Олександр Ірванець: «Я був свідомим уже тоді, коли «Бітлз» ще не розпались»

Олександр Ірванець – не тільки один із найвідоміших сучасних письменників, чиє «Рівне/Ровно» витримало кілька перевидань і перекладено деякими європейськими мовами. Не тільки Підскарбій БуБаБу, поет, рядки з віршів якого вирізають на партах у ПТУ й університетах. Також Ірванець дуже багато перекладає – з польської, білоруської, російської, поезію, прозу і драматургію, викладає в Острозькій академії. Тож поговорили з ним про Європу й антропологічні особливості росіян, молодше покоління і білоруську Революцію.

Хто тобі найцікавіший з наймолодшої літератури, що ти там для себе бачиш?

Для мене Павло Коробчук, Дмитро Лазуткін, Олесь Корж – це наймолодші. Але я чітко знаю, що є й молодші за них, теж цікаві, ми просто їх ще не бачили, не знаємо. От у мене в Острозі, на відділі літературної творчості, вчаться дуже талановиті діти, от зараз третій курс, якому я читаю теорію драматургії, - це просто курс зірок! Тому що попередні курси – там було один-двоє таких талановитих, які виділяються на тлі цієї групки, а тут всі, ніздря в ніздрю. Деякі з них мають уже книжки, видані на місцях - Юхим Дишкант, Оксана  Пухонська, Юлія Костюкевич – ці імена мені буде приємно через два-три роки почути вже на київському рівні, коли «Факт» чи «Грані-Т», чи інше столичне видавництво видаватиме їхню першу книжку.

А вони відрізняються від вас у тому ж віці?

Дуже! Не завжди на краще. Я, наприклад, сварюся на своїх студентів, кажу: «Я маю погану пам’ять – я все пам’ятаю». Я пам’ятаю себе в їхньому віці, й часом через це дратуюсь у розмовах з ними... Бо які ж у мене семінари – просто сидиш і триндиш. Потім хтось ляпне відверту дурницю, і я встаю, розбиваю його в пух і прах, показую свою «єдино правильну» точку зору (сміється). Загалом, я на них сварюся з такої причини: за ці п’ять років, що я там викладаю, тільки один студент у свої вісімнадцять років писав на такому рівні, на якому я писав у вісімнадцять. Я не гоношуся і не несу себе високо, я просто об’єктивно щось розумію на рівні версифікації. От як, наприклад, спортсмен може сказати: я відтискався тридцять два рази, і зараз – один молодий відтискається три рази. В них, у молодих, правда, є живий інтерес. Але вони, знову ж таки, раби цього часу. У них по два телефони... Я на них кричу: «Чому я у вашому віці, без інтернету, без мобільників знав більше за вас, і вмів більше за вас?» Потискають плечима. «Добре, переформулюю питання: чого ви такі обмежені?» – вони відповідають: «Бо є Інтернет» - я знову лючуся, кричу: «Це неправда, в Інтернеті треба вміти розбиратися! А ви перші лінки відкриєте, і понаписуєте всякої фігні,» – а саме так і буває здебільшого.

А з іншого боку, ці люди – вони не раби, вони вільні, на них оцього тавра совкового нема. Ну зрештою, їм по 18-20, а незалежній Україні уже 18. Вони не пам’ятають ні перебудови ніякої, для них все їхнє свідоме життя пройшло, уже коли був жовто-синій прапор, був герб тризуб, були гроші гривні – це вже їхня країна, їхній світ. Ми для них – прибульці. Мастодонти! Тепер лишилось дочекатись, коли за 10-15 років ця ґенерація прийде до влади, тоді може трошки щось поправиться. Тільки б дожити ці 10-15 років (сміється).

26 квітня згадували про Чорнобиль, як це у нас завжди буває – раз на рік. І я збагнула, що частина моїх друзів, яких я усвідомлюю дорослими цілком людьми, не мають про це власних спогадів. Уже якісь віхи у мене і в них – різні. А які б ти відзначив важливі дати, які ти перейшов?

Як це не дивно, я був змалечку дуже допитливою дитиною... Коли ми приїхали в 1966 році в Рівне, я мав шість років, але я знав гурт «Бітлз». Від старших хлопчаків. Уявляєш, я був свідомим уже тоді, коли «Бітлз» ще не розпались! А твоя ґенерація може хвалитись тим, що вони були свідомі, як ще «Гадюкіни» не розпались. Я добре пам’ятаю перший політ Ніла Армстронга на Місяць, про це «Голос Америки» і «БіБіСі» вели репортажі, і мій тато слухав їх на старій радіолі. Пам’ятаю 1968 рік у Празі – мого тата забрали туди, під кордон, але їхня частина так і не перейшла границю. Як потім ми з Юрком Андруховичем з’ясували, його тата теж забрали, і вони теж стояли. Очевидно, в Закарпатті тоді була навала цих вояків-запасників. А я в ті дні йшов у перший клас. Сам. Тобто Чехословацьку кризу я дуже гостро пережив, я написав потім про це есей. Далі я пам’ятаю введення радянських військ в Афганістан: 1979 рік, я невдовзі закінчую педучилище, мені після того йти в армію. Звичайно, величезні потрясіння – 1991, здобуття Незалежності, це зараз ще майже всі пам’ятають, крім отих, наймолодших. Це, звичайно, найприємніше. Чорнобиль – навпаки, як одне з найприкріших, найстрашніших вражень.

Отак, якщо співставляти життя з якимись історичними віхами – в мене це від «Бітлз» до здобуття Україною Незалежності. Ну, можна ще додати 2006 рік – українська збірна на Чемпіонаті світу з футболу доходить до чвертьфіналу (сміється). 

Якщо говорити про спільний Європейський контекст: є якісь речі, на які ми дивимось абсолютно по-різному?

Та багато є! Наприклад, українець - і середній, пересічний, і навіть тричі інтелектуал - він все одно лишається лівим, він не любить багатих. І це проблема. На Заході інтелектуали теж ліваки, але західний інтелектуал ніколи не скаже, як Поліграф Поліграфович Шаріков: «Отнять да подєліть!» Бо він розуміє, що насправді багатій, після того, що він має заплатити всі до цента податки, (і податки ці будуть немалі),  далі він може робити зі своїми мільйонами що хоче. Має право купувати яхту, віллу, і так далі. Це як у тому анекдоті про правнучку декабриста, яка питає, в сімнадцятому році: «А чого там матроси біжать?» – «Вони хочуть, щоб не було багатих» – «Дивно, мій прадід хотів, щоб не було бідних!» Так ось там – хочуть, щоб не було бідних. Це, нажаль, різниця всього пострадянського простору із простором, що починається отут, за Бугом, і який тепер називається Шенгенським простором.

А Білорусь, Росія? Вони, хоч і в одному з нами просторі, але, певно, таки відмінні?

За ці вісімнадцять років ми, як оті крижини в морі, відійшли одні від одного. І в цьому більше позитиву для України. Уже після здобуття Україною Незалежності, в 2001-му, я був на літературному фестивалі в Москві. Я спустився в московське метро – а я добре знаю Москву, «я літінстітут акончіл!» – і я побачив, як антропологічно змінилися москвичі. По-перше, прийшла свобода, повернення до традицій, і вони всі мали вузенькі такі бороди. Більшість мужчин була з бородами, чого в ті роки, як я вчився, не було. Я опускаю кілька епітетів, і політкоректно кажу, що бороди ці – російські, щоб не сказати інше.

Та кажи вже! Щоб усім твоя думка була зрозуміла.

Ну що ж тут незрозумілого? По-перше, кацапські, по-друге, москальські, і по-третє – взагалі цапині. Це їхня антропологія, з цим нічого не зробиш. І я побачив, що це інший народ. Тоді як, навчаючись в Літінституті, я їхав у метро – і я практично на сто відсотків ідентифікував себе з цим вмістом вагона.

І з білорусами ми теж розійшлися. Кожен народ іде своїм шляхом. Причому ми нарікаємо на наш шлях, а сусідній народ – він взагалі зрікся національної символіки, він відмовився від прапора «бел-чырвона-белого», від герба «пагоня». Так, це такий народ, там не було пересмикувань, підтасувань, їм просто на референдум винесли таке питання: «Хочете смачно їсти чи хочете герб «пагоню»?» І вони вибрали «смачно їсти». А зараз вони і не їдять смачно, і герба не мають. Але я страшенно люблю їх. Я не маю ні краплі білоруської крові, та ми з дружиною вивчили білоруську мову, і ми, коли їдемо в Мінськ, шугаємо в потягу отих російськомовних білорусів доброю білоруською. Там виявилась досить цікава література, яка в нас, по-моєму, має кращий, більший розголос, ніж на батьківщині. Я маю на увазі хоча б Хадановіча, Арлова, Свєтлану Алєксієвіч. Вони класні, але вони класні тоді, як вони білоруси. Вони мають властивість миттєво перевтілюватись: ось перед тобою сидів громадянин РБ, раз – і ось він уже громадянин Союзного гасударства Росії і Бєларусі. Це перетворення відбувається в змиг ока, і тоді вони перестають бути класними. Я щиро люблю громадян РБ і Вєлікага княства Літовскага, і водночас відчуваю неприязнь до громадян Союзного государства. Я тужу за тією країною, хочу в неї колись поїхати, але ти знаєш – страшно просто. Бо насправді ті їхні спецслужби можуть просто задля забави чи задля виконання плану провернути якусь операцію, загребти тебе з тим самим Арловим, дати по нирках... Я не хочу того. Не те, щоб я ніколи по нирках не отримував, але вже не хочу. Проте, я думаю, що в них буде дуже гарна революція, і ми всі до цього доживемо, і поїдемо на їхній Майдан.