Сергій Жадан: «Я не хочу до шкільної програми»

Сергій Жадан – відомий український письменник, переможець премії «БіБіСі». Жадан – перекладений на польську і німецьку, Жадан – символ українських поетичних слемів. Нещодавно його обізвали живим класиком у щойноствореній спільноті sv_zhadan Живого Журналу. Із Сергієм Вікторовичем наше видання має розмову вперше. Зустрілися ми на київському Південному вокзалі. А вокзал, до речі, – один з найяскравіших символів у поезії Жадана.

- Які були критерії відбору учасників нинішнього фестивалю «Київські лаври»?
Щодо російських я не знаю – я не займався цим. А щодо українських – не було критеріїв. Дуже суб’єктивний був вибір авторів, бо я запросив поетів, яких люблю, не відмовився від задоволення ще раз їх послухати. Єдиний критерій – бути хорошим поетом.

- У фестивалі, крім усіх інших, брали участь поети з України, що пишуть російською. Чи є у них майбутнє?
Складно сказати. У нас мовне питання якось нарочито спроблематизоване, тому мені особисто важко визначати їхнє майбутнє. Якби у нас була нормальна мовна та культурна політика, то Україна мала б користуватися з двомовності. Двомовність – не проблема, це скоріше навпаки – додатковий бонус. Чомусь швейцарці не роблять із цього проблеми. А у нас це питання заполітизоване, відразу починається якесь протистояння україномовних і російськомовних, Сходу і Заходу. На чому насправді виграють лише політики. В кожному разі я не думаю, що на цьому можуть якось виграти літератори або читачі.
Та й самі російськомовні автори часто позиціонують себе доволі дивно. Скажімо, вони протиставляють себе українському культурному полю, протиставляють себе взагалі українському літературному середовищу і орієнтуються виключно на Москву, де вони не завжди затребувані. Виходить така собі діаспора. Насправді, багато дурниць є з обох боків, але якщо подивитися спокійно – проблеми як такої немає. Яка різниця, якою мовою пише людина? Головне, що вона пише.
Ось ми зараз робимо із видавництвом «Фоліо» антологію сучасної харківської літератури, і там будуть російськомовні автори – є ідея ввести їх в український літературний контекст, тому вони там будуть в українських перекладах. По-моєму, це один із варіантів нормально співіснувати у цьому культурному і мовному просторі.

- Переклади авторські?
Ні, це будуть мої переклади.

- Чи може український письменник, досягнувши певного рівня популярності, жити на гонорари?
Може, якщо хоче. Я – офіційно безробітний, живу лише з літератури. Тут немає нічого особливого.

- А інші українські письменники? Чим вони заробляють на хліб?
Я ж не знаю. Багато хто викладає, багато хто працює журналістом, багато хто іде в політику, хоча мені особисто це не подобається. Це приватні справи кожного. Насправді, у нас більшість письменників і не намагаються жити з літератури, тому що письменники взагалі народ лінивий, тим більше - українські письменники.

- А чи потрібна письменникові співпраця з державою чи її підтримка?
Думаю, хай вона краще не втручається. Коли втручається держава, тим паче наша, все виходить дуже печально. Підтримувати потрібно молодих авторів або навпаки – старших, у вигляді соціальних гарантій, пенсій тощо. А яка ще може бути підтримка? Отримувати державні премії? По-моєму, це не дуже добре. Брати участь у державних заходах я би теж не радив. Моделі співпраці з державою доволі небезпечні, бо є ризик потрапити в залежність від держави – а далі почнуться якісь конформіські штуки, які погано закінчуються.

- А тепер про хрестоматію з української літератури, до якої включили поезії Жадана. Хто це зробив, і чому ти був проти?
Наскільки я знаю, є різні програми і різні підручники. Хто робив програму, я, чесно кажучи, не дуже добре знаю. А чому я проти? Тому що не хочу до шкільної програми. Як на мене, це доволі стрьомна ідея – включати письменників, які активно пишуть, до шкільної програми. Це просто відбиває інтерес у школярів до читання літератури загалом. Я сам професійний педагог, я закінчив педагогічний університет, і добре знаю як у нас викладається література в школах. Мені видається, що сучасну літературу в старших класах краще було б вивчати факультативно і не включати до програми. Тому що це доволі ризиковано – при такій совковій топорній подачі легко відбити інтерес до читання та втратити потенційних читачів. Я цього не хочу. Я хочу щоб мене читали, а не вивчали.
А по-друге, мені абсолютно не подобаються методи роботи міністерства освіти. Вони не попереджають авторів, коли беруть їхні твори, вони зовсім не радяться, що брати і як брати. А коли їм на це вказуєш, то ведуть себе цілковито по-хамськи і звинувачують тебе в неадекватності. Тому ми мило листувалися з якимось клерком із міністерства, обкладали одне одного різними словами. Я розумію, що вони нічого не виключать з програми – бо це бюрократична система, це машина, яка працює за інерцією, і щоб виключити з програми 2 вірші, має працювати все міністерство, а вони цього робити не будуть.

- Критерії відбору до програми в них суб’єктивні?
Ні-ні, є літературознавці, які укладають ці програми. У мене немає до них якихось метафізичних претензій. У мене претензія ось яка. По-перше, я взагалі туди не хочу. По-друге, мені не подобається те, що вони вибрали. Якби вони звернулися свого часу, я би спробував їх якось відмовити від цієї ідеї. Я не думаю, що шкільна програма багато б втратила. Але вони цього не зробили, більше того, міністерство по-хамськи реагує на зауваження.

- Колись ти назвав себе «битописателем». Що ти вкладаєш у це поняття?
Я ніколи не ставився зневажливо чи негативно до життєвих побутових проявів. Мені справді цікаво спостерігати за повсякденним життям наших співгромадян. Це я і мав на увазі.
Просто українські письменники часто не знають країни, де вони живуть, не знають, як живуть «українські люди» – як вони заробляють, чим вони займаються, яка у нас кримінальна ситуація, вони навіть не завжди знають, який курс долара. І це не дуже добре характеризує письменників. Бо письменник – це ж інженер людських душ. А якщо інженер не розбирається в тому, інженером чого він є, то це не дуже хороший інженер.

- Колись ти казав про умовність поділу між поезією та прозою. Чи використовуєш ти у своїй поезії прозові засоби, а у прозі – поетичні?
Не знаю... Ну, наприклад, фабульність. Мені надзвичайно цікаво працювати з якимись історіями. Тобто не просто давати певний асоціативний ряд чи набір символів, а виводити сюжет у віршах. Це суто прозовий прийом.
Насправді, я розумію всю чіткість жанрового поділу на поезію та прозу. Коли я це говорив, я мав на увазі себе особисто, бо для мене немає відмінності в написанні віршованого чи прозового тексту. Це просто один великий текст, який я пишу, скажімо, останні 15 років.

- А що ти думаєш про покоління двохтисячників? Кого ти до нього відносиш, чим вони відрізняються від інших? І чи є взагалі справедливим виділення такого окремого покоління?
Я негативно ставлюся до подібних поділів. Мабуть, це те, що залишилося від української радянської літератури – такий комсомольський поділ, коли кожні 10 років робиться новий призов. Ось, скажімо, на «Київських лаврах» сьогодні (17 травня 2007 року) виступатимуть, так би мовити, двохтисячники. Але я би не говорив «двохтисячники» – це просто молоді поети, яким зараз 20-25 років. Якщо навіть десятьох цих поетів послухати, то можна зрозуміти, що це ніяке не покоління. Вони настільки різні, настільки самодостатні. Я не думаю, що там є якісь тенденції. Можливо, є якісь метафізичні відмінності, бо вони більш відкриті, більш прагматичні, в хорошому сенсі цього слова. У цьому вони безперечно відрізняються від 30-35-річних поетів.

- Тобто епоха таки має вплив?
Вплив не стільки на поетику, скільки на життєву позицію, світогляд. Я не думаю, що вірші Сашка Ушкалова, чи Богдана Горобчука, чи Павла Коробчука так уже кардинально відрізняються від віршів Івана Андрусяка чи Ростислава Мельниківа. Тобто вони відрізняються кожен за своїми особистими характеристиками, проте, я не думаю, що там є кардинальні зміни в плані поетики.

- Як і куди рухається український літературний процес?
У нас немає процесу. У нас неструктуроване літературне середовище, неструктуроване видавниче середовище. Тому немає і чітко визначених магістральних шляхів розвитку. Є багато різних індивідуальних практик, колій та стежок. Я взагалі не думаю, що потрібні якісь узагальнені тенденції. Навряд чи це піде на користь літературі.

- Колись ти казав, що без особливого інтересу ставишся до української критики. Чому?
Причини в тому, що українська критика майже відсутня і, як правило, непрофесійна. Ніби пишуть багато, але пишуть неякісно. Взагалі, це критикою навіть назвати важко. Мало спеціалізованих видань, де б друкувалася справді критика – не газетна есеїстика, а саме критичні тексти. І навіть у тих небагатьох виданнях мало гарних авторів. Якщо зараз назвати, то я навіть не знаю, кого мені як критика цікаво регулярно читати. Ось я, наприклад, Мишка Бриника люблю читати. Він, коли пише критичний текст, пише критику на те, що прочитав, а не на автора. Бо у нас, як правило, пишуть про кеди письменника, про його алкогольні пристрасті, про його ставлення до наркотиків, а про сам текст пишуть мало.

- До речі, про наркотики. Як ти ставишся до акцій на зразок «Маршу свободи»?
Я негативно ставлюся до «Маршу свободи», тому що це подвійні стандарти. Я говорив про це з організаторами – вони мене запрошували, я відмовився. Тому що насправді вони не за легалайз, а за декриміналізацію самої проблематики наркотиків. Це правильно, але це якась напівміра, яка мені не подобається. Ось я за легалайз – за те, щоб легкі наркотики в Україні були легалізовані. Тому я не можу взяти участь у цій акції, бо організатори всіма засобами намагаються всіх переконати, що вони проти легалізації. Тому я не розумію, навіщо цей марш взагалі робити.

- А чи можливий в Україні досвід Голандії?
Ну, в найближчому майбутньому це неможливо. З різних, цілком очевидних причин. У нас надзвичайно бюрократичне консервативне середовище, і припустити, що вони будуть взагалі якось серйозно та адекватно на це реагувати – просто нереально.

- Чи орієнтуєшся ти на певне коло читачів? І чи потрібно письменнику розвивати свою стратегію пошуку читачів?
Якщо письменник справді хоче жити з літератури, якщо це для нього цікаво та потрібно – то, безперечно, він мусить шукати свого читача. Я не думаю, що це потрібно під час написання тексту – коли ти думатимеш, як зреагують на текст читачі, це не піде на користь Але потім, коли текст написаний та виданий – то це хороший тон, подумати про читача і спробувати донести до нього книгу. Бо у нас традиційно присутнє зневажливе ставлення письменника до людей, які його читають. Це дещо маразматично виглядає – навіщо тоді видавати книги?

- Тобто ти чітко собі уявляєш коло власних читачів?
Фішка в тому, що багато хто думає, що основним читачем сучасної української літератури є молодь. А до висновку такого приходять, дивлячись на публіку, яка ходить на вечори. Але я не переконаний, що люди, які ходять на вечори, є основними читачами. Тому що, як правило, це студенти, вони книги купують не так активно, як це могло б здаватися. Натомість, тиражі український письменників ростуть, не надто швидкими темпами, але зростають. Хто ці кілька десятків тисяч людей, які купують книги? Я не дуже добре собі уявляю. Можу припустити, що це доволі різна публіка – люди старші, не студенти, люди віком від 30 до 40, ті, хто формують зараз в Україні мідл-клас.

- Розкажи про свою роботу в царині кіно та театру. Колись ти казав, що пишеш сценарій...
Я його ще не написав, тому про це рано говорити. До мене звернувся режисер і запропонував написати сценарій. Це має бути некомерційне кіно – ми не співпрацюємо з жодним телеканалом. Це спроба зробити незалежний фільм, ігрове кіно. Плюс ще одна ідея з одним оператором із Харкова – зняти короткометражку. Час від часу такі ідеї та пропозиції з’являються. Думаю, з цього може вийти щось цікаве. Кіно – мистецтво майбутнього, як мені здається.

- А співпраця з «Арабесками»? Можливо, є вже пропозиції від інших театрів?
З «Арабесками» ми зробили виставу «Радіошансон» – це про Юру Зойфера. Інших пропозицій поки що немає.
Ось я написав текст «Червоний Елвіс» – драматичний текст. Це мала бути, по ідеї, моновистава для однієї акторки. В мене є знайома, акторка театру Франка – Таня Міхіна – вона попросила написати для неї текст. Я погодився. Група «ЛЮК» зробила музичний супровід. Думаю, влітку чи восени щось із цього вийде.

Фото: Світлана Савельєва