Манхеттен. Початок роману

Зі щирою вдячністю Володимиру Давиденку й Катерині Шразі, людям, із якими я люблю Нью-Йорк. Без них ця стаття була б неможлива.

22 квітня. Перший запах. Після штучної задухи терміналу обличчя обвіває морською свіжістю, цю просолену прохолоду ні з чим не сплутаєш; тим більше дивно, що океану не видно й близько.

Перша картинка: під монорельсовою дорогою з аеропорту до метро — занедбаний ставок із брудною водою, що сильно обмілів, майже калюжа, проте біля самого берега в цьому болоті білосніжним ієрогліфом — справжня некваплива чапля.

Перший контакт із населенням: підтягую свою валізу до вікна, на якому наліплена реклама автобусної фірми. Гладка афроамериканка в окулярах на сусідньому сидінні, бачачи мій явно туристичний статус, пропонує: «Дайте мені» — і прилаштовує оголошення на стіну, тим самим допомагаючи мені відкрити огляд на передмістя, що пропливають мимо. На наступній станції до неї підходить, судячи з усього, абсолютно їй незнайомий білий джентльмен, просить дозволу підсісти, і вже за кілька хвилин вони теревенять, наче старі друзі, а коли вона виходить, тепло прощаються, при цьому навіть не обмінявшись телефонами.

Ще під землею. Чорношкіра домогосподарка, одягнута доволі тепло, але при цьому має в’єтнамки на босу ногу з яскраво-червоним педикюром, читає сину-підлітку вголос книжку про танки. Бідніша сім’я чорношкірих — мама, тато, дитина в візочку — влаштували фамільну трапезу просто у вагоні. Контраст на сусідній лавці — масивний чоловік, білий, рудоволосий, рясно татуйований, із відсутнім поглядом. Меланхолійний худий дід, схожий на заблукалого німця з акордеоном, просто на платформі грає щось розмірено-східноєвропейське, а від’їзд поїзда вітає хвацькою полькою в ритмі коліс.

Свій внутрішній годинник я обдурив, але ближче до 23.00 організм усе одно згадує, що насправді вже шоста ранку. Більшість вражень змазані. До першої ночі майже падаю, але продовжую йти: місто пересуває мої ноги замість мене.

Вранці (яке вранці?) продовжу.

23 квітня. За вікном Метрополітен-музею жінка у червоній куртці зосереджено кидає спінінг, замість волосіні — яскраво-помаранчева мотузка. Інша жінка уважно на неї дивиться і черкає щось у паперах.

По всьому місту цвітуть величезними рожевими квітами магнолії.

Це день крилатих. Спочатку, налякавши раптовістю появи, з кущів у парку поблизу собору св. Джона вискочив бездоганно білосніжний павич і розкрив хвіст, змусивши заніміти півкварталу. Частину вечора я провів на лавці посеред метушливої Юніон-сквер, і постійно з висотки за моєю спиною, перекриваючи шум автівок, гомін роззяв, вуличну музику, кричав сокіл. Його самого я так і не побачив, але ці різкі вигуки ні з чим не переплутаєш. Нарешті, ближче до півночі з неонової світлотіні Таймс-сквер виткався справжнісінький Бетмен у чорному обтягуючому костюмі, й за його спиною віявся вугільний плащ-крила, і його африканське обличчя приховувала антрацитова маска. Він обмінявся щиросердим вітанням із чорношкірими братами на розі, знехтував вигуками туристів «Бетмен! Бетмен!» і швидкою, сповненою гідності ходою рушив угору Бродвеєм рятувати світ.

24 квітня. У Старому місті, біля початку Волл-стріт і Бруклінського мосту вразила прибережна мішанина стилів, коли над будиночками XVIII сторіччя гіпертрофованими конструкціями а-ля Аппіа (легендарний автор декорацій для опер Вагнера) громадяться хмарочоси — і якимсь дивом не заважають одне одному. Також — перспектива з хмарочосів, сфокусована на зубчатому німбі Крайслерівської висотки та роздвоєння світил у такій вулиці-каньйоні: з-за однієї дзеркальної стіни сяє сонце, інша відповідає рівним за силою відблиском. Ефект чистої та цілковитої нереальності.

А сам Міст анфас схожий на індустріального янгола-велета, котрий чи то охороняє місто, чи то стежить за ним: вузьке тіло, могутній розворот плечей, прапор на голові і здоровенні сітчасті крила, випростані над океаном.

25 квітня. Випросив у метро в смаглявого хлопця значок «Звільніть Бірму» з портретом красуні Аун Сан Су Чжі. Точніше, просто спитав, чи він має ще такі, а він зняв і подарував. Тепер агітую за вільну Бірму зі свого рюкзака.

18.00. Хотів іще раз навідатися до Метрополітен-музею, але мене не пустили через наявність у рюкзаку їжі з супермаркету Wholefoods, і це правильно — перед очима від перенасичення шедеврами вже мушки плавають. Тому лежу зараз на травичці в Централ-парку серед не менш розслаблених ньюйорківців і гостей міста. Хтось із дітьми, багато хто з собаками й котами. Вгорі на пагорбі влаштували фотосесію: на диванчику підфарбовують двох застиглих красунь, поряд — помірно виряджений почет з обладнанням, паперами та виїзним гардеробом. Трохи нижче тато грає з дочкою великими різнокольоровими кулями. Цілком прийнятний варіант раю. Засинаю.

Вражень стільки, що поступово стає ліньки писати. Ось у мене за спиною стоїть звичайний пасажир сабвею: афроамериканець, золотий верх, темно-синій (мішкуваті шорти) низ, плюс деталі на його куртці-піджаці — щось на кшталт візерунків, наче змальованих із палацових шпалер 200-річної давності, й навіть на окулярах у нього — зелені зі сріблом трилисники.

Фраза дня на футболці у зовсім непримітного перехожого: «Сарказм — іще одна послуга, яку я надаю безкоштовно». Поряд із гаслом намальований інфантильний білий ведмедик.

26 квітня: Про Готем і ще раз про Бетмена.

Вашингтон Ірвін у альманасі 1806 року «Salmagundi» ввів паралельну назву Нью-Йорка — Готем. Староанглійською Gotham означає Goat town, тобто «Місто Козла», «Козлоград». Насправді Готем — реально існуюче селище у британському графстві Ноттінгемшир. З XIII сторіччя готемці були постійними героями анекдотів і кпинів, зібраних 1565 року в книзі «Веселі казки безумних людей Готема». Там описано, наприклад, як готемець, здершись на коня, везе два мішки пшениці на своїх плечах — аби не обтяжувати тварину. Інший абориген, затримавши виплату ренти, прив’язав свого гаманця до прудконогого зайця, і той утік, щоправда, не до лендлорда, а до лісу. Є і драматичніша історія. На початку 1200-х король Джон подорожував Англією. Там, де ступала нога монарха, будували публічну дорогу (так звану королівську). Коли король попрямував у бік Готема, він послав поперед себе герольда, проте городяни відповіли віснику відмовою, маючи побоювання, вочевидь, через свої землі, які могли бути відчужені для будівництва. Розгніваний вінценосець послав загін лицарів. Карателі опинилися в царстві абсурду: готемці наливали воду в цебра без дна, перефарбовували зелені яблука на червоні, намагалися втопити вугра в тазу й обгороджували зозуль парканом, аби літо, коли зозулі кують, тривало вічно. Лицарі повернулися з доповіддю, що місто населене божевільними, і Готему дали спокій. Звідси прислів’я: «Більше дурнів пройшло через Готем, аніж лишилося в ньому», що відгукнулося фразою в Шекспірівському «Лірі»: «У цього малого достатньо мудрості, аби зіграти дурня». Коли у 30-ті рр. ньюйорківці Боб Кейн і Білл Фінѓер вигадували назву для міста, де живе герой їхнього коміксу Бетмен, вони добирали найрізноманітніші варіанти, доки Фінѓер не побачив у телефонній книзі назву фірми «Готемські ювеліри»: «Це воно — Готем-сіті. Ми не назвали його Нью-Йорк, бо хотіли, щоб кожен міг ідентифікувати його зі своїм власним містом. Звісно, Готем — інша назва Нью-Йорка». Один із перших видавців коміксу про Бетмена зазначив, що Готем — темний бік Нью-Йорка, це Манхетен нижче 14-ї стріт о третій ночі, 28 листопада, в холодний рік; водночас, наприклад, Метрополіс Супермена — це Манхетен між 14-ю і 110-ю вулицями сонячного липневого дня.

26 квітня. Метро.

Сьогодні у вагоні розспівався високий, ставний чорношкірий — чудовий фальцет, без зайвого блюзово-госпелівського надриву, притаманного африканським виконавцям. Зірвав оплески й кілька купюр. Потішений, сказав, що знає ще пісень і пішов співати далі по поїзду. На платформі інший, менш доглянутий побратим із сивою бородою грав щось протяжне на дивацькому інструменті з химерною пузатою декою, з безліччю струн, які звисали з високого грифа пишною гривою, — справжній кобзар. На нього не звертали уваги, аж раптом підійшов дивний білий — невисокий прямокутний чоловічок у накрохмаленій сорочці, синьому костюмі, чотирикутних окулярах, щось привітно сказав і продовжив радісну промову впівголоса з самим собою. Чудовий приклад єдності й боротьби протилежностей у парі виконавець-аудиторія.

27 квітня: Місто бавиться світлом.

Тінь від бані Зимового саду при Всесвітньому фінансовому центрі, геометрично правильна павутина, перенесена художником на біле полотно і виставлена за склом — оптичний трюк, що став витвором графіки.

Неописанно різнотипні ліхтарі на набережній неподалік від Беттері-парку: товста тумба, що скидається на маяк і схожа більше на гіпертрофований торшер арт-деко, а ближче до води височіє вертикаль із яйцевидних каменів і щось на кшталт веретена, що розрослося, — кожна конструкція зі своїм відтінком ілюмінації.

Бузкові спалахи, що просвічують крізь ѓратчасте оздоблення одного з хмарочосів, — але тільки на рівні людських очей і тільки під певним кутом.

Шапка кардинала: з настанням темряви нью-джерсійську стоповерхівку на іншому боці протоки спершу перекреслює біла діагональна лінія, а потім увінчує величезний ультрамариновий п’ятикутник.

Але найяскравіший — перший акорд: поїзд метро переїжджає протоку мостом, відбиваючи у вікнах сонце, що заходить, — смуга чистого срібла, яке впадає в темний каньйон Манхетена.

28 квітня. Метро.

Ввечері до вагона метро впевнено ввійшов чорношкірий похилого віку з ціпком. На вигляд черговий поїздний жебрак, та після артистичної паузи, віртуозно відстукуючи ритм своїм ціпком, він гарно заспівав пісню «Роллінг стоунз», причому чергуючи відразу два голоси.

29 квітня: Нескінченний день.

Неподалік від Юніон-сквер прогулюється, діловито доїдаючи пончик, вусатий немолодий пан в окулярах, костюмі, капелюсі, поверх білої сорочки — строката краватка-метелик, посвідчення-картка з фотографією, на ногах — шкіряні штиблети, в руці виблискує барсетка, і при всьому цьому він із професійною цікавістю розглядає вміст сміттєвого бака поряд. Напевно, якби я пожив тут іще кілька тижнів, на таких персонажів просто перестав би звертати увагу. Але поки що цей щоденний і безкоштовний карнавал паморочить мені голову.

В сутінках дістався до знаменитої «Дакоти».

«Дакота» примітна старомодною красою, витриманою в найдрібніших деталях її «неоготики»: шпилястому даху, морських чудовиськах, які кусають декоративну огорожу, масивних газових ліхтарях біля брами (тієї самої, біля якої Марк Чепмен застрелив Леннона), округлій мідній будці для швейцарів із її червоною лампочкою на гнутій металевій палиці, схожій на допотопний космічний корабель із раннього кінематографа. А ось поряд хтось у нашому безпардонному столітті встромив потворну багатоповерхівку — цегляний брус, точними копіями якого заставлені спальні райони всіх радянських міст.

Чепмен свого часу приїхав на Гавайї, аби, влаштувавши собі розкішний фінал із морем, ресторанами, дівчатами в бікіні, накласти на себе руки — піти як у дешевій мелодрамі. Гадаю, як багато вбивць-психопатів, свою сутнісну пустку він намагався заповнити, підпорядковуючи своє життя чужим запозиченим сюжетам — і одним із них, зрештою, став сюжет про вбивство знаменитості.

Іронія історії в тому, що саме Леннон помер в зеніті слави, на порозі гарного будинку, в чарівному місті. А Чепмен здається чомусь схожим на цей обрубок по сусідству — стерте, без суті створіння, що намагається вподібнитися до чогось значущого за будь-яку ціну.

Чим пізніше гуляєш, тим більше шансів потрапити на Таймс-сквер.

Перехід під цією площею — точка, де зав’язає меломан. Близько дев’ятої вечора бачив там старого блюзмена (сивина-в-бороду), який, поважно перебираючи струни на своїй електрогітарі, відтворював у ритм-н-блюзі бітлівську «Twist and shout» якщо не божественно, то близько до цього, співав із хриплуватістю, що проймає до кісток, грав з енергією, що наповнює кожний акорд; перехожі німіли від захвату, якийсь парубок без зайвих слів розчохлив свою гітару й долучився до концерту; лишалося дивуватися — що музикант такого рівня робить у підземному переході?

Вгорі серед інших божевільних виділялася одна пара. Вона — біла, він — чорношкірий; одягнуті тепло, і скрізь де можна — зі штанів, пояса, голови — звисала різнокольорова вовняна бахрома. Перед собою вони штовхали коляску, завалену різнокольоровим ганчір’ям, серед якого, увінчаний бантом, красувався персикового кольору персидський кіт. Перс із гідністю мовчав, дівчина була симпатична, а її супутник постійно і заразливо сміявся. Я сказав йому, що у мене самого троє котів. Він мені подякував.

Ці хіпі, вочевидь, фотографуються за гроші, а взагалі на Таймс-сквер кожен лицедіє чи займається своїм бізнесом відповідно до масштабів місця, власного нахабства і/або артистизму. Просто в епіцентрі цього електричного урагану я зі здивуванням виявив рекрутинговий центр американської армії, до якого хтось підклав бомбу вночі 6 березня минулого року (оголошення про розшук підривників — на стіні поліцейського відділку навпроти). Церква саєнтології виблискує своєю рекламою з-за найближчого даху. Цілі хмарочоси перетворено на екрани, але в очі впадає величезний монітор у позолоченій рамі класичного фасону, де молодого азіата, вдягнутого і причесаного під Елвіса, дуже уповільнено заливають фарбою таких відтінків, яких, напевно, й уві сні не побачиш. Це не реклама. Це просто так. Є навіть назва, якої я не запам’ятав, окрім одного слова — FUN.

30 квітня. 14.45. Метро. Щойно бачив нью-йоркську поліцію за роботою. На станції лінії S «Ботанічний сад» галасувала зграйка підлітків. Вони вибігли на мій перон, і відразу з’явилася чорношкіра тітка-поліцейська й скомандувала: «Let’s go!» Малеча почала зображати невинність. І тоді коп дістала кілька наручників і гаркнула: «I said LET’S GO!!!». Шибеників як вітром здуло.

Водоспади Манхетена.

Коли рано ввечері вступаєш на Бруклінський міст, у манхетенських хмарочосах починають загорятися вікна, але при цьому від протоки піднімається ще денне марево, й ці вертикальні ряди вогнів тремтять і переливаються. Здається, що йдеш просто вглиб світляних водоспадів, що з гуркотом розбиваються перед тобою спалахами тисяч автомобілів.

Грінвіч-віллідж. Тут лікувався По.

Лікарня, в архіві якої досі зберігається історія хвороби пацієнта Едгара Аллана По, має трикутну форму. Дворик, що слугував декорацією для «Останнього листка» О’Генрі, так само повитий плющем. Майстерня Едварда Хоппера — червоний цегляний будинок поруч із двоповерховим жовтуватим.

А ось Лу Рід уже переїхав.

Шахи.

Розкрилася таємниця зарізяк на Вашингтон-сквер. Я звернув на них увагу ще вчора, коли зайшов на цю площу, перегороджену так, що, якщо хочеш пройти саме площею, цієї компанії не оминути. Хлопці виглядали серйозно: п’ятеро чорношкірих здорованів. Щоправда, зайняті вони були шаховим матчем (по колу біля кожної лавки стоять шахові столики), який один з них затіяв із заблукалим блідолицим.

Володимир сьогодні ж мені пояснив: виявляється, хлопці саме цим і займаються. Грають у шахи. Шахова мафія. Влаштовують матчі на гроші з жорстким регламентом. Тому і стирчать там усенький день. А велика комплекція, мабуть, їм необхідна, щоб піднімати важкі фігури.

1 травня.

«И в воздух чепчики бросали».

Дивне оформлення станції «23-я стріт», спільної для ліній Q, N, R, W: на білій стіні мозаїкою викладено різних кольорів і фасонів капелюхи, циліндри, картузи, кашкети, кепки. Прізвищ відомих персон, яким присвячена кожна окрема мозаїка, не помічаєш; візуально це виглядає ніби гра з пасажирами, адже всі капелюхи намальовано на рівні людського зросту. Але станція майже завжди пуста, тому здається, що капелюхи просто хтось підкинув у повітря, вітаючи поїзд, що проїжджає: і тоді виходить, що ті, хто зробив цей жест, досі стоять унизу, під платформою. Найфантастичніше, а тому найбільш нью-йоркське припущення — вони пішли, а капелюхи так і лишилися висіти у повітрі. Власники досі десь бродять із непокритими головами.

Зебра.

На перехресті Канал-стріт і Грінвіч-стріт — злива і затор. На Грінвіч вивертає розфарбований під зебру автомобіль і гучно, безупинно сигналить. Молодий чоловік в окулярах на задерикуватому обличчі, який переводить свій велосипед через дорогу, копає зебру в зад. Машина зупиняється, але очкарик і не думає втікати. Виходить товста й пухка тітка з дуже недобрим обличчям і великими червоно-жовтими кліпсами у вухах, уважно розглядає діаметрально протилежну частину зебри. Запихається назад, виїжджає без зайвого шуму. На дверцятах у гаммі кліпс написано «Girls Props» (букв. «Дівочий реквізит») і домальовано кілька несподівано легковажних квіточок. Цікаво, для яких вистав вони працюють?

Запаморочення.

Манхетен справді ніколи не спить. Майже друга ночі, а в метро повно людей. Але ти сам береш участь у цьому, ти виснажений, ноги тебе вже не слухаються, але готовий іти ще й ще, й ще, як першого дня. Можливо, з тутешнього світла й повітря можна було б виготовити найсильніший у світі допінг, однак тоді ніхто вже не їздив би й не літав — усі б ходили пішки через океан.

2 травня: Два подарунки в останній вечір.

У підземному переході під Юніон-сквер бачив цікавий ансамбль: один парубок барабанив, інший грав на справжньому дерев’яному фортепіано — як вони його туди притягли?! — а двоє їхніх друзів вибивали чечітку. Танцювали так, що заледве дим не курився — прискорювалися і сповільнювалися, із синкопами, вибивали неймовірні дроби. Для збору коштів, до речі, у них стояло десятилітрове відро з-під фарби — менше, швидше за все, не має сенсу ставити, тому що гаманці публіки розкриваються майже з такою ж швидкістю, як ці легконогі витанцьовують.

Увечері Володимир, знавець і лицар міста, зводив мене на Емпайр Стейт Білдінг. Це був подарунок від нього та його дружини, чудових людей і справжніх ньюйорківців. Місто світилося біля наших ніг до горизонту, пускало вогняні вертикалі, креслило себе полум’ям на темній землі, ближні квартали мріли бузковим серпанком, а вгору, повз наш 82-й поверх, неквапливо пролітали великі білі пушинки — згідно з припущенням Володимира, душі покійних жуків. Нічого більше не треба.

3 травня. Останній ранок.

13.15. Ось і все. Сиджу в метро лінії А, їду до аеропорту імені Кеннеді. Останній ранок провів у Централ-парку. Йшов дрібний дощик, здавалося, Парк накинув вуаль — банально, але 

виглядало саме так. До речі, чому слово «парк» чоловічого роду? — що стосується Центрального, то він своїм устроєм нагадує характер певної жіночої сутності, міської дріади — подеколи непередбачуваної, у чомусь дикої, водночас і відкритої, і прекрасної в усьому. Принаймні, він/вона заплутував(ла) мене доріжками, зачаровував(ла) своїми принадами, приводив(ла) до найнесподіваніших зустрічей. За літньою естрадою я зайшов сфотографувати міні-алею з запаморочливими в’юнкими та квітучими рослинами. Відразу ж ніби з-під землі виріс афро-американський хлопець і пробурмотів якесь заклинання, з якого було зрозуміле тільки слово «show», причому голосна звучала як російське «ё». Уникаючи

труднощів перекладу, я пішов, а «Ё» дивився мені вслід із цілком щирим засмученням. Це не я його, а він мене не зрозумів. Водночас на естраді вже розминався, озброївшись саксофоном, інший чорношкірий дух-оберіг цього місця. Але я прямував до Озера — на карті воно й позначене як «Озеро». На його березі височіє оглядовий місток, а під ним проходить короткий тунель, оздоблений зсередини вигадливо забарвленою плиткою. Під мостом грав іще один саксофоніст, і танцювала русалка у східному вбранні, з прозорою накидкою на оголеному торсі, у пістрявих шароварах; навколо неї метушився фавн із фотоапаратом, обидва не мали до саксофоніста жодного стосунку. Одні прийшли фотографуватися, другий — грати музику: культурне середовище Нью-Йорка перенасичене по-святковому.

Далі я ледве не заблукав, наткнувся на приховану за кущами альтанку, де ховалася компанія дуже тихих і, вочевидь, дуже обкурених людей. На «музейну милю» на іншому боці парку часу майже не лишалося, та я все ж дістався до Музею історії Нью-Йорка. Подивився там виставку про Нью-Амстердам, дізнався про Валентину Саніну з Києва, котра прославилася в модельному бізнесі міста у 30-40-ті, проте між красунею-землячкою та маленьким голландським містом обрав останнє, що виросло з океану просто на моїх очах і прикувало мене до себе, і воно продовжує рости, забираючи мене вгору, в небеса Нового Амстердама, небеса Готема, небеса Манхетена. (А за вікном уже станція Спрінг-стріт.)

Повернення.

(А за вікном уже станція Спрінг-стріт). Я застуджений, хронічно невиспаний і щасливий. А також зажурений, як кожний закоханий. Коли ще побачимося?

16.10. Сиджу в літаку. Все позаду. Не віриться.

17.26. Місто, мабуть, теж не хоче розлучатися. Вже більш ніж на годину запізнюємося з вильотом. У різних місцях салону плачуть діти.

17.35. Злетіли. Треба перевести годинник...

18.45. І все-таки нас — мене — не хочуть відпускати. Щойно капітан оголосив, що у нас неполадки в системі вентиляції. Проблему намагалися усунути останні півгодини, але так і не змогли, тож ми повертаємо назад. За весь час моїх подорожей уперше потрапляю в таку пригоду. Дивлюся за вікно: з форсунки на крилі б’є тугий білий струмінь — зливаємо паливо, щоб літак можна було посадити, капітан не забуває це пояснити по внутрішньому зв’язку. Стюардеси обносять усіх водою. Дурнувату мелодраму «Готель для собак» ніхто не дивиться. Внизу сонце блищить у безлічі озер. Де ми?

19.20. Під нами — розсипи острівців у океані, в якому відбивається вечірня заграва. Поступово океан наливається темним сріблом, у якому острови тонуть, лінія горизонту зникає, і здається, що внизу лише синьо-сірі хмари, а ми летимо не по-людськи високо, вище за всіх на світі.

19.45. За вікном чорно. У салоні — жваві розмови, діти заспокоїлися.

20.35. Внизу з’явилися окремі іскри, потім розсипи вогнів, вони ставали все ближчими, і нарешті ми вписалися в чітку мережу координат, розписану світловими розчерками, спалахами прожекторів, пульсаціями маячків на машинах. Літак зупинився. На Манхетені ввімкнули ліхтарі.

Я повернувся. Я повернувся. Я знову тут.

Дмитро Десятерик, Манхеттен-Київ