«Нестримні» / The Expendables (Сильвестр Сталлоне, 2010)

Надто чоловіче кіно

Новий фільм Сильвестра Сталлоне приваблює в першу чергу кількістю знаменитих імен. У «Нестримних», окрім самого режисера у ролі Барні Росса, знялися також Міккі Рурк, Брюс Вілліс, Арнольд Шварценеггер, Джейсон Стетхем, Дольф Лундгрен і Джет Лі — майже всі головні екранні зарізяки останнього двадцятиріччя.

Всі вони, за двома винятками, про які трохи нижче, грають команду професійних найманців, котрі за певний гонорар беруться розв’язувати проблеми найделікатнішого ѓатунку. Кожне таке розв’язання, згідно із законами жанру, має перетворюватися на маленьку війну. Тому Сталлоне починає одразу, не відкладаючи у довгу шухляду: корабель захоплено піратами, надії для заручників нема, однак команда визволителів вже зайняла позиції. Короткий діалог, міцні жарти, злива влучних пострілів, крики, прокльони — і зло покаране.

Надалі саме так і діється: герої витрачають все більшу й більшу кількість боєприпасів, коли стріляти набридає — лупцюють ворогів голіруч, ганяють наввипередки на автівках, а у нетривалих просвітах між бойовищами намагаються розмовляти і жартувати. Однак чим ближче до кінця, тим більше переважає стрілянина. Остання третина фільму — це безперервна бійня із застосуванням майже усіх відомих різновидів холодної та вогнепальної зброї, не вистачає хіба що артилерії і танків. Але й без цього дивитися прикінцеві епізоди «Нестримних» важкувато: вся ця м’ясорубка дуже швидко втомлює своїм надміром: постріли, вибухи, двобої зливаються в єдиний монотонний хаос, котрий вбиває динаміку фільму.

Найбільше запам’ятовуються два епізоди, пов’язані з акторами, що не беруть участі у бойових діях. Перший — коли дві конкуруючи компанії найманців, котрі відповідно представляють Сталлоне і Шварценеггер, беруть підряд на небезпечну роботу. Появу Арні та подальшу розмову з ним Сталлоне зняв дійсно дотепно, обігравши одразу два найпопулярніші амплуа свого приятеля — термінатора та політика.

Друга сцена — за участі Міккі Рурка, котрий грає Тула, найманця у відставці, усамітненого художника-філософа з незмінною люлькою в зубах. І за ритмом, і за оптикою діалог Барні і Тула здається взагалі фрагментом з іншого фільму. Обох героїв знято не прямо, а через дзеркало, котре ледь помітно спотворює їхні риси; фактично це не діалог, а пронизливий монолог Тула про те, як насильство зжерло його душу, як він став настільки байдужий до людського болю, що не прийшов на допомогу жінці, котра скоїла самогубство, — хоча міг врятувати її. Рурк промовляє зізнання без надриву, чудово передаючи глибину розпачу свого героя. По суті, весь сенс фільму умістився в цей нетривалий епізод, точніше, вмістився би — оскільки Сталлоне все ж не надто сильний у рефлексіях, для цього треба було міняти тональність усієї картини, і, до речі, це навряд чи завадило б тому-таки «екшену». Однак Сильвестр-Слай обрав більш звичний шлях, і сцена, що могла б змінити «Нестримних» у кращий бік, так і лишилася чимось на кшталт випадкової примхи режисера.

У підсумку знову вийшло надто чоловіче кіно, по суті, нова серія «Рембо», хіба що імена героїв інакші. Більшості тих, хто любить Сталлоне, це видовище може сподобатися. Багатьом буде нудно; все ж подібні розваги в тих-таки 1980—1990-х і лишилися. Втім, зрештою, що це міняє? Сталлоне лише робить те, що вміє.

Дмитро Десятерик