Сестри Тельнюк: «Сповідуємо принцип Віржинії Вульф – натхненням є чотири стіни»

Сестри Тельнюк – дует, що утворився наприкінці 80-х. Як тоді, на початку своєї кар'єри, так і тепер, виконавиці вирізняються з-поміж інших – пошуком власного коріння, тяжінням до елітарності, інтелектуальністю – самі вони зазначають, що слухати більшість їхніх пісень краще за наявності певної професійної підготовки, «будучи майстром».

Тиха кімната, простий інтер'єр без зайвих деталей, зручна канапа, неспішна розмова – саме так можна описати атмосферу, у якій відбувалося це інтерв'ю. Інтерв'ю незвичайне – сестри Леся та Галя Тельнюк розмовляли радше між собою. Тому нам вдалося не лише поспілкуватися про музику сестер та їхні плани, а й трохи більше дізнатися про їхні погляди на життя, творчість, минуле та майбутнє. Така собі камерна розмова про глобальні речі.

- Розкажіть про ваш новий альбом.

Галя. Він в стані виходу. 12 липня має бути реліз. Альбом завершений, у ньому 10 композицій...
Леся. Він буде називатись «Жовта кульбаба». Я думаю, він суттєво буде відрізнятися від попередніх наших робіт. Вірші переважно Галині – десь дев’яносто відсотків...
Галя. Вісімдесят два.
Леся. Також є поезія нашого батька – Станіслава Тельнюка.
Галя. Також є поезія нашої Лесі.
Леся. Вони, як на наш погляд, об’єднані однією ідеєю. Так вийшло не спеціально, але...

- А яка ідея?

Галя. Я думала над тим, чим цей альбом відрізняється від попередніх. Він відрізняється тим, що тут ми говоримо від першої особи. Тут вперше є розмова від свого «Я» – особистісні переживання, болі, спостерігання світу з точки зору пережитих текстів, життєвого досвіду і всіх більш чи менш прекрасних сюрпризів життєвих. Це не те що б відвертість відкрита, не розповідь про щось, не біографічний твір. Це такі настроєві ескізи, але вони об’єднані кількома триптихами, які говорять про досить-таки прості життєві речі. У цьому альбомі – не набір пісень. Це одна велика балада, розділена в часі.
Це дуже особистісне – всі вірші комусь присвячені. У батька є вірш, присвячений Лесі. Наші вірші так само присвячені близьким і дорогим людям. Це такі розмови, спогади про себе.
Леся. Більшість поезій Галя написала, коли була у Нью-Йорку. Тому там є такий дух...
Галя. Не дух урбанізованості, а дух розірваності двох людей – мене і Лесі у даному випадку, дітей зі мною. Там океан дається взнаки – як би нас не об’єднував Інтернет, той водний простір дуже суттєвий.
«Жовта кульбаба» – альбом про минулий час. Майбутні переживання будуть інші, якщо ми не залишимося аналізаторами власного минулого. Хоча я більше живу в минулому часі. Хоча це й не співпадає з сучасними темпами.
Леся. Це говорить про те, що ти більш романтична, а не прагматична.
Галя. Ні. Люди, які живуть майбутнім, ще більші романтики, ніж ті, які живуть минулим – бо вони ще й наївні. Повертаючись до альбому – з музичної точки зору він дуже правильно скомпонований. Над піснями багато працювали. Багато з них були частиною програми «Над нами небо». Пісні переписувалися, скорочувалися, правилися. А найсмішніше те, що зараз, коли ми готуємося до туру, щоб представити альбом, музиканти, з якими ми працювали, кажуть «От давайте зробимо ще нову версію». Тобто ми не можемо той альбом забути – вчепилися у нього корінням, і він не відпускає. Але не відпускає зрілу людину, яка тверезо оцінює більшу половину свого життя.
Леся. А я би сказала, що у кожної, навіть молодої, людини є свої зрілі моменти... Слухали альбом молоді люди – і сказали, що то цікаво.
Галя. Ну я ж не маю на увазі, що то альбом для стариків, які відчитуються за пройдений етап творчості. Але минуле – чудова річ, воно надихає. Мені страшно, коли я щось швидко забуваю.

- Заговорили про прагматиків і романтиків. Є два варіанти ставлення до альбому. Прагматичне – потрібно робити піар-кампанію, розкручувати... І романтичне – музика сама знайде слухача. Що вам ближче?

Леся. Звичайно, друге, коли музика сама знайде своїх слухачів. І це правильно, так повинно бути. Піар – річ необхідна, без неї не обійтися у сучасному світі – це, на жаль, не часи Висоцького, коли записи передавалися із рук у руки, і над цим тлілося і плакалося. Зараз треба себе якось проштовхувати і продавати. Ми у цьому досить пасивні. Але я думаю, що другий шлях, шлях від серця до серця, нам ближчий.
Галя. Але зараз це дуже утопічна ідея...
Леся. Ми проіснували у такій ситуації останні років шість чи п’ять – ми себе ніколи відкрито не популяризували якось широко. У нас невелика кількість прихильників, але вони є – які люблять, які чекають, які знають, чого від нас чекати.

- Та постає проблема грошей. Як правило, виконавець заробляє на своїх альбомах. Ви плануєте заробити на «Жовтій кульбабі»?

Галя. Я мало вірю в те, що хтось заробляє на своїх альбомах. Взагалі, нормальна практика в світі – коли виконавці живуть з продажу альбомів. Але Україна отримала «капитализм с диким лицом» та всіма його атрибутами. Ми фактично не вміємо у ньому орієнтуватися. Все, що нам залишилося – хода від серця до серця. Це теж такий піар, підпільний. На нього так само все менше і менше є можливості – бути в підпіллі і бути піарщиками одночасно. Звичайно, є бажання заробляти тим, що ти робиш добре, робиш професійно, робиш щиро. Ми наразі не ставимо собі за мету заробити на альбомі. Але цілком справедливо бажати мати свого слухача, свою нішу – не підпільну, а цивілізовану, реальну.
Леся. Та не все залежить від нас...
Галя. Всі ці утопічні ідеї є основою сестер Тельнюк. Ми з цього починали, сподіваюся, нам вистачить клепки ніде не змінити обраний шлях. Але нинішня ситуація не є нормальна. Якщо людина назвалася співаком – вона ж має до когось говорити, люди мають отримувати певну дозу такого лікувального засобу, антивірусу, як сестри Тельнюк. Не може ж все населення перебувати в тотальному тифозному зараженні однією піснею або десятком пісень. Це неправильно, так не може бути. Бо застерігати молодь від СНІДу, і разом із тим давати їй духовний СНІД, який лине із ЗМІ... Я не знаю, що страшніше.
У нас є також оптимістичний погляд у майбутнє – не все так погано. Я знайома з дуже великою кількістю молодих людей, дуже молодих, за якими справжнє майбутнє України. Вони розумні, сучасні, достойні люди майбутнього – освіченого, культурного, глибокого, духовного. Це ті люди, які здатні будуть закрити своїм серцем земну кулю від тих речей, які на неї чекають.

- Але таких молодих людей не більшість. І виконавців із подібними ідеями не більшість. Так виникає ситуація «широко відомої у вузькому колі» групи. Це свідомий пошук елітарності?
Галя. Просто людина або може так жити, або не може так жити. На щастя, ми є такі, які є. Це нормально, що людей думаючих менше, ніж людей не думаючих. Ніхто не звинувачує тих людей, які не здатні засинати із томиком Канта і плакати над віршами Стуса. Це є нормальна річ. Не можна виставляти однакові вимоги до всіх. Це більше вимоги до тих, хто відповідає за молодь, сидячи біля червоного крану, який вмикає телебачення, радіо...
Леся. Я думаю, це залежить і від особистості виконавця – чи хоче він бути ужитковим товаром, чи не хоче. Ми очевидно не хочемо цього вже багато років.
Галя. Та і ужитковість така... Залежить від того, як людина себе оцінює, який шлях вона обрала. І шлях слави нелегкий. Це тільки здається, що слава прийде, що головне – аби тебе розпіарили. А що буде, коли тебе розпіарять? Чи так само зможеш розвеселити, заспокоїти?
Леся. І що буде, коли слава піде...
Галя. ...а гроші на піар закінчаться. Зараз у шоу-бізнесі випадкових людей нема. Там працює цілий механізм. У музиці щось створювати нове дуже важко – навіть серед звуків вже всі віднайдені. І слова вже всі співставлені по-різному – і ритмічно, і механічно, і вокально... Зараз іде певна мішанина з усього того.
Леся. Зараз час повторів. Нове може народитися за рахунок дуже високих душевних емоційних якостей. Це є основним посилом і творцем важливого в мистецтві. Все вже сказане, але зробити це індивідуальним, цікавим, особистісним може лише така людина.
Галя. Причому, незаплановано. Планова система здачі пісень і альбомів, на яку перейшли і наші компанії, цьому не сприяє. Ось ми з вами підписуємо контракт на певну кількість років, ви маєте випустити певну кількість альбомів. Байдуже, поганих чи хороших – ми вас піаримо, ви мусите їх випустити. Так працює весь Захід. Але оскільки ми відстаємо від Заходу років на 50-70 у часі – то плановість не спрацьовує.
Леся. Звичайно, не спрацьовує. Наприклад, мистецтво мюзикла – де виконавці все можуть, де вони універсальні. На Заході це вже прожували і з’їли давно, а у нас тільки починається – бо раніше такого не було.
Галя. Дуже смішно буде, коли весь Захід повернеться до свого коріння. Захід зараз просто рветься до Сходу – там ще не розкрите живе коріння, де ще можна копати на будь-яку глибину. Цивілізація завжди хоче відкривати нові таємниці. Україна теж до цього прийде, але ми настільки знищені совком... У нас щось може і жевріє, але ми ніколи не пристанемо на щось, поки Захід не зробить перший крок. А тоді вже ми кажемо «О, точно, ми ж відчували і все правильно думали!»
Леся. На моє переконання, щось створювати можна, лише спираючись на коріння, на усвідомлення, на ідентифікацію. Ось ми з Галею народилися та виросли в Києві, ми діти міста Києва. Але десь воно береться, те українське, десь воно лізе в усі моменти, хочеш ти чи не хочеш. Це відрізняє нашу музику від багатьох інших музичних продуктів. Саме це дає стержень.
Галя. Але Україна має свої проблеми, досить сильні. У 80-90-ті роки була проблема із створенням міської поезії. Тоді ще не вживали слів «модернізм», «постмодернізм»... Трохи давав Львів, а у Києві україномовна міська поезія просто не існувала. як замінник дали псевдоестрадну сучасну музику – Білоножки-Мозгові, трохи шароварна, для селища міського типу, такого здеградованого знищеного колгоспами села. Але місто і тогочасні молоді люди, які вже виховувалися на «Led Zeppelin», які розуміли, що існує Кортасар, що він пише твори, що є інша література, музика інакша, заперечували це...
Леся. В ті часи була прекрасна поезія – Драча, Ліни Костенко, до тої плеяди я навіть батька нашого можу віднести – але то був високий романтичний стиль. І треба було мати достатньо зухвальства, щоб покласти їхні вірші на музику.
Галя. Але це романтична хвиля. А коли зараз намагаються віднайти для сучасної музики тексти, то вони видаються застарілими на фоні американської музики – американці те пережили десятиліттями тому. Навіть не 10, 5 чи 6 років тому. Ми весь час ніби в хвості плетемося. Ми знаходимо свій власний хід, він здається нам правильним. Ми весь час у пошуках – яким чином все представити. Свого часу я була здивована інтерв’ю на «5 каналі» напередодні західноукраїнського туру. Проукраїнський канал, веде програму Чайка, людина з «Мертвого півня», яка абсолютно в контексті того, що відбувається – і ставить абсолютно журналістське, піарне для себе запитання «Чому вас ніде нема?». Так хлопці, це ж до вас питання! Оцей момент дуже для нас, як кажуть росіяни, «стрьомний» – ніби ми самі себе заганяємо у кут, мовляв, ви тут, козли, піартеся, а ми тихенько поспіваємо Ліну Костенко з Іваном Драчем. Ситуація не зовсім така – найкраще її представляти як лінію елітарності, як немасовий альбом, як іміджевий продукт.

- Молоді 80-х було важко увійти у контекст актуальної західної музики – тому ми, власне, і відстаємо. Але ви довго жили на Заході. Напевно, коли опинилися там, то пірнули у новий музичний світ. Які були від нього враження? Що він дав вашій музиці?

Галя. Для нас це було найбільшим стресом, потрясінням. От уявіть собі, Дейв Метьюз Бенд – серйозний колектив, високопрофесійне виконання, потрясаючі тексти. Я навіть не знаю аналогів такої музики в Україні. Він збирає 10 тисяч молоді на стадіоні – і вони співають разом із ним, повторюючи напам’ять всі його тексти. Або група «Yes», або Мадонна. Наскільки у мене склалося враження, люди там дуже музично обізнані.
Леся. Дуже обізнані. У школах, хоча там слабенько з освітою, ті хто хоче, можуть займатися. Співають майже всі, співають легко. Коли ми ходили на мюзикли, куди дітей допускають – сидять маленькі діти і співають. Якщо глибоко зайти – то розвивалося це набагато раніше. Ще на початку минулого століття які потужні були джаз-бенди. Музиканти, з-поміж яких обирали найкращого. Та й чорна музика – яку живу кров вона дала. Якби не чорна музика...
Галя. То туди б прийшли англійці і зробили б білу музику. Вони б змогли.
Леся. Але чорна музика зробила дуже багато. Вона дала життя. А ще там виконавець, який виходить на сцену, який збирає зал – він ультра, він все може, він працює над собою надзвичайно. Мені симпатичне їхнє ставлення до того, як до системи – що то є щоденна праця, прогрес, безкінечні репетиції. Люди живуть цим. Вони можуть спати на горищі, і товктися з ранку до вечора у театрі на Бродвеї. І скільки людей, яких не приймають, яких викидають – а вони продовжують. Талантів море – кращі перестрибують краших, там прогрес безкінечний.
Галя. Там це підтримується містом. Що таке для Нью-Йорку бандура? Але ж вони оплачували програму «Бандура Даун-Таун». Там давався маленький театр, де раз на певний час мало бути одне шоу. В одному такому шоу ми брали участь – для американської публіки розповідали про цей музичний інструмент, грали. Такі культурницькі акції у місті проводились. А який був мій шок, коли приїхала до України видатна співачка з Канади, Алекс Кохан, канадійка за походженням, яка вивчила українські пісні. За підтримки канадського посольства вона зробила концерт у Києві, якому мало б бути це цікаво, де її мали б піарити вже не знаю як. Приїжджає людина з музикантами – а було зібрано невеличкий зал.
Леся. Хоча могла б зібрати і більше. З великою радістю прийшло б більше людей, які з величезними очима слухали б те, як вона співає.
Галя. Це до теми пісні від серця до серця. Можливо, не 200 сердець зацікавила б Кохан, а 2 мільйони – але ж хто їй дав те зробити? Очевидно, комусь свідомо це не було потрібно.
Леся. Якби більше комунікативної активності – все було би набагато простіше.

- Як працювати із партнером-сестрою?

Леся. Добре.
Галя. Я знаю, що у музичній лінії можу висловлювати власні побажання, але вирішує все Леся. Так само вона може висловлювати власні побажання щодо віршів, але вона їх не висловлює – вона просто не бере вірші, які їй не подобаються. Вона бере лише те, що лягає на її музику, на її сприйняття. Іноді вона бере не ті вірші, за які я б взялася. Але це визначено вже роками і досвідом – тут не можна ні на кого давити. Ніхто з нас не є найманим на цю роботу. Ні я її не наймала як «композітора для моіх проізвєдєній», ні вона мене як «поета Рибчинського».
Леся. Не називай імен!..
Галя. Ми сповідуємо теорію незапланованості – піймати на вищій хвилі емоцію, яка б вона не була. І якщо Лесі пишеться саме така мелодія... Ми видаємо саме музичний продукт. На рівні поетичному я можу спілкуватися із редактором книжки моїх поезій. Якщо мені не подобається редактор, я можу його побити, або взяти іншого, або бути редактором сама – заплатити і видати книгу.

- А під час роботи сваритеся?

Леся. Під час роботи майже ні. Це у нас дуже гармонійний процес, дуже хороший, солодкий. Тільки малувато часу. Не вистачає фанатичності – не все можна кинути. Хоча якщо ставити на меті досягнення високих результатів...
Галя. Такі проекти, як ми, мають бути в ізоляції від будь-яких речей, які не стосуються процесу створення музики. Я сповідую принцип Віржинії Вульф – «натхненням є чотири стіни». Я вважаю, що це правильно, що камера – найкращий спосіб висловлення, занурення в себе. Звісно, для того потрібні ще книжки, музика... Але щоб шум всесвітній не заважав. Суєта всесвітня просто вбиває – до неї відноситься і кипіння борщу, і звук пилососу.
Леся. Є також світські речі, які ми всі маємо робити – кудись ходити, щось виконувати.
Галя. Звичайно, коли ми ходили на Стравінського, то була дуже хороша світська подорож. Одне діло, коли ти йдеш наповнитися чимось – виставку, перформенс, якого тобі не виставало... А інше – акції, нібито мистецькі, куди люди приходять поторгувати своїм обличчям.

- 12 липня починається ваш власний рух на Схід – тур містами Східної України. Розкажіть про нього.

Галя. Ми йдемо в розвідку. У нас велика симпатія до Сходу – наші батьки зі Сходу. Мама народилася під Дніпропетровськом, батько – біля Запоріжжя. Наше коріння – східноукраїнське. Востаннє ми були на Східній Україні із виставою «У.Б.Н.» («Український Буржуазний Націоналіст»), і вистава пройшла на ура і в Дніпропетровську, і в Запоріжжі, і в Харкові. В Одесу ми їдемо вдруге – у нас там був концерт три роки тому, у філармонії, один з найкращих. Так що з одеситами ми вже майже на коротку ногу.
Леся. Відкриває Дніпропетровськ. Ми трошки переживаємо, бо це період відпусток. Але ми вирішили, що відкладати не будемо – на осінь може вже буде другий альбом.

- Великі зали?

Галя. Ні. Це зали типу будинків актора, клуби. Але це не розвагова програма. Це концерт – із сидячими місцями, із стоячими, для бажаючих. Буде не лише «Жовта кульбаба» – програма розширена. Перший блок пісень – пісні найбільш відомі із різних альбомів, другий – представлення нового альбому, наших київсько-нью-йоркських балад.

- Над «Жовтою кульбабою» ви працювали дуже довго. Робота була зосереджена лише на цьому проекті?

Галя. Зараз іде робота над двома альбомами. Один – з оркестром, з аранжуванням Олександра Мельника. Там і симфонічний оркестр, і хор, навіть технічно це зробити важко, плюс у нього теж є свої проекти. Є інший проект, який ми ведемо самостійно, він готовий відсотків на 50.
Леся. Ми потроху накопичуємо матеріал, все має бути в одній концепції, в одному саунді.
Галя. Навіть в плані поетичному – вже ніби вимальовується якась певна лінія, бо не хочеться, щоб це був просто збірник пісень. Хочеться вималювати сюжетну концептуальну лінію альбому. Але якщо просто поставити за мету випустити альбом – то ми можемо за місяць випустити два альбоми. Плюс була задумка зробити альбом лише на батькові слова – мультимедійний альбом із текстами, музикою.

- Ви згадали Олександра Мельника. Ви з ним співпрацюєте вже багато років – з часів першої «Червоної рути». Розкажіть про вашу співпрацю.

Леся. Зараз ми з ним співпрацюємо як з композитором і з аранжувальником.
Галя. Не композитор – там ти композитор.
Леся. Але він більше, ніж аранжувальник.
Галя. Це музичний керівник, оркестровий ідеолог. Леся контролює процес – це нелегко з Олександром Мельником, він сам потужний композитор. У нас перший альбом був на його музику. Була одна Лесина пісня, і одна моя.
Леся. Олександр Мельник – унікальний. Він має поєднання свого коріння, симфонічного мислення, високої освіти, темпераменту. Його музика летить, як вітер. Її важко виграти навіть професійним музикантам. Це оркестрова партитура, яку треба написати, на яку потрібен час. Це складна і відповідальна робота.
Галя. Це музика не споглядальна, вона не для відпочинку. Вона потребує професійної підготовки, щоб слухати, розуміти і сприймати всі тонкощі. Так було і на «Червоній руті» – майстрів не було серед слухача, тому що слухач був забембаний совєцьким союзом.
Леся. А в електронній музиці тоді він був попереду всіх на десять кроків. І тембри, які він знаходив, і семпли – все це на той час було дуже свіжо і оригінально.
Галя. Але було дуже складно – ми не витримали нерозуміння, бо ми взялися одразу за все і поставили собі дуже високу планку, яка виявилася складною для слухача. Тексти були складні, музика була складна, виконання було складне – ми могли одну пісню переписувати по 150 разів. Він ставив височенні технічні умови. Ви уявіть, що тоді не було цифрового запису, був лише аналоговий. Це зараз співати «может каждый». А він ставив до нас вимоги, як до серйозних академічних виконавців.
Леся. Я думаю, з академічними виконавцями йому було б легше – але там було цікаве поєднання наших незіпсутих чужими манерами голосів, абсолютно своїх. Ми дійсно росли в процесі, росли разом, ображались одне на одного, коли щось не виходило.
Галя. Але виходило у нас більше, ніж не виходило. Мені навіть зараз складно слухати ту музику, записану у 92 році, особливо другий альбом. Я не знаю, хто з наших сучасників може сказати, що він це вже пройшов.
Леся. Думаю, ті пісні будуть сучасними ще багато років. Думаю, найбільше досягнення у мистецтві – це коли пісня, записана давно, не старіє. Коли попри технічні недоліки тебе бере за душу. Моди приходять і йдуть, але наповнення не змінюється – висока моральність, високий дух, чесність. Ми так хотіли б, так думаємо, так уявляємо.