Раїса Іванченко: "Україна не помре, доки люди співатимуть Гімн Україні"
Лекційний зал Київського міжнародного університету. До аудиторії заходить лектор Раїса Іванченко - відомий письменник, громадський діяч, історик, викладач. Студенти швиденько приводять себе до ладу. "Ще не вмерла Україна?" - запитує в них Раїса Петрівна. Студенти, як правило, жваво: "Ще жива!". Останній ковток повітря і з десятків молодих сердець виривається безсмертний: "Ще не вмерла України, ні слава, ні воля…" Студенти разом із викладачем співають Державний Гімн України. Так у КиМУ починається кожна лекція з історії України. - Кожна лекція з історії України починається зі співу українського Гімну у повному варіанті. Я вважаю, що це історична пісня, крім того, вона, так би мовити, мелодійна, у ній гарні слова. І мені здається, що студенти, які вивчають історію, а ця пісня є частиною нашої історії, зокрема 19 ст., періоду визвольного руху вже налаштовує студентів і на сприйняття самої історії, і на мислення, і на стратегічне бачення нашої історичної перспективи … Мені приємно, що студенти, коли я чогось затримаюсь і думаю чи співати, чи ні, кажуть: "Ну як це? Давайте проспіваємо!". Вони вже чекають, щоб почати співати. У них відбувається процес концентрації інтелектуальної та енергетичної сили, яка настроює їх на певні високі ідеали. І через те у них, мабуть, просто є потреба поспівати, відірватися від настрою буденності і переключитись на вище сприйняття і ролі Вітчизни, життя, історії загалом в суспільному бутті.
- Відколи співаєте Гімн України зі своїми студентами і, взагалі, як виникла така ідея?
Я пригадую, що це була взаємна ініціатива. Я розповіла, як педагоги співають Гімн зі своїми студентами, навіть учнями у багатьох інших країнах світу. І мої вихованці із міжнародного факультету кажуть: "Давайте і ми заспіваємо". Я й кажу: "І справді, а чому б не заспівати? Давайте співати!" - кажу. Потім запитую: "А ви слова знаєте?". "Ні, не знаємо",- відповідають мені. Я принесла тексти, роздала їм. Це було років 7 чи 8 тому. Потім від міжнародників перейшла на факультет журналістики і кажу: "Знаєте, ось студенти запропонували мені такий варіант, можливо, і вам сподобається…" "Так, давайте і ми співати",- погодилися майбутні акули пера. Так і пішло. На двох факультетах, де я читаю лекції, ця традиція закріпилася. І я скажу вам, що мої студенти дуже задоволені: вони знають текст Гімну, вони вміють слухати один одного, з''являється почуття колективізму, єдності: і мелодія, і слова об’єднують. І це, мабуть, є частинкою духовного єднання нашого народу.
- Вас треба брати за приклад багатьом нашим діячам…
Я знаю, як соромно бачити тих же спортсменів чи діячів культури, які бувають на міжнародних презентаціях, де кожен народ співає свій Гімн. А наші футболісти, скажімо, стоять як раби, як бидло, вибачте! Я завжди звертаю увагу, які ми є у світі. І вони, мої діти, студенти, це теж бачать. Ми не шануємо Вітчизни, бо ми навіть не знаємо слів Гімну. Студенти мої тепер знають повний текст гімну, для них уже не буде проблемою стояти перед камерами інших держав, інших народів, вони не мовчатимуть, як раби. 
- Що означає Гімн "Ще не вмерли Україна" особисто для Вас?
У вірші звучать патріотичні мотиви. "Ще не вмерла України, ні слава, ні воля…" для мене, як для історика, це зрима ситуація. Наша українська державність відроджувалася й існувала чотири рази за тисячоліття: княжі часи, козацько-гетьманська держава, Українська Народна Республіка та Директорія і ось, вчетверте у 1991 році. Я вже не кажу про те, що проголошувалася Закарпатська українська держава у 1939 році, оголошував державність Бандера в 1941 році, хоч і проіснувала вона лише два дні… Але вона існувала, народ пам'ятає це. Для мене Гімн звучить дуже сучасно, хоча пісня створена у 19 столітті. Тобто, наша Україна не може вмерти, вона, її слава, її історія, її державницькі традиції - мабуть, не помруть доки люди будуть знати і співати свій Гімн, поки молодь буде виявляти інтерес до своєї минувшини.
-Ви створили для навчальних закладів книгу під назвою "Історія без міфів". Чи вже всі історичні міфи розвіяні?
Та Боже борони! Далеко не всі. У більшості навчальних посібниках, підручниках їх тьма-тьмуща. Бо книжки пишуть колишні історики партії, які швидко перекваліфікувалися у роки незалежності на істориків України. А як перекваліфікувалися? Беруть старі підручники Історії України, ще радянської доби, і переписують - оце й усе! І через те ті старі міфи, які були створені ще за царських часів та в більшовицьку епоху, часто кочують із одного підручника в інший. Ви подивіться, навіть, та сама назва "Русь", "Руська держава", "Київська Русь". Тепер уже росіяни пишуть: "Київська Росія"… Є, наприклад, навчальний посібник "Росія: від Рюрика до Путіна"… Тобто, всі ті міфи живуть, бачите, не тільки в нашій країні, а й у Росії. От через те у своїй книзі я намагалась тих міфів позбутися. Намагалась пояснити, звідки походить назва "Русь". Назва цілої держави виникла не від слова "роса", як деякі підручники подають, і не від назви річки Рось… Міфів дуже багато: про козацьку епоху, про епоху української народної революції, радянський період, Другу світову війну. А скільки міфів було про бандерівський рух… Поки що ми не позбулися старих штампів, вироблених 350-літньою історіографією. Історик Брайчевський відродив біографію Кия за допомогою древніх візантійських джерел. Ви подивіться, у яких підручниках ця біографія є? А він же писав це ще у 80-их роках! А хто написав, хто згадав про європейські перші абетки, які створило трипільське населення Подніпров'я і які розшифрував ще в 50-их роках минулого століття Микола Суслопаров? Він розшифрував усі написи на амфорах, які були знайдені в Дніпропетровську, Миколаєві, Києві.
Їх правильність доведена різними радіологічними, лабораторними дослідами, крім того у 1983 році, коли в Києві проходив Міжнародний слов'янський конгрес, славісти усього світу посилалися на Суслопарова, на його розшифровки. А у нас навколо цього глибока мовчанка…
- Про який основний історичний урок Ви намагаєтеся розповісти студентам?
Перше це те, що ми - народ древньої європейської цивілізації. Друге, що ми - державницький народ, а не безпам'ятне населення. І третє - у нас, величезний історичний досвід, і ми здатні у перспективі внести гідний вклад у розбудову своєї держави. Головне, щоб молоді люди, ким би вони не були, кожен на своєму місці бажав би слави і добра рідній Батьківщині і бачив своє особисте місце тут, на рідній землі.
Авторові цих рядків, поталанило. Нещодавно він сам з виконання Державного Гімну України розпочинав свою мандрівку до історії власного народу.
