Неправильна книга Ірен Роздобудько: Переформулювання

Ірен Роздобудько порушує правила не тому, що вони погані, а тому, що це – правила. А правила годиться порушувати (правило номер один, «ги-ги-ги» - як сказала би пані Ірен). І не лише в книзі, але й у житті. А «Переформулювання», до речі, і є книгою про життя. Неправильною книгою про невпорядковане життя авторки. Вона не хоче вибудовувати своє існування за якимись догмами, вона не хоче писати книгу у заданому форматі. Бо краще «переформулювати» проблему. І починати записувати кожну нову думку словами з дитячої казки: «Одного разу…». Цікаво, чи не тому передмову до книги писала якраз дитяча письменниця?
«Переформулювання» - це трохи мемуари, трохи підшивка документації, кошик для перечитаних електронних листів, застенографовані телефонні й не лише розмови з друзями і Ко.

Цікаво те, що, читаючи цю книжку, ніби насправді знайомишся зі справжньою, живою людиною. Спершу ти розглядаєш обкладинку, тобі цікаво, чому дивакувата жінка виходить із автобуса на зупинці, де по-польськему написано «кінець». І чого вона дивиться в камеру крізь великі чорні окуляри, скрививши губи в щось на кшталт усмішко-посмішки Мона-Лізи. А потім починаєш читати, і дратуєшся, що так багато помилок/«бліх»/одруківок. Але розумієш, що тобі цікаво, і читаєш далі. Щось продовжує дратувати, щось приваблює, і ти вкотре усвідомлюєш, що ця книга – то і є занотована людина. Чи то пак формула тієї занотованої людини. 

У цій книзі «за кращими традиціями укрсучжінліту» є оте щось таке дивне, що називається в пісні «знайомим до болю». Тільки українські письменниці, мабуть, вміють так натуралістично зобразити життя. І облуплені стіни світу, в якому живуть зовні, і незрозумілі лабіринти того внутрішнього місця, у якому їм насправді затишно й добре, і з якого так легко пишеться.

Тому українські письменниці сміливо можуть жити в маршрутках, як ось Роздобудько. І постійно з себе щось виписувати. Бо наступить той час, коли хтось дбайливо підіпре під самісінькі губи старенький мікрофончик, і не дозволить «вмерти» файлику з «промовою-на-Гуляйпільській-анархії». 

І одного разу можна буде «почати так, ніби це – продовження якогось речення. Так, ніби говорила у порожнечу сто років, а на сто перший – хтось таки увімкнув диктофона». Почати писати неправильну книгу про неправильне життя. Книгу, яку читатимуть, ніби слухаючи записи зі старенького плівкового диктофона, паралельно гортаючи старі фотографії на шпальтах пожовклих газетних підшивок…