Тарас Прохасько: «Нічого немає поза Україною і все, що в мені є – це Україна»

«Луцьк неймовірно фотографічне місто. І ваш клуб «Майдан» також, я вже встиг зробити для себе стільки фотографій подумки. А ще мені найбільше подобається те, що мені тут легко й добре, у мене ні за що не болить серце, я не маю родичів, які жили б тут, не маю ніяких зобов’язань і уподобань – це фантастичні відчуття. У Львові і Франику усе зовсім по-іншому», – розповідає Тарас Прохасько, що зголосився приїхати до Луцька, щоб провести літературний вечір.

Але Тарас і сам є вельми фотографічною особою. Він міг би досить пристойно скинутись на міського хіпаря або місцевого майданівського харизматика, яких у нас трохи є, зважаючи на рок-н-рольний формат закладу, але глибшу натуру: по-зрадницьки й відразу видає вишукана мова і манери поведінки дуже культурної, освіченої людини. Пізніше виявилось, що Тарас жодного разу у Луцьку не був, хоча й його серце лишається не зовсім байдужим до цього краю, саме на Волині колись зустрілися і покохали один одного його бабця й дідусь, але про це пізніше, словами самого Тараса.

Повернімося до фотографічності. Приїхавши до Луцька, він півгодини чекає нас у коридорі «Майдану», мотивуючи це тим, що в залі повно народу. Його речі, зокрема теплий светр, вміщуються у полотняну торбинку, зрештою, що йому може знадобитись ще у цьому весняному волинському краї? Він розпитує нас про правдивість існування тут пристані, наче планує надалі возити «сухогрузи» від порту Франківськ до порту Волинь. Він сміється, що зганьбився, коли йому вдруге допомагають відкрити дверцята новенького модного авто, на якому ми усі їздили дивитись на корабель у сусідньому, дружньому «Майданові» закладі. І це виглядає так мило і зворушливо, що Тараса відразу хочеться полюбити усім серцем і віддати йому все, що у тебе є, або й чого нема.

Якщо ви думаєте, що так просто проводити літературну зустріч у рок-клубі, то ви помиляєтесь, і більшість письменників, які відмовляються вести балачки у такому форматі, знають, що роблять. Мати витримку, щоб донести свої думки до тих, хто слухає, і не вступити в діалог з тими, хто не слухає, – вартує великої мужності. І були у нас випадки різні, тому приїзд Тараса згадується з особливою приємністю. Саме з таких ось фотографічних згадок і висновків народжуються інтернетівські блоги «про сучасного українського Ісуса Христа». Останнім часом дуже модно любити Тараса Прохаська. Тарас позитивний. Тарас говорить неголосно й повільно, дбаючи про свого слухача. Тарас пише книжки, в яких ідеться про загальнолюдські цінності, речі, що не залежать від часових обставин. Тарас стриманий у висловленні емоцій. Тарас добрий, тому навіть недобрі не знають, чим його можна пробити. Тарас один із небагатьох українських письменників, якого люблять усі. Починаючи від екзальтованих дівчаток, що надягають йому на голову німб «проповідника і пророка», або ж «добродушної й мудрої лісової людини» (досить було кілька разів показати по телебаченню Тарасове життя в горах і кілька разів написати про це), і закінчуючи серйозними науковцями та літературними критиками. Він здається таким, як усі добрі люди, тому його так легко любити. Він здається таким, як ми. І мало хто помічає, як Тарас кепкує з нас. Чого лиш варта обіцянка купувати моркву і картоплю на кошти, отримані з премії Конрада. Незмінні й досить дивні тютюнові пристрасті. Усі ці бітниківські примочки, деяка розхристаність. Це все дає Тарасові можливість вільного і комфортного почування у будь-якому середовищі і з будь-якими людьми, але й воно викликає в ставленні до нього стільки любові і позитиву, що усі політтехнологи та іміджмейкери просто відпочивають і «нервово палять трутку збоку».

Літературний вечір під кодовою назвою «Рослинна філософія життя» розпочався з прослуховування улюбленої музики Тараса Прохаська. Усе було інтимно й гарно, при свічках. Слухачі з залу задавали свої запитання, Тарас відповідав, потім він читав кілька уривків з своїх творів і якщо зібрати усе двогодинне дійство до купи, мої особисті розмови з Тарасом, його монологи і діалоги з відвідувачами, то загалом йшлося про таке:

Музика й палена горілка

Я дуже радий, що сьогодні в «Майдані» звучали мої улюблені речі. Насправді це той південно-східний напрям, якого нам в українській музиці дуже не вистачає. Слухаючи при свічках Тома Вейтса, Іггі Попа, саундтреки Бреговича до «Аризонських мрійників» Кустуріци, нам з Юрком (разом з Тарасом на його літ.вечір до «Майдану» завітав і Юрій Андрухович) пригадалися ті часи в Івано-Франківську, коли у середині дев’яностих часто вимикали світло, був період саме такої музики і саме такого кіно. Ми бігали до цілодобових маленьких магазинчиків за горілкою «Кайзер» і «Распутін» (душевна компанія, яка тоді переважно була паленою), бо при вимкненому світлі більше нічого не лишалося робити, як пити горілку чи кохатись.

Літературні зустрічі, права письменника й обов’язок їздити своєю країною

Сьогоднішній вечір є дивний в тому, що є так звана, літературна зустріч. І ця літературна зустріч є ще більш дивною тому, що нема жодного шоу, яке могло б її пожвавити чи розбавити. І, по-друге, що таке взагалі «літературна зустріч» без літератури? Справа в тому, що кожен письменник, якщо він себе таким вважає або його так хтось назвав, існує лише у вимірі друкованої продукції. Він існує в межах писаного, тому письменник, який у даний момент не пише, не творить, вже не є у властивій собі ситуації. Насправді професія письменника є дуже добра і дуже легка. Письменник має мати право бути будь-ким, письменник має мати право бути будь-яким, письменник має мати право нічого не знати, письменник має мати право ні про що не думати, письменник взагалі має мати право робити всьо, що йому хочеться, поки він не пише. Коли вже він написав щось, то існує певний вимір, за яким його оцінюють, і тому, якщо йдеться про таку живу зустріч, то вона є дещо сумнівною. Адже в даному випадку я говорю, п’ю пиво і палю цигарки так само, як і усі ви, я не є письменником в такому разі, я є таким самим, як і будь-хто з вас. І вже сам той факт, що мене якимось чином вирізняють сьогодні, є певною справедливістю чи несправедливістю організації суспільства. Я можу назватися спортсменом, тому що я час від часу їжджу на ровері. Садівником, тому що я кожної весни саджу дерева, а восени збираю урожай. Я би міг дуже легко не писати книжок, але існує така фізіологічна здатність чи властивість, що потурає письменницькій діяльності. Якби я не був письменником, я б все одно думав про те, як і що написати. Це не є особливим обдаруванням, шалом чи хворобою. Це спосіб мислення – дивитися на речі і думати, як про них написати. Можна не писати книжок, але не думати про можливості написання неможливо. Тому я хочу сказати, що усі такі речі, як наш сьогоднішній вечір при пиві і при свічках, починаються з дуже простих істин. От, скажімо, ми усі живемо на Західній Україні, ми усі є сусідами, але я є вперше у місті Луцьку, і можливо для когось із вас я також є першою або другою, чи третьою людиною, яка приїхала до Луцька з дуже недалекого Івано-Франківська. Ми належимо до такої нації, яка дуже погано знає життя своїх сусідів, виявляється, нам простіше поїхати до Києва, чи до Польщі, чи до Німеччини, чи до Єгипту на відпочинок, аніж мандрувати в межах своєї країни. Столиця, Карпати, Крим. Треба якнайбільше їздити своєю країною, їздити заводити знайомства, бачити відмінності. Для мене, наприклад, поїздка автобусом з Івано-Франківська до Луцька за враженням дорівнює проїздові через кілька європейських країн, цікаво було спостерігати за відмінностями в природі, географії, навіть за змінами в антропологічних типах. Я зробив сьогодні для себе висновок, що треба якнайбільше їздити.

Сучасна література й вовче відчуття «втечі»

Кожному з нас, хто пише тепер, потрібно зважати на те, що було написано попередньо. Адже найважливіші речі, найголовніші речі, найкращі речі є написаними. Ми повинні якимось чином втікати. Тобто сучасна література у значній мірі є тепер не тільки засобом самовираження, докопування до якихось істин чи знаходження красот мови. Однією з найжахливіших речей, яка є в сучасній літературі, є відчуття втечі, відчуття пасток, вовче відчуття «проходження через облаву, через капкани». Знаючи, що вже існує, що вже є сказане, що є написане, кожен з теперішніх авторів повинен зважати, що він може додати до цього всього і як він повинен зробити, щоб не повторювати того, що вже було сказано, або того, що є очевидним. З кожним текстом це стає все складніше й складніше.

Волинь. «Рослинна філософія життя»

Волинь має для нас усіх певне важливе значення, я не хочу говорити про якісь давні речі, я хочу сказати, що сьогодні, завітавши сюди, я в певному сенсі повторив поїздку своєї бабці, яка приїхала на Волинь, абсолютно чужий край для неї (вона була галичанкою, народженою в Галицьких провінціях) для того, щоб викладати у тутешній школі, я не знаю, чого від неї навчились діти, але принаймні у неї згадки про Волинь були якнайкращі. Я їхав сюди сьогодні і намагався бачити цей край тими очима, якими його могли б бачити моя бабця чи мій дід. З дідом взагалі окрема історія, його було прислано на Волинь аж із Чехії у школу десь під Гороховом, навчати дітей польської мови чи арифметики З Чехії, яка потрапила у велику країну, що називалася тоді міжвоєнною Польщею. І коли вони приїхали обоє сюди, десь в якісь ліси під Гороховом, вони полюбили одне одного. Причому була така дивна річ, що дідові було десь на п’ятнадцять років менше, аніж моїй бабці, тобто історія, як бачите, ненормальна, ненормативна, але дуже літературна. І слава Богу, що їхня історія любові, яка тривала, власне, тут, десь на Волині, не продовжилася більше, ніж на один рік, тому що я не знаю, які кращі можуть бути розв’язки любові чоловіка, якому двадцять з чимось років і жінки, якій тридцять з чимось років. Але в кожному разі ця історія закінчилася, як то часто буває між чоловіками і жінками, заплідненням, закінчилася продовженням роду, а вже через рік дід загинув на перших етапах другої світової війни і всьо. Мій тато народився після того, коли його тато загинув. Таким чином можна пов’язати усю цю географію і географічність у моєму житті. І, власне, тепер можна сказати про те, що написано на афіші, про «рослинну філософію життя». Я не є академічною людиною і не можу говорити про філософію як про якусь суму знань, як про підсумок людської історії, натомість, знову ж таки, я письменник, який має право бути вільним, який має право говорити то, що йому бажається, який має право часом бути просто дурним, тому що багато письменників, найкращих у світовій літературі, були трошки дурненькими. Отже, користуючись цим правом, я можу сказати, що рослинна філософія життя полягає в тому, щоб думати про ареали. Як приклад – історія кохання моєї бабці й діда. Щоб думати про то, що будь-який рід є реальністю, страшенно важливо не відкидати того, що було попередньо, тому що воно все на нас впливає, я говорю зараз банальні речі, але на них усе тримається, дуже важливо знати, звідки, що й коли взялося, і в цьому сенсі воно є чимось подібне до географії рослин, коли певні ареали, певне поширення якихось видів розглядається територіально, географічно, часово, коли не потрібно думати про те, ким бути і яким бути, тому що це все наперед передбачено, коли сенс людського існування полягає в тому, щоб тривати, тривати самому і тривати у цій довгій лінії продовження поколінь. Ми можемо її не пам’ятати, ми можемо її забувати, навіть заперечувати, але, в кожному з нас є частина цього всього.

Легкі наркотики й важкі наслідки

Я не є експертом у цій справі. Моє ставлення до легких наркотиків є таким самим, як і ставлення до важких алкогольних напоїв, до паління та до інших таких речей. Тут, на мою думку, не може бути одноразових і категоричних висновків: «Стоп наркотик» або ж навпаки: «Зелене світло наркотикам». Є найстрашніші речі в світі, які певним людям не шкодять, і навпаки є, здавалося б, найлагідніші речі, які можуть довести до краю, до кінця. І тому кожен сам для себе повинен знати, що йому варто і що не варто, в кожному разі не потрібно робити ніяких узагальнень, що це «можна», що це «модно», що це «роблять усі довкола». Але, знову ж таки, саме питання є досить сумнівним, тому що, коли легкі наркотики вживати багато і впродовж кожного дня, вони перестають бути легкими, і навпаки.

Визначеність буття і дбання про душу

Ні, я не думаю, що все передбачено і все так вже визначено, конкретними є лише найголовніші речі – найголовніші стратегії, а їхній розвиток залежить від нас. Все це дуже просто пояснюється одним християнським каноном, хоча насправді не лише християнським, стосовно того, що є певний задум щодо усіх нас. Його, так чи інакше, буде здійснено і це від нас не залежить, але натомість шлях до здійснення цього задуму залежить від кожного нашого кроку і ми маємо волю, маємо свободу робити свій вибір. Тут є ще одне невеличке відкриття. Насправді неважливо, що робиться у світі. Це страшенно болісний висновок, особливо для людей, які думають, для людей, які відчувають, це може бути дуже драматично. Але, виявляється, дійсно все, що робиться у світі немає жодного відношення до нас. Всі катастрофи, війни, екологічні біди ніяк не впливають на те, куди прямує кожен з нас. Виявляється, що дбання про себе, воно здається страшенно диким в сучасному світі, але дбання про те, щоб твоя душа, твій розум чи твій дух був у спокої, щоб передовсім тобі йшлося про тебе, воно є найважливішим. Це не є запереченням чи проповіддю зла, егоїзму чи недбалості до інших життів, тому що дбання про інші життя особливо сильно впливає на розвиток власного духу. Та передовсім треба дбати про те, щоб тобі було добре на душі, інакшого шляху до вдосконалення цього світу нема, ніхто не може зробити світ кращим в інший спосіб, ніж думати про себе.

Патріотизм

Не хочу виглядати нескромним, але Україна – це я. Для мене. Тобто нічого немає поза Україною і, власне, все що в мені є – це Україна. Це все моє життя і я тільки тут живу, і тільки тут я відчуваю і тільки тут я все знаю, тобто ми ідентичні. Так, я вважаю себе патріотом, але слова «батьківщина» і «держава» – це є різні речі і, вважаючи себе патріотом, я багато з чим, що відбувається у нас в державі, незгідний.

Релігія

Мені близьке християнство. І мені шкода, що християнство у нашому житті є поданим і трактованим дуже звужено, тобто я впевнений, що кожен із нас не до кінця усвідомлює, наскільки величним і широким є християнство. Особливо коли йдеться про якісь переваги і знахідки у східній філософії, я їх визнаю і безумовно поважаю, але, насправді, ми самі не знаємо, що у християнстві, у справжньому високому християнстві є такі ж речі, як і в тому ж буддизмі, наприклад. І так само мені дуже прикро, що діячі релігії, замість того, щоб донести до людей суть і великі можливості християнської релігії, роблять все для того, аби відштовхнути людей. Тому й багато хто ведеться на пропозиції інших релігійних вчень чи псевдовчень.

Потреба відчуття гармонії з природою

Тепер наступає такий час, коли без цього відчуття втрачається сенс буття, коли життя набуває якихось фальшивих орієнтирів. Мені здається, що багатьом людям погано від того, що вони не можуться знайти цієї гармонії, хоча насправді вони ще самі не знають, в чому проблема. Мине зовсім трохи часу, і я впевнений, що без екологічного почування, без знаходження свого місця у цьому світі буде тяжко прожити. Насправді я не можу говорити серйозно про такі речі, але я впевнений, що це є шлях, який скоро стане особистим виходом для кожного, і чим швидше ми це зрозуміємо, тим краще.

Процес написання творів

У мене на протязі довгого часу визріває ідея, а потім я дуже скоро записую те, що обдумував протягом кількох років. Моя метода полягає в тому, що я повинен повірити в то, що я хочу написати, я повинен пожити з цим. А саме записування займає дуже мало часу, тобто у пропорції це виглядає так: 1/10 – процес записування, а все інше – придумування і вигадування того, що я хотів би написати.

Ненормативна лексика

Я вважаю, що теперішня сучасна українська мова перебуває в дуже хорошому періоді. Шукається загальнонаціональна мова. Різні регіональні діалекти вливаються в той простір, з якого народжується сучасна мова. Крім того, є багато модернових процесів, які пов’язані з технологічним прогресом у світі, і нам лише треба буде знайти своє місце. Тобто на даному етапі українська мова є ненормативною. Я не хотів би заперечувати того, що робиться на рівні мовознавства, але мова є наразі відкритою для дуже багатьох змін. І, звичайно, вона повинна дати собі раду з «ненормативною лексикою». Проблема полягає лише в тому, щоб уживати її доречно, бо вона є реальністю і незаперечним фактом – це однозначно. Літературна мова не може уникати того, що відбувається в розмовній. І тут питання вже полягає не в тому, щоб використовувати цю лексику зі смаком, хоча, безумовно, смак – то найважливіший чинник, а в тому, щоб використовувати її до місця, щоб вона була виправданою, тоді вона має право на існування. Щодо мене, то мені не подобається емоційна лайка, тобто вираження емоцій у словах, але мені подобаються складні кореневі конструкції, які дуже точно передають котрісь відтінки настрою, особливо, якщо вони стосуються певної історичної епохи. Хоча мені складно говорити про таке, у своїх творах я не вживаю ненормативної лексики.

Про власну природу

Ось я отримав таку записку від Миколи: «Письменник нехай читає написане, говорять нехай політики. І взагалі, чи не є оця монотонність втомливою чи набридливою». Якщо вже доходить до таких чітких дефініцій, то письменник не повинен читати написане, письменник повинен написати, нехай читають читачі чи ще хтось там. А мої однотонні емоції є свідченням моєї природи. Просто треба виходити з того, що є різні типи людей і різний спосіб мислення. Це не означає, що я нещирий, у мене такий характер і така природа.

Майбутні плани

Зараз я пишу книжку, яка є певним літературно-белетристичним репортажем про теперішню Україну, про ті мої подорожі, які я здійснив, працюючи у звичайній українській обласній газеті. Все те, що не потрапило до газетних матеріалів, всі ті зустрічі, враження і реальності, які були глибшими, увійдуть в цю книжку. Вона мала б з’явитися десь під кінець цього року. І це буде, мабуть, найперший мій твір про сучасне життя і сучасників.

Про асоціювання себе з рослинами

Бачите, я є ботаніком і тому асоціювати себе з якоюсь однією рослиною не можу. Скажімо так, мені дуже подобаються рослини, які поєднують певні частини світу. Мені подобаються рослини, межі ареалу яких означують щось значно глибше і значно більше. От, для прикладу, така проста рослина, як бук. Ми, власне, є східно-північною межею поширення буку, що росте всюди – на Захід і на Південь, і для мене це є незвичайним. Мені завжди найбільше йшлося про те самовідчуття, яке не змінюється залежно від зміни часів, про речі, які є базовими і які є незмінними, основними, чи що.

Післямова

На одне з останніх запитань прихильників: «Чи відшукали ви для себе формулу щастя?» – Тарас відповідає, що не відшукав, але дуже позитивний крок зробив в тому напрямку, що перестав її шукати. Не приділяючи цьому зовсім ніяких зусиль, Тарас Прохасько є улюбленцем сучасних українців. Його читають, слухають і до нього прислухаються. Якби традиція назвисьок трійці відомих бубабістів продовжувалася б на інших літераторів, то поряд з патріархом Андруховичем, підскарбієм Ірванцем і прокуратором Небораком запросто міг би виникнути пророк Прохасько. Але то все жарти, після свого літературного вечора Тарас, безумовно, став улюбленцем «Майдану», його «рослинна філософія життя» якнайкраще пасує до нашого стилю життя вільних і незалежних людей, що не розмінюються на дрібниці і цінують справжні речі. І поряд з побажанням Тараса «бачити в кожному моменті свого життя літературу» можна було б додати ще сподівання «чути в кожному моменті музику», і, звичайно, дбати про душу, адже «інакшого шляху до вдосконалення цього світу нема».

Автори фото: eldorado та klikl