Лариса Руснак на Лото Забаві вигравала 17 гривень

Лариса Руснак – відома українська акторка, телеведуча і активна «дублювальниця» кіна. Зустрілися ми біля столичного театру імені І.Франка, де перед входом розминали кістки і курили Остап Ступка, Юрій Одинокий, Руслана Писанка і компанія.

Більше фото >>>

– Не пущу! – репетував Юрій Одинокий, коли Лариса підійшла до нього і зізналася, що йде на інтерв’ю. – Вона на годину постійно запізнюється на репетиції, чуєте? – кричав він навздогін. Ми ж уже прямували до гримерки.

– Він жартує, – каже Руснак дорогою до театру. – Більшість режисерів – злі по натурі. Хоча Юрій не такий. З ними головне – розуміння.

Лариса вдягнена у легкий блакитний плащ. Зізнаюсь, що ледь упізнав.
– Та мене п’ять років до театру не пускали без перепустки. – Розповідає Лариса. – Зате з мене вийшов би гарний шпіон. Часто – умиєшся – дивишся на себе – таке враження, що білий млин. Але з такого можна малювати що хочеш. Мене мама не впізнала на виставі «Трибунал», я там грала ще й вагітною.

Лариса приїхала на власному авто Хюндай Акцент.
– Я пішла на кіностудію в 1991 заповнювати картку. – розповідає автомобілістка. – і там була графа «водіння автомобіля». Чомусь я тоді подумала, що мене без цього не візьмуть і пішла на курси. Я подумала, що спочатку здам на права, а потім здам ту реєстраційну картку. На права здала, а з карткою так і не склалося. А машина з’явилась років через вісім. Брат гнав машину з Німеччині собі і мені пригнав. Я замовляла будь-яку, тільки не червону. Приїхала – червона Ніссан Санні. Потім в мене ще була Деу, але не довго. Знаєте, досі мене ДАІ-шники зупиняють і кажуть: «А у вас же була червона машина!». Не знаю, по «Лото Забаві» чи по фільмам.

– Як вам «роль» у «Лото-Забаві»?
(Тяжко зітхаючи) Ви знаєте, я не буду кокетувати і казати, що ой ні-ні, це така жахлива роботи. Аж ніяк. Це теж робота і я все роблю, щоб триматися в формі, бо це прямий ефір – шість камер. Там має працювати голова, очі – бачити, орієнтуватися на камери. Повна зібраність і бойова готовність у неділю о 7 ранку, уявляєте? Ефір починається о 9, але грим – за дві години.
На останньому ефірі я познайомилася з режисером. Він почав мені серед ефіру кричати у вухо, відповісти я нічого не можу, бо ефір, а він з тобою розмовляє раптом як з ідіоткою якоюсь, яка наче не вміє два слова скласти разом. Це кошмар. Хоча поза роботою це нормальна людина, на роботі ж проявляється – хоче показати себе капітаном корабля, я вважаю це неприпустимим. І сьогодні я подала заяву на звільнення. Сподіваюсь, що задовольнять мою заяву.

– За час існування лотереї підтасовок не було?
Ні, ніколи не було.

– А самі граєте?
Так, коли натрапляю на білетики – купую кілька одразу. Вигравала – 17 гривень найбільше, але мій тато і 500 вигравав, і 200.

– Ви викуповуєте сукні, в яких граєте?
Так, от плащ в якому я зараз від дизайнера. Одна моя сукня була схожою на вбрання Уми Турман, хтось навіть написав, що то була точна копія.

– Яка ваша улюблена роль?
– Мені важко вибрати, бо в мене є «Соломія», де я граю Нюсю. Вона абсолютно без тексту. Це вистава, у якій я можу собі дозволити не те, що імпровізацію, а все, що є – віддати на повну катушку. Там є рамки, але я можу вийти за ці рамки і жити своїм життям. Ще є «Шякунтала» – уся вистава побудована на ритуалах. Це індійський епос. Сюжет про Шякунталу з першої книги «Магабгарати», що нараховує всього 18 книг, став основою для драматичної поеми Калідаси. Там дуже цікаве існування, яке зовсім не схожа на все, що я грала до того. Там ставка – на пластику. Як на мене – дуже влучно, оскільки актор – це такий інструмент, який має використовуватись режисером. Він (інструмент) має бути начищеним, кілки підтягнуті і завжди готовий до будь-якої роботи.

– Вами, як інструментом, керує режисер. Який з них – найвимогливіший?
Найвимогливіший однозначно Андрій Приходько, учень Фоменка, в якого я грала вже згадану Шакунталу. Я вважаю, що він дуже талановита людина, але як режисер – такий жорсткий. Усім акторам зичу тільки одного – позбутися страху перед ним, як перед режисером. Боїшся іноді відійти в якийсь бік і втратити форму, бо в Шакунталі дуже важлива форма. Ще у Приходька є «Каїн» за Байроном, де я граю Аду і Авеля. Він викохав цих героїв, як перших людей на землі. Приходько дуже любить Україну. Там використовується переклад Франка, через що мова сповнена діалектизмів і Андрій змусив нас і говорити такою мовою, надав їй певний шарм. Це треба просто чути.

Але різні режисери бувають. От мій вчитель – Оглоблін Володимир Миколайович, в якого були вистави «Благочестива Марта» і «Моя професія – сеньйор з вищого світу». Останню, до речі, зняли, мені дуже прикро за цю виставу. От з ним були стосунки такі, він міг просто сказати… – Лариса простягає руки до моєї шиї. – І все. Усе вже було зрозуміло. Команда в нього налаштовувалась на одну хвилю. Їх навіть можна назвати «змовниками». Тільки коли люди разом роблять, в команді однодумців – виходить щось цікаве.

– Раз ви вже згадали про Володимира Оглобліна. Розкажіть, як познайомились із майбутнім чоловіком – Тарасом?
Ми разом вчилися в Київському театральному інституті, я була на 4-му курсі, він на 1-му після армії і це якось відбулося в один день – я вважаю, що ми стали чоловіком і дружиною того ж дня. Хоча одружилися за пів року. В той день він повів мене до свого друга на день народження, а наступного дня зранку – додому знайомити з батьками і батьки мене залишили. Круто?
Зараз ми розлучені, 8 років прожили разом. Мій син Іван носить його прізвище. В Тараса зараз інша родина зараз, донька є, але ми в дуже хороших стосунках.

– Філософія…
Шопенгауер. Захоплювалась у студентські роки. Я ніколи не могла зрозуміти, як це так – треба прагнути нуля. Ну як це так, людина жива, але їй треба прагнути скуки. Мені ж завжди хочеться або сміятися, виглядаючи ідіоткою, або плакати, але по-справжньому. Але тільки таким шляхом можна до цього нуля прийти. Інакше як? Ти його відчуєш, цей нуль, як вже відчув різні інші стани.

– У студентські роки? А якими вони були?
Нудними. Нічого цікавого, окрім мого кохання. Ми багато писали конспектів і майже не ходили до театру. Тому я заздрю тим, хто зараз вчиться в Театральному. Богдан Сильвестрович набрав у цьому році 24 людини і вони фактично живуть в театрі. Вони бачать всі шляхи театру, вони живуть ним! А ми знали про театр по книжках і враженнях викладачів. Але скільки б ти не читав…

– А читаєте ви багато?
Ой, у мене стопка книжок накопичилася, я не знаю, як їх усі прочитати! – переходить Лариса на крик. – Це КАТАСТРОФА! Але наразі читаю «Сороку-воровку» Муракамі. Це для душі, мені подобається таке чтиво. У мене буває таке, що книжка зовсім не зачіпає, прочитуєш – і ніяк, а потім проходить час…

– Усвідомлення.
Так, саме усвідомлення. От я прочитала «Жінку в пісках» Кобо Абе ще в студентські роки, а усвідомлення прийшло тільки зараз. Воно як по спіралі повертається. Зараз у нас виходить прем’єра «Одісеї» в театрі Леся Курбаса – і через цю постановку до мене прийшло усвідомлення Кобо Абе.

– А як заробляють українські актори? В театрі ж платять копійки… Чи ні?
Я пішла на мило! (сміється) Доводиться зніматися в російському «милі», оскільки українською немає фільмів У-ЗА-ГА-ЛІ. Знімалася тільки у Дончика в «Украденому щасті». Але там у мене роль така паскудна – стерви-мами, яка відбирає сина в батька і розмовляє таким жахливим суржиком.

– Хіба усе обмежується «милом»?
Звісно ж ні! Ще я обожнюю дублювати фільми. Але, знову ж таки, іноді доводиться дублювати на російську мову, але в більшості, все ж, українською. Це такий тренаж – навіть дублюючи фільм, переймаєшся його героями, входиш в роль, хоча фактично, зусиль на це багато не треба. І кілька годин вже після закінчення дублювання треба, щоб «відійти» від цієї ролі, оскільки реально настільки вливаєшся в героя, що важко потому з нього вийти.

– Буває важко виходити з ролі?
Знаєте, там у мене така страшна роль матері, яка помирає від раку. Цього не помічає її дочка, вони постійно сваряться. І от вчора доводилось на знімальному майданчику розпускати ці соплі, нюні, біль від хвороби, сварки – це страшенно неприємно. Ми іноді навіть, щоб вийти з цього стану займаємося медитацією – сідаємо в «позу лотоса», – при цьому Лариса демонстративно таки вмощується «лотосом» на стільці. – І просто медитуємо. І от вчора я так після зйомок того «Вітчима» сідаю медитувати і відчуваю, що мені стає дуже погано. Раптово з мене це все виходить – блювота. І я починаю розмірковувати – чому це ні з того, ні з сього так вийшло? І одразу в голові прокручується момент з «Вія», де я грала панночку, яка помирає. І я лягла нібито в домовину. Хоча то навіть була не домовина, а зіставлені кілька стільців і так само мене жахливо знудило. Тоді я пішла до священика і він пояснив мені, що актори, коли грають якусь роль – акумулюють на собі енергію. І наскільки сильно ти переймаєшся роллю, настільки сильно ти притягуєш на себе це все.

– Так ви глибоковіруюча людина?
Та ні, я рідко буваю в церкві, просто у різні поради і слова священиків вірю. А от піст в мене, знаєте, який? Перманентний! Я просто не встигаю їсти, дієт ніяких не існує.

– А спите багато?
Рівно по чотири з половиною години на день! Хапаюсь за ролі, і не встигаю нічого. Коли? Коли? Коли усе встигнути?

– А за здоров’ям слідкувати?
Та, яке там здоров’я. От у мене у суботу був дуже важкий знімальний день. Потім в неділю о 6-ій підйом на «Лото Забаву», про ефір якої я вже розповіла, потім репетиція о 2-ій в театрі і ввечері вже вистава «Соломія». Це найважча вистава у моєму репертуарі. Якби мене фотограф зняв до вистави і після вистави – це були б дві абсолютно різні людини. Я поспала буквально пів години.

– Прямо в театрі?
То звісно. Ось тут біля гримерок диванчики – вони там для чого, думаєте, стоять? Ми там спимо час від часу.

Так от, – продовжує Лариса. – Я коли прокинулася, до мене партнери по виставі підбігли і кажуть: «Ляля, що з тобою сталося». А я подивилася в дзеркало – дійсно, наче немає обличчя, як після тижневого «перебуха» – страхи господні! Приходить вистава. Я граю і таке враження, що стіни розходяться, що я розсуваю ці стіни. Я співала і таке враження, що підіймала театр. Я відчувала усю енергію, що йшла із зали. Вистава закінчилася – я ожила. І сьогодні вранці прийшла на репетицію зовсім іншою людиною – повною сили, бо вчора на виставі отримала максимум. Я сама не повірила, що вмію так співати. Але частіше за все, коли нічого не отримуєш, проходить вистава і жахливо зводить ноги в судомах. Мало того, що почуваєшся паскудно, так ще й в кінці вистави, класичний момент, коли носочки мають тягнутися в синхрон, мій носочок ніколи не тягнеться, бо вся нога вже зведена.

– Ну і як воно, бути актором після розказаних вами жахів?
Ха! Акторська професія – це таке щастя! Ви навіть не уявляєте собі, яке це щастя. У житті усього не можна робити, а тут, виходиш на сцену і робиш, що хочеш. Уявляєте, за це ще й гроші платять! Нас вчать то індійських танців. То от «Божичі» вчили українських. Співати вчать. Я завжди боялася співати, а останнім часом – позбулась цього страху взагалі. Можеш жити в своєму світі, не боятися, офіційно все робити. Часто люди мають якісь потаємні бажання, які не можуть втілити у житті. І всі ці потаємні бажання ти можеш абсолютно офіційно вживати у ролі.

– Хіба роль не обмежує?
Ну так не в одній ролі, так в іншій. Ролей стільки, що я навіть не пам’ятаю усіх, в яких грала. За 23 роки в театрі я могла втілити усі свої фантазії в життя. І в мене на превелике щастя немає амплуа. Тобто, я граю і хлопчиків, хлопців, бабушек, дєдушек, і чудово, що театр зараз дозволяє це робити.

– Але ж у вас не було моно-вистав?
Нє-а. Мені чомусь завжди було нудно на моно виставі. Навіть годину висидіти, навіть коли актор – красивий, розумний і талановитий – ду-уж-же важко. Це нудно. І мені дуже подобається контакт людський, бо говорити ні до кого або до глядачів, які десь там є, в залі – важко. Я не хочу цього.

– Але ж все одно лишаються омріяні ролі…
Знаєте, ніколи не знаю, що на це відповісти. В кожній ролі можна навіть те, що не написано в тексті – зіграти абсолютно нормально. Я от граю сестру Соломії Крушельницької, яка збожеволіла. А хто може загнати в якісь рамки роль божевільної?

– Виходить, божевільну зовсім не важко грати?
Нє, не важко. Ми ж усі божевільні! (сміється)

– А для того, щоби краще зіграти не спілкувалися з божевільними?
Ой, спілкувалася! Звичайно ж! До того ж, мені навіть не довелося шукати їх. До нас в театр прийшла дівчина. Як вона зайшла, як потрапила в гримерку – ніхто не знає. Приходимо вже перед виставою «Біла Ворона», а тут сидить дівчина – переодягнена в костюм. Ми спиталися, хто вона. А вона відповідає: «Як, хто! Мене прийняли в театр – Богдан Сильвестрович. Я сьогодні граю Жанну д’Арк і зараз маю виходити на сцену.» Закінчилося все тим, що їй викликали швидку і батька з матір’ю – вона божевільною виявилася. Ледь впіймали, бо ганяла по театру.

– Майже містика. А з забобонами у вас як?
Я завжди сідаю на роль!

– Це як? – питаю, після чого, Лариса кидає на підлогу купу листочків з прописаною роллю і демонстративно сідає на них.
– А ось так! Якщо роль випадково впала на підлогу, треба обов’язково на неї сісти, бо провалиться.

– А відома прикмета щодо першої репетиції і цвяха? (йдеться про прикмету, мовляв, якщо знайдеш на першій виставі цвях, кар’єра вдалася)
Це не забобон! На останній виставі «Братів Карамазових» я падаю на сіно і натикаюся на величезний цвях. В останній виставі на «Каїні» зібрали купу битого скла. А ми там ходимо босяка і повзаємо по сцені.

– Хто ж такі благодійники?
Та не хочеться вірити в те, що це хтось спеціально робить. Але є й таке. Щодо забобонів – то більшість – це просто понти.

– А чим займається ваш син Іван?
О, він захопився грою на гітарі, багато дуже грає разом з якимось гуртом, назви якого я не пригадаю. Я постійно ділюся своїми враженнями і досягненнями з ним, він розділяє їх. Він теж це колись пройде, бо він також творча людина.

– А ви на чомусь граєте?
Ооо, ви щось таке запитуєте, що я буду розповідати до ранку! Але, розповідаю. Я закінчила школу на фортепіано. А потім у Швейцарії я познайомилась з театром, яким керує учень Марселя Марсо. Там усі актори – циркові. Але роблять власні вистави. Вони вміють жонглювати, ходити по канату, грати на кількох інструментах. І там от актриса була, грала на акордеоні. Ох, мені це запало. Син захотів на скрипці вчитися – він пішов на скрипку. А я думаю, що я його буду сидіти і чекати – і я пішла – купила собі акордеон. Навчилася, грала постійно. Але вже, напевно, все забула.

– Чого побажаєте читачам нашого видання?
Так, можу побажати. Але тільки одного.
Дитина маленька – вона чиста. А із зростанням – вона починає натягувати на себе різну шкарлупу. Переважно усі люди натягують на себе якісь маски. І хочуть бути схожими на когось. А от якби люди повірили в те, що вони самі по собі такі цінні, такі красиві, такі неповторні. Тоді, по-перше, відразу можна було б знайти кохання, тому що іноді за шкаралупинням важко простежити справжню людину. А от якби людина змогла залишатися до кінця життя дитиною – ото було би щастя.

Більше фото >>>

Автор світлин: Олександр Чекменьов