вечір ВАПЛІТЕ (репродукція=сценарій)

Дійові особи:

Яловий

Хвильовий

Пилипенко

Йогансен

Любченко

Яновський

Тичина

Бажан

Досвітній

Куліш

Вступ: уривок із «Вступної новелі».

Вчора в «Седi» безумствувала Ужвiй, i «Березiль» давав iлюзiю екзотичної зливи. А сьогоднi над Харковом зупинились табуни пiвденних хмар i йде справжнiй тропiчний дощ - густий, запашний i надзвичайно теплий. Горожани зовсiм збожеволiли з такої несподiванки й висипали на вулицi. Про тропiк Козерога вони знали тiльки з географiї, а тут трапилось чудо - I тропiк Козерога завiтав на Лопань. Натовпи суєтяться, ловлять язиками солодкi краплi тихої тропiчної зливи й нiяк не думають ховатись пiднавiсами домикiв. - Чудесно,- говорю я й булькаю в теплi калюжi. Юлiян Шпол, автор комедiї «Катiна любов або будiвельна пропаганда», мовчки за мною: я завжди забiгаю вперед. Весь вiн як мокре курча, i - дивно! - з його капелюшка тече чомусь синя вода. Я повертаюсь до нього й говорю: - Сьогоднi моє любиме число - 13. Отже, сьогоднiшнiй день мусить принести нам якусь приємну несподiванку. Як ти гадаєш, що це має бути?

ЧАСТИНА І

Яловий: У ці буремні для української літератури часи для будь-якого свідомого письменника - неграфомана - важливо правильно вибрати орієнтири і все робити для їхньої реалізації. Гарт виснажив себе, він виконав свою місію, його можливості були вичерпані. Саме тому на початку жовтня 1925 року на пленумі ЦК Гарту Хвильовий, я та наші однодумці, не на жарт занепокоєні кризою в українській літературі, якої, до слова, ніяк не хоче помічати Сергій Пилипенко, вирішили вийти зі складу цієї організації. Обурені розквітом графоманії, втратою мистецьких орієнтирів, ми вирішили, що доцільним буде утворити окрему спілку письменників, метою якої стане лише літературна продукція. 20 грудня 24 письменники реалізували свої задуми. Так постала Вільна Академія Пролетарської Літератури - альтернатива імітаційній пролетлітературі, масовизму та панфутуризму.

Сьогодні ми неофіційно збираємося своєю громадою на літературному вечорі саме тут, у мене на квартирі. (дзвінок у двері) А ось і перший полазник. (відчиняє). Майку! Добривечір!

Йогансен: Здоров був, Михайле.

Яловий: (до глядачів) Майк Йогансен - людина спорту (він активно займається тенісом), захоплюється мисливством і мандрами. Загалом, вас, певно, зацікавить його нестандартне прізвище. Тому одразу вам повідомлю, що в нього шведське коріння. На час закінчення Харківського університету (1917) він володів класичними, романськими і германськими, скандинавськими та слов'янськими мови. Смолич питав його: «Майку, скільки мов ти знаєш?», Майк відповідав, що не знає. Тоді Смолич питав: «Ну, певно, вивчаючи їх, ти знаходиш щось спільне, і так вони легше тобі запам'ятовуються», але Йогансен казав на це...

Йогансен: Ні, навпаки. Я знаходжу те, що в них відмінне, унікальне. І тоді мова сама залазить мені до голови.

Яловий: Але й це ще не все, що я можу вам розповісти. Ви, певно, і не знаєте цю чудову історію, коли Майк загнав Маяковського під більярдний стіл і змусив того гавкати. Так от. Було це тоді, коли Маяковський приїздив до Києва і вирішив забити одну партію в більярд з будь-яким нашим письменником. Той, хто програє, мав би гавкати під столом. І Майк, уявіть собі, загнав його туди, вщент розбивши у грі (до Майка). Радий тебе бачити. Ти нікого з наших не стрів дорогою? Йогансен: Усе розпатякав про мене! Хіба Хвильового бачив. Але він просив передати, що трохи спізниться, бо забув удома якийсь новий рукопис. Казав, що дуже хоче прочитати його саме сьогодні... Яловий: Зрозуміло... А ти з чим сьогодні?

Йогансен: Побачиш. Двійко нових віршів.

Йогансен проходить далі, у двері знову дзвонять. Яловий відчиняє.

Яловий: А от до нас завітав Павло Тичина. Скажу вам по секрету, Хвильовий його недолюблює. Більшу прихильність Микола відчуває до Сосюри. Павло надзвичайно ніжна, пластична і водночас крихка людина. Із Тичиною ж пов'язана одна кумедна історія. Якось на одному із наших засідань, Тичина лайнувся по-матірному. Це від нього ми почули вперше. Лайнувся і враз замішався, засоромився. А ми сміялись.

(до Тичини) А якщо серйозно, то Тичина зі Свідзінським сиділи в одному кабінеті в редакції «Червоного шляху» і надзвичайно товаришували. Павло ніколи не віддавав свої вірші на друк, поки їх не перечитав Свідзінський. Вони дуже шанували одне одного. (до Тичини) Проходьте, шановний. Сьогодні ми від Вас, сподіваюся, почуємо ще кілька перлів.

Тичина: Ви, Михайле, вирішили сьогодні все про мене вивідати? (проходить, сідає поруч із Йогансеном. Знову дзвінок)

Яловий: Таки так. А ось до нас приєднався і наш секретар, Олесь Досвітній.

Досвітній: Вітаю усіх, панове.

Яловий: (до глядачів) Можемо приготувати один особливо цікавий факт і з його життя, коли за революційну агітацію в царській армії під час Першої світової війни Олеся було засуджено на смерть. Але нашому секретареві пощастило втекти за кордон, у Сан-Франциско, де він працював редактором «Нової Ради». Окрім цього, Олесь зміг за той час побувати навіть на Алясці. Тому, думаю, тепер вам зрозуміло, звідки такі теми його оповідань.

(Знову дзвінок)

Досвітній: (до Тичини та Йогансена, які підійшли привітатися з ним) Він сьогодні про всіх буде щось пікантне розповідати?

Тичина: Певно, так. (усміхаються. Знову дзвінок)

Яловий: А це хто? Певно, ніхто інший, як любий Микола Куліш.

Куліш: Що, Михайле, спізнився?

Яловий: Не хвилюйся, ти нічого ще не пропустив. Проходь, влаштовуйся. (до глядачів) Знаєте, пізніше син Миколи Володимир згадуватиме про отакі наші посиденьки і в їхній хаті у Харкові. Малий Вовка користувався моментом, коли було людно, і просив у батька на кіно. Відразу щедро сипалися карбованці. На татовий, себто Кулішевий, дещо сердитий погляд у синів бік Хвильовий казав: «Жалуєш одинокому синові? Коли шкодуєш, віддай Вовку мені. Мені ж так бракує сина». Але тато його, звісно, не віддавав, дозволяв ходити у кіно і спілкуватися й надалі із гістьми.

(Куліш у цей час сідає до ваплітян. Вони щось обговорюють, спілкуються)

Дзвінок. Заходить Юрій Яновський.

Яловий: Юрію! Радий бачити тебе! Як ся маєш?

Яновський: Потихеньку. Думок забагато про роман один останнім часом.

Яловий: Ну, то виписуй їх на папір. (Яновський погоджується. Яловий – до глядачів) До речі, ось вам один красномовний факт про цього письменника. Хвильовий казав Юрію: «Коли я читав «Майстри корабля», я думав, що Ви сива людина». Скажу вам і таке. У майбутньому він одружиться на актрисі з дитячого театру, в них не буде дітей, але буде невеличке собачатко. Під час Другої світової Яновські не зможуть взяти його з собою до Уфи, куди їх евакуюють, а собаку лишать рідним. Коли вони повернуться, собака дочекається їх, кинеться на руки, лизне і – помре від розриву серця. Після цього випадку казатимуть, що в сім’ї Яновських навіть собака була неймовірно відданою, вірною й щирою.

Любченко: А хто це двері не зачиняє? (заходить до кімнати)

Яловий: О, прийшов! Любі, про нього я вам теж дещо можу повідати. Це, напевно, єдиний серед нас, хто лишить людські, життєві спогади про нашу громаду. (Любченко здивовано дивитися на нього) Ні, я серйозно. А загалом, я і на Аркадія Любченка маю що сказати. Коли були виступи у Лохвиці, Любченко дуже наслідував Хвильового, як він читає свої новели, і той сміявся багато, подобалося йому, сам просив, щоб наслідувати.

Любченко: Ну, було таке, дійсно. А я, панове (до глядачів), маю розказати вам дещо і про нашого президента. Улюблена страва Ялового - кава з тістечками, він може пити її по десять разів на день. Ще він любить полювання й більярд. А щодо мистецького аспекту, так би мовити, то, на думку оцього от громадянина, митець не мусить займатися агітаторською, масовою роботою, яка йде авторові тільки на шкоду, заважаючи його подальшій еволюції. Окрім того, Яловий не раз казав, що...

Яловий: Все, все... вистачить поки що. Ти краще скажи мені, з чим прийшов. Любченко: з пакетом тістечок. Я ж бо недарма згадав про твої гурманські вподобання. Ну, і кілька віршів приніс. Може, і до них діло дійде сьогодні.

(сідає до всіх, виставляє на стіл тістечка. Яловий допомагає розкласти їх)

Знову дзвонять у двері

Яловий: А це Микола Бажан приєднався до нашої громади. Скажу вам дещо і про цю особу. Він з Умані, має українсько-єврейське коріння. У віршах надзвичайно близький до футуристів, хоча сам це часто заперечує

Бажан: І заперечуватиму надалі.

Яловий (до глядачів): От бачите.

Йогансен: Слухайте, ну що це за пунктуальність?

Бажан (сприйнявши, що слова сказані до нього): Мені добиратися сьогодні довелося з околиці.

Йогансен: Та я не про тебе. Я про Хвильового.

Досвітній: А точно... коли він уже прийде?

Яловий: Давайте, певно, починати без нього. Сьогодні більше нікого не буде, окрім Миколи. Ну що, хто хоче почати?

Йогансен: Давайте так. Раз я першим прийшов, то я першим і розпочну.

(встає, починає декламувати)

А нас, тих, що знали заранi пiсню,

Заспiвають у трави квiти й корiння,

Вiтерець хвильовий пролетить i свисне,

Тичину блакитний елан оповине.

Закиває лiсними очима сосюра,

I знайдеться десь перекручений корiнь,

Такий незґрабний, такий чудернацький i бурий,

Що для нього назвищ не стане тих,

Ще раз плiзуть в iсторiю

I наречуть йому химерне наймення:

Лiтература.

(Коротке обговорення після кожного прочитання вірша усіма поетами)

Тичина: Я теж дещо маю сьогодні.

* * *

До кого говорить?

Блок у могилі. Горький мовчить.

Рабіндранате-голубе!

З далекої Бенгалії

прилинь до мене на Вкраїну,

Я задихаюся, я гину.

Я покажу такії речі

в однокласовій ворожнечі,

Я покажу всю фальш,

всю цвіль партійно-борчих породіль.

А братні зуби? Дружній зиск?

Гнучка політика, як віск.

Коли б були це генерали,

ми б знали, що робить.

А в тім то й річ, що

це кати однокласовії...

Рабіндранате-голубе,

та де ж той серп нам, молот і лани?

Рабіндранате-голубе,

од достоєвщини звільни!

До кого говорить?

Блок у могилі. Горький мовчить.

... за Тичиною опісля ще читають свої твори Яловий, Бажан, Досвітній. Куліш та Яновський активні в обговоренні. Любченко читає уривок із оповідання.

Опісля приходить Хвильовий - якраз під час декламації Любченка.

Любченко (перериваючи читання на найцікавішому): Ну, і далі в тому ж дусі. Дивіться, Микола приєднався до нас! Громада іде вітатися із ним, а Яловий у цей час оповідає про нього.

Яловий: Про Хвильового можна говорити годинами. Сам він вважав себе письменником, що може творити лише під настроєм, експромтом. Це не літературний писар, що сідає і акуратно висиджує твір (як Панч).

До нього підходить Любченко, підводить Хвильового, тримаючи його за плечі, показуючи публіці й розповідає далі, інші письменники теж вишиковуються перед глядачами.

Любченко: Москву він так ненавидів, що ніколи не погоджувався туди їздити, хоч обирали його й посилали (на пленуми, конференції тощо). Тільки раз буде у Москві - здається, 29го року - коли поїздка буде широкою і вважатиметься просто гостюванням. З'являтиметься він лише по закутках. Тут же зустрінеться у будинку Герцена з Маяковським. Хвильовий любив повторювати...

Хвильовий:

В хвилину радости умій себе стримати

І в хвилі розпачу заховуй супокій.

О, знай, однаково прийдеться помирати.

О, Делію, коханий мій

Досвітній: ...Любить їсти насіння, раки з пивом, голитися самому. Ходить у сірому светері вдома. Посмикування плечима, особливо правим. Інтуїт. Було передбачення долі Бронека Бучми в кіно і випадок у парку з атракціоном, коли артист справді зірвався, розбився. Юлія Григоровна, його друга дружина, теж говорить, що Хвильовий передчуває й прорікає так вдало, аж страшно стає.

(Хвильовий і Куліш виходять наперед)

Хвильовий: Треба, щоб такі наші хлопці як Любченко, Яновський, Сенченко, Дніпровський та інші конче вступили до партії. Їм більше дадуть прав, і ми більше встигнемо зробити.

Куліш: Партія від цього дуже виграє, а наші хлопці і ми - ні. Тільки програємо.

Хвильовий: Та ні ж бо. Послухай, нам необхідно мати і там своїх людей, адже...

Наперед виходить Яновський, а Хвильовий і Куліш відходять, тихо сперечаючись назад

Яновський: Хвильовий любить ще насіння лузати й горіхи.

Йогансен: Анекдоти любить: мисливські (жаль, жаль, а то я б її - про зайця), про п'яниць («де протилежний бік вулиці?»), політичні (...такой характер) і про соціялізм («помереть не помрьош, но худобой будеш»). Бажан: Хвильовий - це запеклий мисливець. Придивіться: мало не з кожного його твору на нас гавкають собаки. Колись Дніпровський сказав, що навіть коли він помре, то, певно, його душа влетить у роззявлену пащу великого собаки... А ще він дуже часто повторював такі слова.

Хвильовий: Так мельніца, крилом махая, с землі не может улететь.

Тичина: Дивіться, хто до нас завітав!

Усі обертаються і бачать посередині кімнати Сергія Пилипенка, головного опонента Хвильового

Хвильовий: Один із «енко» власною персоною. По якім питанню?

Пилипенко: Вирішив ось до вас навідатися, захотілося чаю попити і про мистецтво поговорити.

Усі сідають, кепкують з нього, наливається чай, починається словесна баталія мій Хвильовим і Пилипенком.

ЧАСТИНА ІІ

Словесна перепалка між опонентами.

Яловий: Про цього товариша теж треба розповісти. Сергій Володимирович - дуже тоталітарна людина, він тримав на ланцюгу усіх «плуженят». Звідси і відомий вам шарж Олександра Довженка. Але насправді «папаша» тому й має таку прозивалку, бо дуже піклується про «плуженят», намагається їх усюди відсилати чи то кореспондентами, чи то редакторами, потім правив їхні матеріали по-чорному й друкував у «Плузі».

Тичина: Якщо вже ми сьогодні згадуємо і кумедні моменти, то дозвольте я нагадаю вам один курйоз, який трапився з нами на сцені Київського театру імені Тараса Шевченка. Тоді, у 1923 році, після дефіляди читання творів, деклямацій, закликів вступати до «Плугу» та «Гарту» запропонували: «Може, хто з публіки хоче виступити, сказати слово?». І от виліз один хлопчина. Сказати б, пародія на Сергія Пилипенка. І почав, почав читати свої вірші.

Куліш: У публіці нетерплячка - свист, сміх, гам, тупіт, а «поет» там упивається, що нічого навколо не помічає. Йому вже й кивали, й моргали, і за полу смикали. Тоді Пилипенко підійшов, узяв хлопчину впоперек під пахву і виніс, як снопа, зі сцени за лаштунки під оглушливий регіт зали.

Хвильовий: Ну, а тепер серйозно. Товаришу Пилипенко, я Вам налив чаю. Сідайте, поговоримо, давно ж бо не бачилися.

Пилипенко: Дякую. (сідає)

..............................................................

На завершення - уривок із«Вступної новелі»

Словом, я до безумства люблю небо, трави, зорi, задумливi вечори, нiжнi осiннi ранки, коли десь летять огняноперi вальдшнепи (мiй сюжетний любовний роман «Вальдшнепи» буде в третьому томi) - все те, чим там пахне сумновеселий край нашого строкатого життя. Я до безумства люблю нiжних женщин з добрими, розумними очима, i я страшенно шкодую, що менi не судилося народитись таким шикарним, як леопард. Iще люблю я до безумства нашi українськi степи, де промчалась синя буря громадянської баталiї, люблю вишневi садки («садок вишневий коло хати») i знаю, як пахнуть майбутнi городи нашої миргородської країни. Я вiрю в «загiрну комуну». I вiрю так божевiльно, що можна вмерти. Я - мрiйник i з висоти свого незрiвнянного нахабства плюю на слинявий «скепсис» нашого скептичного вiку. Ну, i так далi. А тепер - поки що до побачення! Зараз iду в робiтничий квартал до радянських робiтничих домикiв i буду там слухати, як заливається гармошка бродячого музики. Вона заливається якось сумно, i я думаю: тут я все-таки не зустрiну професора Канашкiна, i я пригадую, що попереду мене стелиться великий життьовий шлях. Вiн починається десь у минулих вiках i шкутильгає осiнньою елегiєю через шведськi могили, через Сорочинський ярмарок i далi, аж до Гофманської фантастики (мiж iншим, можна сказати не тiльки «Три мушкетери", але й «три мушке-тонери». (Мушкет, аркебуза - це одно, а мушкетон - це старовинна рушниця з набоями в кiлька куль, що одразу летять у кiлька сторiн). ...Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово! Хай живе тропiчна злива - густа, запашна й надзвичайно тепла. Я - вiрю! ...Юлiян Шпол, автор комедiї, «Катiна любов або будiвельна пропаганда», мовчки ступає за мною. Весь вiн як мокре курча, i - дивно! - з його капелюшка тече чомусь синя вода. Драстуй, Юлiяне Шпол! Драстуй, запашне життя! Тисну вам руку! Завтра пiду на могилу комунара, автора «Ударiв молота i серпнi». Я понесу йому пучок синьооких фiалок i там згадаю про свою загадкову смерть. Драстуй, Юлiане Шпол! Драстуй, запашне життя! Я - вiрю!