«Я знаю, що ти знаєш, що я знаю»: кожному – по заслузі

 …То був прегарний ранок! Улюблена добірна кава з майстерно виліпленого якимсь словаком глиняного кухля і кульмінація найновішої книжки Ірен Роздобудько «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю». Аж не стрималася, занотувала у щоденнику: «Люблю себе таку: у стані внутрішньої задоволеності, ситості й піднесеності. Такою мене роблять книжки, що бентежать, попри смуток, вселяють надію, а ще – очищують і розставляють всі точки над «і». Чи, радше, вкотре вказують на те, що саме у нашому житті найцінніше і ще раз переконують, що його, отого найціннішого, руками усе ж не помацаєш… Черговий ковток високості й духовного зростання. Душа кайфує і це чудово!»

Саме такі емоції виникли після прочитання роману, що складається з одинадцяти історій людей, які мешкають в одному будинку німкені фрау Шульце. Вона стала «вузликом», на якому дивним чином зав’язалися долі» українських заробітчан.

«Їх багато по усіх світах – тих, хто шукає кращої долі в чужій країні. Вони приязно посміхаються своїм новим господарям і з надією заглядають їм в очі в очікуванні на приязнь чужої землі. Вони пристосовуються. Вони звикають. Часом, комусь з них випадає удача. Часом – прозріння і повернення. Часом – нова любов. А іноді й смерть, – так розповідає про своїх героїв письменниця Ірен Роздобудько. І от за цими постояльцями – емігрантами з України – спостерігає хазяйка котеджу. Вона знає про них набагато більше, ніж вони про себе. «Так буває: зацікавлений сторонній спостерігач за мить уловлює ті нюанси, які якраз хочеться приховати. І чим більше хочеться приховати, тим яскравіше вони кидаються в очі сторонньому», – йдеться у романі. А наприкінці твору вустами фрау Шульце авторка зазначає: «Невдахи, котрі старанно вдають із себе успішних і щасливих людей. І мені їх шкода».

Їх дійсно шкода. І підстаркуватого Романа Івановича, який вдавав порядного сім’янина, а сам «малював в уяві оголеною» вподобане дівчисько і зрештою дійшов висновку: «шлях до мрії – кращий за її здійснення». І його дружину, «маніакальну чистунку» Віру Власівну, що «вийшла заміж за надійного, але не коханого чоловіка», відтак «мов у сні проживала життя добропорядної жінки». І їхню доньку Марину, яка «зрозуміла, що може залишитися найкращою тільки тоді, коли частина життя вкрита легким флеєром неправди», і вважала: «вона створена бути дружиною мільйонера!», а в результаті «стала людиною світу, як і бажали батьки». Щоправда, здогадавшись, чим саме так багато заробляє їхня красуня-кровиночка, гірко заплакали... І Оксану шкода, яка жила не для себе – для дітей, яких покинула заради закордонних заробітків. В результаті занапастила душу, й «могла б розповісти лікарям про симптом, який назвала «вмикання ліхтарика». Це коли всередині порожнечі виникає біль… І цей ліхтарик болю запалюється на тому місці, звідки вилетіла душа». І не знайти їй щастя на чужині. Хіба – вічний спокій…

А от за Тетяну хочеться порадіти, бо вона таки дійшла головного: «все в світі – лише одна велика історія однієї людини, в якій злилося безліч інших людських історій. І її треба прожити на своїй землі». І за «підкаблучницю» Соньку,яка, живучи з чоловіком, від нудьги «рахувала слова і вигадувала проблеми», але, як було видно збоку, «сиділа на бомбі» успіху, бо була неймовірно талановитою, про що змогла їй сказали лише фрау Шульце. Ні рідний чоловік, ні земляки не визнавали цього, бо «усіляко уникали спілкування, адже кожен з них вважав «невдахою» іншого…» Тому зрадника-чоловіка Соні – Саню – меніне шкода. Він отримає по заслузі. Як, зрештою, і парубок Макс, «що не приховував, що працює коридорним у готелі для геїв». Щоправда, перший залишиться, як кажуть, «із носом», а от другий «заслужив» на здійснення мрії, – можливість творити не «в шухляду». Молодий талановитий сценарист щиро вірив: «мистецтво здатне зробити безсмертними не тільки одну людину, котра йому служить, але й тисячі інших людей». А ще саме йому стара і мудра пані Шульце повідає, що «часом, якщо, звісно, ти на це заслуговуєш, доля знайде тебе і під кришкою зламаного роялю…» Що й сталося з героями Ірен Роздобудько. Але з одними та доля приязна, а з іншими, на жаль, не вельми. Як уже «заслужили»…

Роман у новелах Ірен Роздобудько «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю» побачив світ у видавництві Нора-Друк, у серії «День Європи». Окрім цікавих, непересічних історій, що не залишать байдужими ні юних дівчат, ні «підстаркуватих» чоловіків, ні стареньких бабусь, він приємно дивує несподіваною формою викладу. Адже, зі слів самої письменниці, кожну новелу в романі можна читати окремо, переставляти місцями: від цього сюжет не стане заплутаним. А ще ця книжка гарно оформлена. Над обкладинкою, що на ній – старий німецький будинок, працював чоловік Ірен Роздобудько, бард Ігор Жук, а кожна історія оздоблена складними графічними ілюстраціями самої авторки. На них можна роздивитися образи гармонійних закоханих, зрадливих подружніх пар, самотніх і розгублених людей та їх почасти неспокійні душі.

Звісно, як і буває у творах Ірен Роздобудько, найцікавіше вона залишає читачеві наостанок. Чому заможна німкеня, вдова ювеліра, здає квартири лише українцям, чому, попри матеріальні статки, і сама не пізнає жіночого щастя, і до кого зі своїх постояльців ставитиметься найприхильніше, дізнаємося лише у кінці роману. Загалом твір «прошитий нитками» письменницької інтелігентності, душевності, любові до людей і пошануванні головних життєвих цінностей, що не пов’язані з матеріальним та нещирим. І саме, дочитавши останні рядки, розставляються точки над «і» не лише у творі, а й у власній душі. За що спасибі Ірен Роздобудько.   

Цитати, які захотілося виписати:

1. Часом у житті трапляється таке, чого не може передбачити найвигадливіший письменник.

2. Це у нас можна прийти «на чай» – і обжертись, обпитись і лишитися до ранку.

3. Їсти і пити разом, спати під одним дахом і проводити вихідні в зоопарку – не завжди є еквівалентом почуття любові. 

4. Немає більшої мудрості і сили, як на несправедливість і образу відповідати коротко або взагалі не відповідати.

5. Всі ускладнення і умовності вигадали люди.

6. Апокаліпсис уже настав. Непомітно – тому і моторошно… Він давно розпочався в головах.

7. Художник або будь-який митець проживає тисячі життів через те, що хоче перемогти смерть. І взагалі творчість – це боротьба зі страхом смерті. 

8. Творчість – це кара. Нею займаються самогубці. Самогубець пише у своєму житті одного листа – передсмертного, а художник кожну роботу пише, як прощання.

9. Надзавдання кожного справжнього митця – довести читача до незручності від упізнання себе у книзі, на полотні чи на екрані… Ось це і є диво! Влучення у больову точку. 

10. Життя коротке і визначатися в ньому треба швидко. З реакцією бійця, в якого летить куля. 

11. Учень сам мусить знайти свого вчителя, а не навпаки. Мусить іти по сліду, мов пес, хоч в яких би хащах були ці сліди – і не впустити миті пізнання.

12. Зацікавлений сторонній спостерігач за мить уловлює ті нюанси, які якраз хочеться приховати. І чим більше хочеться приховати, тим яскравіше вони кидаються в очі сторонньому. Такий от парадокс.

13. Є люди, які проживають не своє життя. це розумієш одразу, варто лише поглянути на їхні обличчя.  

14. Старість і самотність роблять з людини високо-чуттєвий прилад. 

15. Любов не має пояснень! Але має наслідки і… продовження.