П’ятий міжнародний кінофестиваль «КіноЛев»: невдала спроба реанімувати українське кіно

 Попри кризу і відсутність українського ресурсу, п’ятий міжнародний кінофестиваль «КіноЛев» у Львові відбувся з 21 по 24 серпня. Головною подією його, за словами організатора Олеся Дзиндри, мала стати україномовна прем’єра фільмів «великого брехуна» Федеріко Фелліні  - «Сатирикон», «Солодке життя», «Рим». Мабуть, саме для такої події, як одруження солов’їної мови з картинкою італійського класика кіно, варто було поїхати до Львова і відсидіти на дерев’яних лавах перед  натягнутим екраном просто неба. Все ж таки на лавах сиділи бурсаки, а це порівняння якраз вдале, бо дух бурси переважав в конкурсній програмі львівського кінофестивалю. Все, що випустила головна кіно урса України – Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого – увійшло до конкурсної програми, за винятком декількох вже відомих фестивальним кочівникам робіт, на кшталт документальної стрічки «Я пам’ятник собі…» Дмитра Тяжлова.  Конкурсна програма включала в себе абсолютно все: анімацію, документалістику, ігрове кіно, а принципом відбору такого вінегрету стало «незалежне бачення режисера». Для такого унікального конкурсу (по дорозі фестиваль забув, що він міжнародний) і журі було унікальним: його було два. Першого, що складалося з професіоналів, склад якого не вдалося ніде знайти, і молодого незалежного журі першокурсників КНУТКІТ факультету режисури. Отже, фестивальний глядач мав змогу з 11.00 до 13.00 щоденно переглянути курсові роботи українських студентів. Таких охочих було максимум двоє-троє.

Найбільш потужна складова всіх кінофестивалів – програма «Фестиваль фестивалів», яку організатори «КіноЛева» вирішили заповнити стрічками, які з великим успіхом пройшли у широкому прокаті на всій території України – «Молоко скорботи» (Клаудія Льоса), «Луїза-Мішель» (Гюстав де Керверн, Бенуа Делєпін), «Пророк» (Жак Одіяр), «Кус-кус та барабулька» (Абдулатіф Кешиш). Тому  навіть ця секція не стала заманливим козирем для фестивального глядача.

Можливо, організатори робили наголос на «українському кіно, якого ще не бачили», показавши фільм Максима Васяновича «Мама померла в суботу на кухні…», переможця «Панорами українського кіно» на минулій 39-й «Молодості» та володаря гран-прі фестивалю «Docudays». Але і цей фільм досить широко відомий всім, тим хто не пропускає головних кіно подій країни.

Єдине, над чим дійсно попрацював оргкомітет фестивалю - то це над українським перекладом трьох стрічок легендарного Федеріко Фелліні, якому б цього року виповнилося 90 років – «Сатирикон», «Солодке життя» та «Рим». Головна заслуга цього – перекладачки Мар’яни Прокопович, яка, до речі, подарувала Україні два україномовних переклади романів Умберто Еко: «Ім’я рози» та «Маятник Фуко», та студії звукозапису, власником якої є відомий український музикант, композитор Джон Сук. До слова, саме Мар’яна Прокопович отримала нагороду за кращий переклад фільмів, представлений на фестивалі.

Детальніше про переможців. Гран-прі фестивалю, за версією двох високопоставлених журі, отримала короткометражна стрічка Максіма Буйніцького (власне, як і минулого року) «Перешкода». Кращою документальною стрічкою стала вищезгадана робота Дмитра Тяжлова «Я пам’ятник собі…».  Переможцем у номінації «Ігровий фільм» став Максим Ксьонда, який представив на фестивалі стрічку  «Не тато». Цей фільм також переміг за версією молодого журі кінофестивалю у номінації «Найкраща акторська гра».

Загалом можна сказати, що п’ятий «КіноЛев» не відбувся - поруч з «Молодістю», Київським МКФ та Одеським МКФ, він виглядав просто днями українського кіно, показаного з DVD. І справа не в організації і не в шляхетній справі відродження українського кінематографу, а в настрої та ідеях, які несе сам фестиваль. По-перше, міжнародності в нього мало, по-друге, стверджуючи на відкритті, що власне тільки «КіноЛев» показує українське кіно – смішно, по-третє, коли президент фестивалю Олесь Дзиндра, оголошуючи кожну стрічку, щонайменше двічі помилявся у назві, і жодної не вимовив правильно, говорить про ставлення до того ж таки українського кіно.

Така перспектива – керуючись «совєтськім» принципом, «аби поставити галочку», і показати львів'янам кіно, яке вони і так бачили, аж ніяк не робить реклами для кіношного Львова і вкотре підкреслює його маргінальність.