому – вашій дитині – нерозкриту часточку вас самих», – радив батькам.

– Для мене Корчак став одним із центральних життєвих орієнтирів, – підсумовує Андрій Павлишин. – Через те, що його батько збожеволів, він боявся, що ця недуга передасться йому по спадковості. Тому не завів власної родини, а став вивчати медицину, аби зрозуміти, що хворіє й лягти в лікарню. Та він залишився психічно й морально здоровим до кінця.

– Пригадую його слова: «Як можу мати власних дітей, коли я – раб, єврей, живу серед поляків, які окуповані Росією?!» Боявся, що його дитина не розвиватиметься вільно, – додає Світлана Петровська. – Сам же він був цілковито вільний внутрішньо. Жив в асимільованій єврейській сім’ї і був справжнім польським патріотом. 

СМЕРТЬ – ВОНА ДОБРА…

Їх було двісті – безпритульних, голодних, часом поранених дітей, яких потрібно виховувати, годувати, одягати, оберігати. Старий Доктор із хворим серцем, недужими ногами та задишкою метався у пошуках меценатів, грошей, картоплі, медикаментів. Поки міг, беріг їх, приховував від них правду. Останні місяці життя Януш Корчак провів у Варшавському гетто разом зі своїми вихованцями. Зрозумівши, що нацисти не пожаліють єврейських дітей, він вирішує підготувати їх до смерті. Аби вихованці «змогли спокійно її прийняти», він ставить із ними п’єсу про добру смерть.

– Корчак хотів, щоб діти не боялися смерті, щоб вважали її міцним сном, у якому щебечуть пташки, цвітуть квіти, – завершує розповідь Світлана Петровська. – І коли настав цей останній день, він не покинув дітей, бо вони знали: поки Доктор з нами, все буде гаразд.

5 серпня 1942 року, збираючи дітей в останню дорогу, Корчак дав їм доїсти сніданок, допомагав одягатися, сказав, що їдуть до лісу… За переказами, коли за наказом гітлерівців у варшавському гетто тисячі людей рушили у свій останній трагічний похід, двісті дітей із будинку сиріт, яким понад 25 років опікувався Януш Корчак, ішли, вишикувавшись колоною по четверо, тримали в руках улюблені іграшки й голосно співали. Попереду йшов Старий Доктор і тримав за руки двох дітей. Біля товарного вагону, що прямував до табору смерті в Треблінці, до Корчака підійшов офіцер і сказав: «Ви можете залишитися». «А діти?» – спитав Корчак. «Діти поїдуть», – відповів есесівець. Корчак мовчки зайшов до вагона. 

Десять заповідей виховання для батьків від Януша Корчака

1. Не очікуй, що твоя дитина буде такою, як ти, або такою, як ти хочеш. Допоможи їй стати не тобою, а собою. 
2. Не вимагай від дитини плати за все, що ти для неї зробив. Ти дав їй життя, як вона може віддячити тобі? Вона дасть життя другому, той – третьому, і це найсправедливіший закон Подяки. 
3. Не зганяй на дитині свої образи, щоб у старості не їсти гіркий хліб. Бо що посієш, те й зійде. 
4. Не стався до її проблем зверхньо. Життя дане кожному по силі і, будь певен, їй воно тяжке не менше, ніж тобі, а може, й більше, оскільки в неї немає досвіду. 
5. Не принижуй! 
6. Не забувай, що найважливіші зустрічі людини – це її зустрічі з дітьми. Звертай більше уваги на них – ми не можемо знати, кого ми зустрічаємо в дитині. 
7. Не картай себе, якщо не можеш зробити щось для своєї дитини. Картай, якщо можеш – але не робиш. Пам’ятай: для дитини зроблено недостатньо, якщо не зроблено все. 
8. Дитина – це не тиран, який заволодіває всім твоїм життям, не тільки плід плоті й крові. Це та дорогоцінна чаша, яку Життя дало тобі для зберігання й розвитку в ній творчого вогню. Це вільна любов матері й батька, у яких буде рости не «наша», «своя» дитина, але душа, дана на зберігання. 
9. Умій любити чужу дитину. Ніколи не роби чужій те, що не хотів би, щоб робили твоїй. 
10. Люби свою дитину будь-якою – неталановитою, невдачливою, дорослою. Спілкуючись із нею – тішся, бо дитина – це свято, яке поки з тобою...