Сонечко Ігор Пелих

Кажуть, що ми вміємо любити тільки мертвих. Що хороші слова говоримо лише про тих, кого з нами немає. Це не зовсім так.  Не зовсім доречно цілий день торочити близькій людині: «Ой, який же ти в мене хороший (хороша)! Моя радість! Не можу намилуватися тобою!» Але коли людина йде – ми підбиваємо підсумок її буття на цьому світі,  а якщо людина хороша – то, відповідно, підсумок цей світлий і радісний. Незважаючи на сум від утрати. Тому не судімо одне одного, що  усвідомили, який прекрасний був Ігор, тепер, коли його так раптово не стало. Це норамально – відчувати втрату та дякувати Богу за те, що дав нам таке сонечко у житті.

Вчора зранку відчула гостру потребу молиися за нього. І жахнулася вперше – бо  раптом усвідомила: ніколи не уявляла собі, що прийдеться молитися за його душу так скоро.

Так то буває. До кінця думаєш, що це не правда, аж доки не пришкандибаєш, взявши для хоробрості та молитви подругу, купивши троянди у підземці біля ЦУМ-у, запнувши піджак, щоб виглядати пристойно, вдягнувши чорні окуляри, щоб раптом нічого з очей не покотилося – аж до невеликої труни, біля якої стоїть жінка та тримтячи, гладить крізь вельон руки, складені навіки. Уявіть собі, так буває. 

Ніколи не сприймала мертве тіло як людину. Сприймала і сприймаю його  лише як футляр, тому навпіл роздерла серце ця сцена. Та це, певно, понад людські сили – не торкатися рук, які тебе обіймали, і які тебе вже не скоро обіймуть?

Поки йшла панахида, погляд впав на хрест, на якому було написане ім'я. І тоді жахнулася вдруге. Настільки констатуючо-незворотньо, а тому дико промовляв цей напис. І як відповідь на моє жахання – прозвучали слова священика про те, що ця подія зайвий раз доводить, наскільки протиприродним явищем є смерть, як така. Бо ми плануємо наше життя набагато далі, ніж проживемо. Але слід пам'ятати також, що той наш кінець – не кінець. Не даремно ж бо нагадуванням усім віруючим – тропар Пасхи, що співали під час молитви: «Христос воскрес із мертвих, смерттю смерть подолав, і тим, що у гробах, життя дарував!»


Ну а втретє жахнулася, ба більше – справжній, нелюдський, нешвидкоплинний жах відвідав мене через декілька годин по похороні. Коли почула розмови на тему події.

Хочу закликати: люди добрі, тільки Бог серцезнавець все бачить, все зна – і як це сталося, і чому це сталося, а також Йому відомо, як  ви, людоньки, поливаєте брудом душу, котру треба зараз відмолювати. Не доведи вас доля до того, щоб і за вас так згадували, як ви згадали за Ігоря! І Бог вам суддя.



Скільки вже репортажів у мене на душі, а горе людське я так і не навчилася знімати. І не хочу. Тому ці фото такі химерні трохи. Бо не хотіла лізти нікому в душу – тільки собі. 



***
Коли я його вперше побачила на екрані – трошки ошаліла. Ох хлопець віджигає! Є така трава – сумах називається. Пекуча дуже. Від того часу, як я дізналася про існування Ігоря – стала називати сумах не інакше, як Пелих. Так і казала – там росте Пелих. Дивилася його передачі і думала: ВІДЖИГАЄ!



Все трошки змінилося 2004 року.  Сподіваюся, всі пам'ятають, що тоді було? Тоді відбувалася генеральна всеукраїнська перевірка на вошивість. І тоді я дізналася врешті, хто такий насправиді той Пелих. Той рік був щасливий і трагічний – бо багато людей відвернулися одне від одного, близьких людей, рідних... Одні готували пакунки на Майдан, а інші зривали помаранчеві стрічки з брам. І от коли я зраділа,  дізнавшися, чим займається у цей буремний час Ігор! Від тої пори, почувши його ім'я, або побачивши його кумедну  мармизку, завжди усміхнену, завжди погодну – я згадувала Майдан, до якого ми примерзали разом. І те, що крім усмішки, є ще дуже серйозні очі. Це стало для мене чітким асоціатвним рядом.
І тепер вже не важливо, наскільки довго він прожив. Важливо, ЯК прожив. Не зрадивши, не схибивши, не переставши любити та захоплюватись.
Можливо, є в цьму якась вища Божа мудрість – залишити його назавжди таким.

ОТАКИМ!

P. S.

Ігор, звісно, не політк і не поп-зірка, щоб його відхід довго залишався «в моді». Але горе його найрідніших жінок не зникне разом із зникненням з перших шпальт періодичних видань статей про нього.
Тому не забуваймо за них молитися. І вони витримають. І ми витримаємо. Бо й Христос витримав.

Перше фото – Rupor.info