«Нью-Йорк, я люблю тебе»: Ніжна симфонія

Кінематографічні зізнання в любові до Нью-Йорка — справа не нова. Той же Вуді Аллен, наприклад, побудував на тому не один сюжет. Місто Великого Яблука не здивуєш навіть найпишнішими величаннями на його честь.

Тож завдання перед авторами урбаністичного альманаху «Нью-Йорк, я люблю тебе» стояло вкрай складне. Як зробити свіжу, оригінальну картину про місто, кожна вулиця якого зафільмована багаторазово, найталановитішими режисерами й операторами?

Продюсери залучили кінематографістів із різних країн, переважно неамериканців: оптика гостя багато в чому гостріша й точніша, ніж погляд корінного мешканця, але це якраз цілком логічний ракурс, бо Нью-Йорк і є містом приїжджих. У кінцевий варіант увійшли фрагменти, авторами яких виступили Іван Атталь, Аллен Хьюз, Вень Цзянь, Джошуа Марстон, Міра Наїр, Бретт Ретнер, Фатіх Акін, Сюндзі Іваї, Шекхар Капур (замінив Ентоні Мінгеллу, котрий помер незадовго до початку зйомок), Наталі Портман. По-друге, і це найважливіше, вони відмовились від збирання фільму з окремих короткометражок, поєднаних хіба що темою міста (так побудований попередній проект «Париж, я люблю тебе»). З’єднувальні шви між епізодами, як і амбіції режисерів, не помітні — продюсерам вдалося з цілковито різних митців створити такого собі колективного автора.

Внаслідок цього фільм уникнув перетворення на путівник по місту та по режисерських стилях (що, відчутно зашкодило «Парижу»). У «Нью-Йорку» є композиційна єдність, а також єдність героїв та настрою, котрий під кінець стає цілковито елегійним. Так само не виникає розривів у міському середовищі: воно саме по собі прочитується як єдиний візуальний текст, і перед нами не Манхеттен, Грінвіч-Вілледж, Бруклін, Брайтон, Централ-Парк — а Нью-Йорк як такий. Мости, пірси, вулиці, будинки, шибки, інтер’єри, відлиски вікон і вітрин, фіранки на вітру, гра світла на водах Гудзону, квітучі дерева, спалахи фар і реклами, хмари і сонце складають справжню візуальну симфонію. Місто є не декораціями і не героєм, а в певному сенсі ще одним режисером того, що діється.

Що ж до героїв, то всі, хто бував у Нью-Йорку, могли пересвідчитися, що одна з його найяскравіших рис — вражаюче людське розмаїття. Це цілодобовий карнавал типів, рас, характерів. Не так важливі вулиці, як ті, хто по них ходить. Кишеньковий злодій, голомоза юдейська наречена, дотепний індус-ювелір, іронічна стильна повія, говіркий письменник, що впадає за нею, зістаріла оперна примадонна, її шанувальник — портьє-самогубець, самотній художник, молода китаянка — продавщиця з сусідньої крамнички, подружжя, що грає в незнайомців — автори, в першу чергу, розповідають про людей у місті, віддаючи ці ролі чудовим акторам (Карла Гуджино, Орландо Блум, Крістіна Річчі, Кріс Купер, Робін Райт Пенн, Хейден Крістенсен, Шайа Лабаф, Ітан Хоук, Антон Єльчин, Джулі Крісті).

Є тут й одна важлива, хай і епізодична дійова особа, котра спостерігає за подіями, не беручи участі у них: Зое, дівчина з камерою (Емілі Охана). А втім, то співчутливий спостерігач, вона не просто підглядає за нью-йоркцями, а спілкується з ними таким чином. Зое замикає сюжетне поле фільму, завершує всю оповідь про Велике Яблуко. Всі основні герої виявляються персонажами і її стрічки. Цей прийом кіна у кіні — найоптимальніший для архітектури фільму. Обличчя, спроектовані на екрани на даху, на тлі нічних вогнів — саме той фінал, який і мав би бути.

Бо, зрештою, це точний образ міста, що ладне прийняти в себе й твою історію також, якою б кумедною, неймовірною чи сумною вона не була.