Леся Білик: «Інколи мені здається, що патріотизм – це призначення»

Нещодавно у видавництві «Навчальна книга – Богдан» з’явився новий роман Лесі Білик – «Душі в екзилі». Це книга – про Україну, українців та пошуки ними кращої долі на чужині. Це – Книга-засторога, книга-цілитель, книга-відродження.

– Твір – далеко не лише про заробітчанство, – розповідає авторка, член НСПУ, Леся Білик.
Твір письменниці торкається стількох різнопланових граней нашого життя, охоплює чи не цілу гаму людських почуттів, змушуючи читача хвилюватися, співпереживати, мислити та творити самому. Впевнене, відшліфоване, філігранне слово авторки створює незабутнє враження від прочитання книги та дарує українській літературі ще одну грань.
Про роман «Душі в екзилі» та вічні й такі важливі сьогодні цінності у ракурсі цієї книги розмовляємо із Лесею Білик.

– «Душі в екзилі» – книга, яка вражає і причаровує вже одразу після прочитання заголовку. Про який саме екзиль йдеться? На що передусім хотіли б звернути увагу читачів цієї книгою? 

– Йдеться про вигнання з раю. Воно неминуче прирікає людину на труднощі, випробування, біль. Вигнана з раю душа кожної людини на землі – не тільки українця. Чи спроможні ми протягом життя вернути душу у рай, тобто до Бога? Це не приреченість, це призначення.

– Кого передусім хотіли б бачити своїм читачем?

– Наївно сподівалася, що порушені у творі проблеми відкриють очі тим, хто постійно декларує свою любов до народу, а насправді й далі збиткується чи дає іншим збиткуватися над ним. А нарід цей не просто ще живе, він робить героїчні зусилля залишатися нормальним, адекватним у ненормальних, майже завжди форсмажорних обставинах. Полишений на самого себе завжди, в усьому, крім одного – його не забувають «подоїти», обдурити, використати, теж завжди і в усьому. Зате цю книгу відчувають ті, що мають живу душу.

– Хто автор поетичних рядків, так гармонійно вплетених у роман?

– Поетичні заставки до кожного розділу – мої, а вірші у тексті – це творчість Леоніда Білика.

– Пишете майже завжди у творчому тандемі. Хоча цього разу на палітурці книги зазначено лише одного автора. Напевно, вкладена у неї також і цього разу праця двох, праця творчого подружжя?

– Роман «Душі в екзилі» – це не історія, це сповідь, тому автор один. Так краще сприймається твір. І Леонід з цим погодився, тобто наполіг на тому.

– Як же виглядає Ваша творча лабораторія?

– Творча лабораторія є у навченого, рафінованого літератора, який свідомо будує сюжет, добирає форму. Тут йдеться про душу і досвід, як ту душу зберегти.

– Напевно, неможливо писати так тонко і палко, розкриваючи до найтоншого душевного поруху психологізм персонажів, не переживаючи схожого? Скільки у творі вашого авторського домислу, а скільки Вас самої?

– Твір, як дитина, подібний на свого автора, навіть коли письменник пише про долю геть протилежної натури. Можна зробити добірку запитань до автора і на кожне знайти відповідь у його книзі, якщо не у тексті, то у підтексті напевно.

– Що вважаєте найважливішим у повсякденних стосунках з людьми, у родинному оточенні?

– Знайти золотий перетин у дилемі: «думати про себе» – «не думати про себе», тобто пройти по лезу бритви між егоїзмом і альтруїзмом.

– Чи можна втратити, занехаяти істинну Любов?

– Можна, відшарувавши її від любові Божої, відкинувши жертовність, відповідальність, працю душі.

– Чим дорожити сьогодні слід найбільше? Чи доречні, на Ваш погляд, нарікання на сірість буднів, несправедливість долі, душевний дискомфорт?..

– Хто нарікає, той не трудиться. Ми всі нарікаємо, тому що це легше, ніж відповідати за все, що є у нашому житті. Я сама така «нарікайка», хоч переконалася: ниття – це трата дорогоцінних хвилин. Над цим варто замислитися. Цього треба вчитися повсякчас, без канікул і без перерви на обід. Ще Григорій Сковорода писав, що «нудьга – це біс зневіри». Зневіра, нарікання убивають душу.

– Де радите шукати оте майже казкове і так часто сьогодні згадуване Щастя?

– Щастя складається з багатьох маленьких, часом непомітних щастячків, які є у нашому житті кожної хвилини. Втілення щастя дуже індивідуальне, часом смішне, як і сама людина. Не треба боятися чи дорікати собі, що маєш нестримну, дику радість від, наприклад, шопінгу чи смаколиків. Такі вкраплення у «велику мету» зовсім не псують, а навпаки, розцвічують мозаїку буднів. Незрушно сильна людина, без слабкостей і дивацтв – це вже пам’ятник. Ми ж не хочемо бути пам’ятниками за життя?

– Що слід вкладати у поняття «патріотизм», виховуючи сьогодні дітей? З якого віку варто привчати до понять «Батьківщина», «Україна»?

– Патріотизм – таке засмикане слово! Його вихолостили дорешти політики і влада, яка хоче бути тільки владою, для себе. Патріотизм – це не пристосуванство. Діти не уражені тим «грибком», тому вони більш патріотичні, ніж дорослі. Ну, а в окремо взятих родинах все залежить від виховання, традицій, пам’яті роду. Головне, щоб у цьому вихованні було більше вчинків, ніж слів, більше прикладу, ніж повчання. Більше любові. Адже героями ставали не тому, що ненавиділи ворога, а тому, що любили рідних людей, рідну землю, рідну державу. Інколи мені здається, що патріотизм – це призначення. Якщо ми нехтуємо цим, втрачаємо Батьківщину, а значить, себе самих.

– Як знаходити у розбитому, зрадженому серці сили й хоробрість любити знову – людей, світ? І чи варто? Чи не краще зодягтися у залізні грати, які б надійно захищали від болю?

– Розбите серце треба спочатку полікувати – воно не сприймає жодних аргументів, воно б о л и т ь!.. Рецепт? Нічого нового – тільки віра, надія і.. любов. Зникає любов, є ще надія. Втратив надію, є віра, яка допоможе пережити і дочекатися свого щастя. Якщо людина відкине всі три чинники, ніяка хоробрість не допоможе – «Титаник» піде на дно. А цього не можна допускати. Краще час у безвиході заповнити справами, самовдосконаленням, «ходінням в народ» – хтось завжди потребує саме вашої підтримки чи відчує потребу підтримати вас. «Залізні ґрати» відгороджують від світу, ніби законсервовують людину в її розпачі, гніві й зневірі, паралізують волю. Дайте своєму серцю відпустку, придумайте для нього море, пісочок і заспокойтеся. Важливо просто шукати свого берега, свою людину або з того, що маєте, витесувати Галатею, як Пігмаліон. І вона (ваша любов) буде прекрасна.

– Чи можна стверджувати, що любов і біль завжди ходять поруч?

– Не треба себе на це налаштовувати, не слід любов вбирати у біль, особливо молодим. Не варто вдягати у біль будь-які душевні порухи. Почуття має як позитивні, так і негативні емоції. Дисбаланс у бік позитиву робить людину безпечною, як того метелика, що летить на світло, навіть якщо це погибельний вогонь. Дисбаланс у бік негативу ще гірше. Людина сама стає зосередженням болю і виявляє його у ревнощах, підозрі, зраді і зрештою, що найнебезпечніше, – у байдужості. Значить, треба покликати розум, щоб віднайти рівновагу. Для справжнього почуття це непогана підпора.

– Наскільки важливо вміти прощати? Чи можна і чи варто вибачати все? Чи маємо право все прощати собі?

– Якщо ці запитання виникли під час читання книжки «Душі в екзилі», то мені, як автору, відрадно. Значить, недаремно розповідала про долі своїх героїв. Однак можу собі і дорікнути: твір порушив ці проблеми, а відповіді залишив між рядками. Справді, уміти прощати – це життєво необхідно. А от чи все? Як засвідчують герої твору, головне – зберегти свою гідність і не уразити чиюсь. У цьому сенс прощення. Прощати собі складно. Не прощати собі – ще безглуздіше. У християнській етиці є поняття вузької і широкої совісті. Про це варто знати, щоб уникнути виснажливих страждань.

– Наскільки важливою у нашому житті повинна бути споконвічна християнська віра? Чи можна говорити про взаємозв’язок морального обличчя народу із його добробутом?

– У християнській вірі – відповіді на всі наші запитання. Важливо, щоб не віра для людини, а людина для віри. Інакше буде не процес вдосконалення, а звичайна експлуатація віри, перетворення її на одне із знарядь споживацтва – своєрідну індульгенцію для комфортного почування «я» у зматеріалізованому світі. Моральність же і добробут – дуже актуальна тема для сучасних українців. Нині людям треба дати пожити, стати заможними завдяки саме чесній праці, яка не деморалізує, а збагачує людину ще й духовно. Бідність принижує, навішує комплекси, породжує заздрість. Бідність нищить особистість, бо не дає їй можливості розвиватися. Не заробив, а норовить украсти – це рабський постсовковий синдром, і це вкрай аморально. Наш нарід витримав випробування бідністю і не втратив високу духовність. Тепер час випробувати себе заможністю. Такий час. Такий світ. І ми не можемо бути білими воронами. Маємо державу. А добробут, закон і мораль у державному обширі речі взаємопов’язані.

– Подібно до персонажів роману ми нерідко опиняємося перед неоднозначним життєвим вибором, перед ситуаціями, з яких, здавалося б, виходу позитивного немає… Як радите Ви зустрічати такі «глухі кути» долі? Як їм протистояти, не втрачаючи людського обличчя, своєї гідності?

– Відповідь у запитанні – не втрачати гідності і не чинити ближньому того, чого не побажав би собі.

– Друга частина роману називається «Хочемо раю на землі». Де ж шукати цей рай? Чи знаходять його персонажі твору? Чи насправді він – кожному свій?

– Коли люди шукають раю, вони роблять багато дурниць. Не варто жерти найсмачніші яблука, щоб потім кусати себе за лікті. Приймати те, що маємо, але не пасивно. Постійна робота душі чомусь багатьом не до снаги. А в Едем тим нашим душенькам повертатись-то треба.

– Яким бачите майбутнє України? Чи є воно? Чи можливо розірвати замкнене коло, яке розпочинає і закінчує роман – «Мені набридло це життя… Я їду в Італію»?

– Якщо було минуле, є нині, буде майбутнє. А міграція у глобалізованому світі неминуча. Ми справді окреслюємо себе колом потреб – і виростає така стіна, що її буває важко пробити. Треба чесно сказати собі, чого ми насправді хочемо – раю чи погибелі? Ми хочемо своєї держави чи тільки свого комфорту? Коли ми покидаємо Батьківщину, вона належить уже не нам.

Розмовляла Валентина Січкоріз

 

 Презентація роману Лесі Білик "Душі в екзилі" >>