«На перехресті»: модернізм як ліки проти комплексу меншовартості

Є принаймні дві речі, які мені подобаються в Українському музеї в Нью-Йорку. По-перше, це його здатність об’єднати під одним дахом колекцію плахот, смушанок та верет (подарунок від Ющенка, а хто б сумнівався) і триметрові еротичні полотна модерніста Всеволода Максимовича. По-друге, це прагнення музею бути не тільки місцем побачень для діаспорян, а й самоцінним культурним об’єктом на карті міста. Подаючи зразки української культури під кутом загальнолюдських цінностей, цей заклад згадується в туристичних путівниках як одна з найпомітніших приваб космополітичного району Іст-Віледж на Мангеттені.


Минулого жовтня музей запропонував перенасиченому нью-йоркському ринку мистецтва ще один смачнющий продукт – до березня наступного року тут розташовується експозиція «Crossroads. Modernism in Ukraine, 1910-1930» («На перехресті. Модернізм в Україні, 1910-1930»). І, наче підтверджуючи тезу про універсалізм Музею, слово «Ukraine» тут не домінує над словом «Modernism». Іншими словами, виставка цікава не тільки як привід зустрітись для етнічних українців, а насамперед як репрезентативна добірка творів, цілком адекватних і конкурентоздатних у контексті тогочасного малярства (контексті Клімта й Кандинського). Підкреслюю слово «репрезентативна» – цього разу вдалося зібрати дуже представницьку антологію імен, що визначають розвиток українських модернізму й аванґарду під час та після Першої світової. Перш ніж запитати в аматора українського мистецтва щось про Петрицького, Бойчука та Архипенка, перевірте, що маєте принаймні годину вільного часу, – інакше ризикуєте проґавити потяг, літак чи побачення.

Що ж можна сказати про цю експозицію?

По-перше – скажу відразу, щоб збутися цієї теми, – поза суто мистецькою складовою в концепції заходу помітна політична компонента. Інформаційна брошура «Перехресть», наче ненароком, починається зі слів «помаранчева революція звернула світову увагу до країни, яка протягом століть була в політичній тіні своїх сусідів». У рекламних текстах Українського музею містяться і традиційні примовки для небистрих на заповнення контурних карт американців (меседж: настав час усвідомити існування нації з потужними мистецькими традиціями), і посилання на історичну справедливість, яку годиться вшанувати, згадавши про забуту за «совка» українськість Малевича, Бурлюка, Архипенка та інших. Роздуми про «покоління репресованої культурної ідентичности» критично наближуються до песимістично-провінційної риторики (якщо взагалі можна жанр голосіння назвати риторикою), але останньої вдається-таки уникнути. Адже якось незручно послуговуватись «провінційним» народницьки-нарікальним стилем, коли предмет виставки – урбанно-сміливий модернізм і аванґард з його метою створити синтаксис майбутнього.

По-друге, ця експозиція неоднорідна. Вона дає уявлення про добрий десяток стильових течій, групуючи їх, порівнюючи, єднаючи або протиставляючи. Частково це порівняння-протиставлення відображене в назві «На перехресті». Слово «перехрестя» можна тлумачити в двох вимірах: просторовому (як позначення дещо еклектичної взаємодії різних етнічних культур на українській території) або часовому (як натяк на непростий вибір митця в непрості часи післявоєнної суспільної перебудови). Єдиний спільний знаменник, який можна помітити в творчих методах представлених художників, – це пошук сильного і виразного героя: чи то «аристократа» («Три жінки з собакою» Олександри Екстер – мал.3), чи то «інтеліґента» («Автопортрет» В. Максимовича), чи то «революціонера» («За владу Совєтів» В. Пальмова). Оригінальні образи втілюються широким спектром засобів – від індустріально-аґресивної екстравертності («Час» Д. Бурлюка, відомого поета-футуриста, який переносить до живопису літературні прийоми деструкції та колажу – мал.4) до присмерково-декадентської камерності та химерності («Маскарад» того-таки Максимовича). Крім іншого, бачимо тут зразки експресіонізму (О. Новаківський), «чистого» конструктивізму («Рельєф А» В. Єрмилова – мал.2) та кубофутуризму (В. Меллер). Ця новочасна мистецька граматика, породжена потужною хвилею європейського модерну, слугує не тільки для обробки сучасного матеріалу, а й для переосмислення класики. Тут слід згадати Михайла Бойчука, почерк якого можна впізнати за оригінальним застосуванням візантійської іконописної традиції («Молочниця») та ренесансного монументалізму (проф. Мирослава Мудрак з університету Огайо проводить паралель із Джотто). Традиційними для українського малярства є насиченість кольорів (найвиразніший приклад – «Гостріння пил» О. Богомазова) та варіації на «селянські» теми, проте «селянство» на полотнах модерністів вельми далеке від варенично-шароварного лубка 19-го сторіччя. Окремо стоять Олександр Архипенко та Казимир Малевич – суперважка категорія на ринзі відповідно скульптури та живопису (шкода, що «На перехресті» можна знайти хіба один-два твори кожного з них) – і, звичайно, Анатоль Петрицький. Цього автора спрощено можна описати в форматі «тричі по три»: унікальний як концептуаліст, як виконавець і як педагог; однаково вправний у конструктивізмі, «ар нуво» та кубофутуризмі; оригінальний портретист, ілюстратор і сценограф-декоратор.

Багатовекторна особистість Петрицького дозволяє зробити перехід до «по-третє». Отже, по-третє, згадана неоднорідність форм помітна не тільки всередині окремого виду мистецтва – малярства – а й у перетині різних видів мистецтва. Назва «На перехресті» здобуває таким чином третє тлумачення (після географічного та історико-біографічного) і стає символом синтетичного арту, актуального в Україні 10-30-х років. Крім власне картин, експозиція дає уявлення про тогочасні афіші, карикатури, обкладинки та ілюстрації книг, дизайн журналів і брошур. Бачимо тут дифузію живопису з літературою (доречно можна згадати «поезомалярство» футуриста Михайля Семенка та Аполлінерові «каліграми»), фотографією (в формі колажів) і театром (костюми й декорації Петрицького). Ці обміни між різними мистецькими сферами дають відчути атмосферу 20-х, коли існувала культура «кав’ярень» – місць, де в неформальних дискусіях у хмарах цигаркового диму народжувалась концепція новочасного багатогранного стилю (порівняймо з «богемним» середовищем Парижа початку 20-го сторіччя, де поети, художники й режисери творили єдиний культурний шар). За кільканадцять років від феномену «кав’ярень» і «клубів» не лишилося й сліду (і нехай шановне читацтво вгадає чому).

На жаль, я ще не опанувала «поезомалярство» настільки, щоб словесно відтворити хоча б частину робіт, поданих «На перехресті». А тому поспішаю подякувати оргкомітетові виставки (зокрема Голові управи музею пані Ользі Гнатейко) та повідомити українським читачам, що з березня експозицію можна буде оглянути в київському Національному художньому музеї. Не сумніваюся, що ця інформація стане найкориснішим елементом статті та приємною несподіванкою для тих, хто дочитав текст до кінця.