Цілком розсекречено
Ніколи не думав, що засяду щось писати про Велику Вітчизняну війну, – мої переконання зовсім не збігаються з тим, що пропагується нам з підручників, а політичні війни сучасності щодо розподілу на «наших» і «не наших» цілком затерли в мені шану до тих подій. Мені жаль усіх солдат – байдуже, на чийому боці вони воювали. Але мені зовсім не жаль штабних генералів, які кидали війська у нелюдський вир вибухів і пожарищ заради нової зірочки на своїх широких погонах. А потім було наказано жити й мовчати. Усе засекречене: військові операції, жертви, прізвища винних. Тож і не дивина, що найжахітливіші обставини «подвигів» високопоставлених дідів розкривали вже їхні внуки, нібито реабілітуючи їх перед непрощенним пеклом.
Рік тому, під час моєї поїздки до рідного міста, до рук потрапив краєзнавчий альманах «Ізюмщина». Перечитуючи його і дійшовши до розділу про Велику Вітчизняну, я віднайшов просто шокуючі факти. У моїй підсвідомості рік формувалася стаття, але бракувало слів. Але ж це мають знати всі – ні, не тільки про паради та брязкіт орденів і медалей, не тільки про велику перемогу радянських військ над фашистськими загарбниками, а й про грандіозну, небувалу в історії війн поразку.
Весна 1942 року. Вцілілі дерева починають цвісти. І хоча ворога до Москви не допустили, штабний маршал С.К. Тимошенко разом зі своїми поплічниками М.С. Хрущовим та І.Х. Баграмяном, трусячись за свої нагріті місця, доповідають Й.В. Сталіну, що радянські війська просуваються на захід, що для Харкова вже близьке визволення, що ворог ослаблений. 10 квітня Сталін затвердив план наступальних дій у районі Харкова. А за 5 діб до того Гітлер дав дозвіл на операцію «Фридерікус-1», у ході якої основні сили мали зосередитись на південь від дислокації радянського наступального фронту – на Ізюм-Барвінківському виступі. Операцію Гітлер мав почати 18 травня, але атака радянських військ у напрямку Харкова 12 травня пришвидшила наступ німців. Наказ Гітлера передбачав обов’язкове знищення радянських позицій на Ізюм-Барвінківській ділянці фронту. І тим часом, як наші, згідно з даними донесень, просувалися на десятки кілометрів, ведучи прорив під Харковом і сіючи страх у гітлерівських штабах, – десятками, сотнями тисяч гинули люди (тільки число тих, хто пропав безвісті, було 70000!).
Знекровлені війська вже не змогли б витримати наступу з тилу, підкріпленого підмогою, і, знаючи це, вночі на 17 травня після короткого затишшя армійська група Клейста прорвала оборону в районі Слов’янська-Краматорська, форсувала Сіверський Донець і просунулася на 10 км у напрямі Барвінкового та Довгенького. Наступ не зупинявся й на мить. Гітлерівці кинули в бій усі сили, не рахуючись із втратами. Ворожі літаки, танки, мотопіхота вступили в битву не на життя, а на смерть. Ополудні 17 травня літаки бомбардували Ізюм, а зранку 18 травня увійшли в місто. Штаб Південного фронту дізнався про небезпеку лише по обіді 17 травня. Але там панував невиправданий оптимізм. Під добірні ворожі танки кинули лише один кавалерійський корпус.
Тим часом наступ на Харків тривав. Наші підійшли до міста майже впритул – на 20 км. Враховуючи критичне становище, генерал-полковник О.М. Василевський запропонував Тимошенку припинити Харківський прорив і розвернути фронт. Але Тимошенко запевняв Сталіна телефоном, що для цього нема жодної потреби. Тільки увечері 19 травня, коли стало зрозуміло, що радянським підрозділам, які билися в районі Донця, загрожує оточення, Тимошенко дав добро на розворот сил. Було вже запізно. Танкові дивізії Паульса вирушили пробоєм через Донець і Балаклію назустріч частинам Клейста. 23 травня ударне угрупування радянських військ було затиснуте в кільце. З 23 по 29 травня тривали найкровопролитніші бої Другої Світової, у яких, за різними підрахунками, загинуло від 277190 (радянські дані) до не менш, ніж 340-350 тисяч солдат. Щодня ворог косив по дві дивізії. Зі складу 150-ї, 270-ї та 349-ї стрілецьких дивізій (чисельністю кожна бл. 10000 чоловік) до своїх пробилися відповідно 450, 370 і 425 бійців та командирів. Решта загинула або потрапила до рук ворога.
У оточених було вкрай мало шансів вижити. Укріплення й населені пункти весь час бомбардували, обстрілювали з усіх боків. Важко було пересуватися навіть перебіжками. Закінчувалися пальне, боєприпаси, продовольство. І без того критична ситуація ускладнювалася дезорієнтованістю командування і нескоординованістю дій. «Передавалися суперечливі команди: один генерал наказував усе спалити, висадити в повітря, а інший погрожував розстрілом тим, хто це зробить», – згадує ветеран-очевидець. Один із найжорстокіших боїв витримала 349-а дивізія. Набої закінчувалися, солдатів меншало, і, можливо, решті довелося б теж розпрощатися з життям (шансів вижити, окрім здатися в полон, не було), якби не сталася несподіванка. До виснажених пекельними болями вояків уночі підійшов посланець від німецьких позицій і на подив промовив російською: «Шкода вас усіх. Але у вас є шанс урятуватися. Наші танки стоять без пального і снарядів, їх мають підвести лише на ранок. Тож у вас єдиний вихід вибратися з кільця – негайно йти звідси!» Таким чином солдатам і командирам вдалося вирватися з оточення і перебратися на лівий берег Сіверського Донця.
Точна кількість урятованих невідома – є лише окремі свідчення. Всіх тих, хто виходив з оточення, піддавали суворій перевірці. Командирів довго допитували. Один із них, М.Ф. Харитонов, уникнув судової розправи у Москві тільки завдяки втручанню О.М. Василевського, який довів, що розтягнута в одну лінію 9-а армія не могла ефективно протидіяти наступу більш, ніж учетверо численнішого і набагато краще озброєного угруповання Клейста.
Вночі 29 травня бої на правому березі Донця закінчилися. Здесятковане військо подекуди намагалося чинити опір, але його невдовзі було остаточно придушено.
У травні загинула велика кількість старших офіцерів, зокрема 12 генералів. Смертю хоробрих полягли генерал-лейтенанти К.П. Подлас, Ф.Я. Костенко, генерал-майори Л.В. Бобкін, З.Ю. Кутлін, І.В. Васильєв, Д.Г. Єгоров, Ф.Г. Маляров та інші. Генерал-майор А.Ф. Анісов, відповідальний ініціативний командир, покінчив життя самогубством, щоб не здатися ворогові. Командувач 6-ї армії генерал-лейтенант А.М. Городнянський загинув у багнетному бою. Віддаючи шану мужності генерала, німці поховали його з військовими почестями. Його тіло на руках пронесли перед полоненими солдати-переможці.
«Аналізуючи невдачі Харківської наступальної операції, неважко зрозуміти, що основною причиною поразки військ Південно-Західного напряму є недооцінка серйозної небезпеки, яку містив у собі цей стратегічний вузол», – писав після війни маршал Г.К. Жуков…
…Вінки салютів. Столітні ветерани вирушають у похід зі смолоскипами там, де мовчазний Крем’янець таїть у своїй крейдяній основі ще нерозгадані архіви кістьми. А в низовині повертається до своїх берегів Сіверський Донець.
©Вакуленко-К. Володимир, Ірина Дементьєва
©Матеріали складені на підставі вивчення мемуарів В.І.Чуйкова та В.І.Москаленка
Схожу історію мені розказали у Севастополі. Тільки ситуація була ускладнена тим, що керівнитство радянського війська покинуло армію у балаклавській бухті на призволяще. Тепер не дивно чому приділяється стільки уваги вшануванню героїв. Скільки прапорів і гасел. Дійсно герої, перемогли, незважаючи на щуряче керівнитство, яке зараз намагається перемогу перевести на свій рахунок. Нічого під сонцем нового не має. Треба уважніше дослухатись до всього шо голосно викрикують. Правда десь інде.
Я перепрошую, але хто переміг? Оті загиблі солдати? Яка різниця хто загарбав Україну Гітлер чи Сталін. Я запалюю через дві хвилини свічку пам"яті. Як і в цілому світі
Перемогли в бою. Солдати перемогли в бою. Допис робився з єдиною метою – показати той пафос і перебільшення які підняті з нічого, навіть з повної поразки. Бо втеча керівництва – як на мене – повна поразка. Але це не заважає їм, зараз, після стількох років голосно кричати про свої доблесті яких не було. Питання схожості між тоталітарними режимами навіть не обговорюється.
В той час було дві пошесті – сталінізм і гітлеризм. Світ вибрав гітлеризм як найнебезпечніший, повністю закривши очі на сталінізм. І послідовники останнього доводять шо саме завдяки їм і лише їм гітлеризм впав. Чомусь не згадують про співпрацю в перших роках війни і поділ сфер впливу в Європі між Берліном і Москвою.
Продовження теми. Показано сліпе мавпування –
http://sumno.com/article/georgijivska-strichka-symvol-rosijskogo-shovinizmu/
попередній допис – мій.
Дякую за посилання, але я читав вже його. здається десь і допис є. Власне бої для України самі знаєте чим закінчилися. Перемога в чому? А про окупацію союзними військами, зокрема срср (1945-1948) коли ні в чому неповинних німців (цив. громодян) розстілювали, як бляшанки? Нам перемога така потрібна? Далі Чехословачина, Афган... Перемогли в чому? Німеччина була розділена на дві території, УПА не завоювало незалежність, а на гербі срср натомість 11 стрічечок стало 16. Красиво те все. Власне що мене насправді спонукало писати ту статтю. Я ж писав не перемогу, я ж описував халатність, підставу і програш бою, який був не єдиним в історії. Просто цей наймаштабніший і на тій території, звідки я родом. Солдатів нахитали, а вони вірили, що сталін їм подарує спокійну Україну, вони вірили, що зло від гітлера. Переможці? Ну так, у 1946-47 голодом наступним тих переможців. Ви певно не вловили іронію: столітні ветерани.
Прочитал... Мемуары В.І.Чуйкова та В.І.Москаленка хорошо, но им можно было писать то, что нужно было... В свое время Хрущев, бывший в то время членом Ген.ставки Ю.З. фронта, подчистил архивы так, что ого-го, ищи теперь истину.
В качестве всесторонности и объективности было бы неплохо изучить мемуары и другой стороны – тех же фон Паульса и Клейста. Их не надо искать в наших архивах, надеюсь они более доступны для простого пользователя. На основании объективных данных, полученных из двух диаметрально разных источников возможно написать всестороннюю статью, тема то интересная, но позорная для победителей.