Канни: медитації й тихі трагедії

63-й Каннський кінофестиваль цього року викликав немало нарікань, передусім – за слабку програму. Ця обставина навіть дала привід деяким російським критикам припускати, що «Передстояння» Нікіти Міхалкова (впливовий кіножурнал Variety охарактеризував цей фільм як «шовіністичну, погано зіграну нісенітницю») на настільки млявому тлі може мати шанс на призи. На щастя, цього не сталося, та й програма, вочевидь, була не настільки провальна. У всякому разі, вибір журі на чолі з Тімом Бертоном виглядає гідно.

Із рішеннями головної інстанції фестивалю були солідарні й паралельні журі, що буває нечасто.

Так, приз журі критики ФІПРЕСІ, а також приз за найкращу режисуру виборола стрічка француза Матьє Амальріка «Турне».

Приз екуменічного журі й Гран-прі головного журі одержав ще один французький фільм — «Про богів і людей» (Ксав’є Бовуа).

Господарі фестивалю вели перед і в короткометражному конкурсі: «Пальмову гілку» в цій номінації отримала стрічка «Собача історія» французького режисера Сержа Аведікяна.

У паралельному конкурсі «Особливий погляд» (голова журі — Клер Дені) відзначили «Ха-ха-ха» корейця Хонґа Сан-Су.

Інший корейський режисер, Лі Чан Дон, був відзначений як автор найкращого сценарію до фільму «Поезія».

Найкращим дебютантом визнали мексиканця Майкла Рове за драму «Високосний рік» (приз «Золота камера»).

Нагороду за найкращу чоловічу роль розділили між іспанцем Хав’єром Бардему у фільмі «Краса» й італійцем Еліо Джермано в стрічці «Наше життя».

Давно заслужену «Гілку» за найкращу жіночу роль отримала Жульєт Бінош, яка, до речі, нещодавно приїжджала до Києва. Бінош зіграла у фільмі іранського режисера Аббаса Кіаростамі «Завірена копія». «Я вірю в кохання», — заявила Бінош на врученні призу. Вона також показала всій залі табличку з ім’ям Джафара Панахі — іранського режисера, який не зміг приїхати на фестиваль, оскільки перебуває під арештом у своїй країні.

Завдяки 63-му Каннському форуму на міжнародній кінематографічній карті з’явилися дві країни. Приз журі завоював фільм «Людина, що кричить» режисера з Чаду Махамата-Салеха Харуна. А «Золоту пальмову гілку» присудили тайському режисерові Апічатпонґу Верасетакулу (на фото – в центрі) за картину «Дядько Бунмі, що згадує свої минулі життя». Для кінематографа королівства Таїланд це перший успіх такого рівня, що підтвердив і сам приголомшений режисер, приймаючи нагороду: «Я дуже хвилююся, усе неначе відбувається вві сні. Сьогоднішній день — найважливіший в історії таїландського кінематографа. Я дякую всім глядачам за те, що вони побачили й оцінили... Ніколи раніше тайський кінематограф не досягав такого успіху». Тім Бертон на підсумковій прес-конференції охарактеризував «Дядечка Бунмі» як «дивний, прекрасний сон».

У призери до останньої миті ладили тонкий інтелігентний «Іще один рік» британського майстра психологічної драми Майка Лі, що очолював списки популярності фестивальної преси; високі оцінки критиків одержав і «Ірландський маршрут» Кена Лоуча. Проте обидва кінопатріархи Островів уже мають «Пальмову гілку»; журі, очевидно, вирішило зосередитися на іменах відносно невідомих.

Так, Лі Чан Дон, відзначений 2002 року як найкращий режисер на Венеційському кінофестивалі, у своїх роботах зосереджується на пошуках героями виходів з нерозв’язних, здавалося б, ситуацій, чи це роман колишнього злочинця з дівчиною, яка страждає на церебральний параліч («Оаза»), чи викрадення дитяти з метою викупу («Таємне сяйво»). У «Поезії» йдеться про цілком щасливу стареньку, що записалася на курси поетичної майстерності. Проте незабаром її онук скоює жахливий злочин, а в самої жінки виявляють невиліковну хворобу — але саме тоді героїня й починає писати вірші, переборюючи долю в поезії.

«Завірена копія» — це назва не лише фільму Кіаростамі («Золота пальмова гілка» за «Смак черешні» 1997 р.), а й праці англійського культуролога Джеймса Міллера, героя цього фільму. Він приїжджає до Італії представити книжку й знайомиться з француженкою (Жульєт Бінош). Вони мандрують по тосканських містечках, сюжет, власне, й організовано довкола цієї подорожі. А по суті — це історія про копії й оригінали (тема книжки Міллера), і це — театр усередині фільму, адже чоловік і жінка добровільно погоджуються зіграти й одне для одного, і для оточення ролі чоловіка й дружини, які побралися рівно п’ятнадцять років тому в цих самих місцях. Судячи з відгуків критиків, Бінош блискуче впоралася з цим складним завданням подвійної гри й свою «Гілку» отримала цілком заслужено.

Стрічку «Про богів і людей» Ксав’є Бовуа присвячено небезпечній темі протистояння християнства й ісламу. Сюжет засновано на реальній історії про сімох цистерціанських ченців, яких у середині 1990-х у Алжирі викрали й убили терористи. Критики характеризують фільм як «дуже традиційний», «чесний», «нуднувато-послідовний» — очевидно, це таке середнє добротне реалістичне кіно, яке одержує нагороди радше за точність у відображенні тематики. Ймовірно, Бовуа в деякому сенсі спробував відродити жанр житійної літератури про християнських мучеників; наскільки це актуально зараз — питання складне.

Матьє Амальрік прославився передусім як актор: він грав, зокрема, головного лиходія в останньому фільмі бондіани. Актори, що йдуть у режисери, — завжди сумнівна трансформація. У «Турне» Амальрік грає французького телепродюсера, який у США керує вар’єте огрядних американських стриптизерок, і після тривалої відсутності привозить своє шоу на батьківщину. Розв’язання родинних проблем героя перемішується з номерами стриптизу й картинами французької провінції. Відгуки преси — вельми стримані.

Нагородження 39-річного Апічатпонґа Верасетакула (жалуючи європейців, він дозволяє називати себе просто Джо) парадоксально виглядає рівною мірою й несподіваним, і передбачуваним. Дуже екзотичний таїландський режисер, і відомий далеко не всім сінефілам. У той же час його візуальна мова унікальна. Його кіно зовні яскраве, проте має сповільнений до медитативної нерухомості ритм, воно може починатися, як барвиста, багатослівна мелодрама, і поступово занурюватися в сутінки джунглів. Героями його фільмів на рівних є люди, духи й тварини, що говорять. Звичайна річ — довгий закадровий монолог про духовні сутності, який шепочуть за майже чорним кадром, насиченим лише примарними силуетами нічного лісу.

Тому, до речі, переказ сюжету фільму мало що дає. Бунмі, немолодому, смертельно хворому чоловікові, являється дух померлої дружини; бачить він також і свого сина, що перетворився на людиноподібну мавпу з червоними очима. Також з’являється принцеса, що злягається з рибою, яка розмовляє. Герой, слідуючи за привидом дружини, зникає у печері в нетрях джунглів, — скоріше за все, отак вирушаючи в потойбіччя. Тривалий фінальний епізод — цілком у Верасетакуловому стилі — проходить уже без участі головного героя і є геть непояснюваним у поняттях лінійної, раціональної логіки.

Тім Бертон і його колеги по журі своїм рішенням не лише підтвердили визнання одного з найцікавіших сучасних режисерів, а й деякою мірою «узаконили» досі небачений стиль кінематографічної медитації, що його винайшов чарівливий і обдарований Джо.

Що ж до участі України, то ми свій приз одержали ще до початку фестивалю: фільм Сергія Лозниці «Щастя моє» було відібрано в конкурс. Участь у головному конкурсі Канн, щиро кажучи, і є справжньою нагородою та проривом для кінематографа, що весь час перебуває в комі.