У пошуках щастя (The Pursuit of Happyness)

Культ героїв в Америці розвинений просто неймовірно, казав колись Оскар Вайльд. Пройшло більше століття з того часу, а в США все так само популярні історії людей, що піднялися з дна до вершин світу – так званий принцип «Американської Мрії». Такі люди – основа Америки, а історії їх життя є найкращим товаром – книжки та фільми, що базуються на їх біографіях, користуються незмінним успіхом, хоча зрозуміло, що чужим розумом свого щастя не побудуєш.
Кріс Гарднер – саме з таких людей, що створили самі себе з нічого. Залишившись свого часу без грошей, але з півторарічним сином на руках, попри незліченну кількість перешкод, він досяг успіху в такій непевній сфері, як інвестування – почавши кар'єру з брокерських курсів пройшов усі сходинки від стажера до власника компанії з багатомільйонним капіталом. Але цей шлях був дуже нелегкий – поки він закінчував курси, їм з сином майже рік довелося блукати містом, влаштовуючись на ночівлю в місцях, абсолютно для цього не пристосованих: в парках на лавках, в офісі і навіть в туалеті станції метро. В історії його життя тісно переплелись два найдраматичніші сюжети – бізнесовий про успішну людину, та батьківський, до того ж досить рідкісний – про чоловіка з дитиною на руках.

Зрозуміло, що Голівуд не міг пропустити такий багатообіцяючий у фінансовому плані сюжет. Побачивши Кріса в одній з телепередач продюсер Марк Клейман відразу взявся до вмовляння Гарднера продати права на екранізацію. Наступним кроком було залучення до зйомок Вілла Сміта, який вже довів фільмом «Алі» своє вміння виконувати драматичні ролі. Саме йому було надано право обрати режисера, і саме Вілл вирішив обрати на це місце маловідомого італійського режисера Габріеле Муччіно – настільки йому сподобались «Пам'ятай про мене» та «Останній поцілунок»(не плутати з голівудським рімейком цієї картини, який вийшов в прокат минулого року).

З результату видно, що Сміт – не лише чудовий комедійний та драматичний актор, а ще й непогано розбирається в людях. Муччіно зробив основний акцент не на історії успіху в бізнесі, а на стосунках батька з дитиною і життєвих проблемах, які довелось йому подолати, вигрібаючись з ями, куди закинуло його життя, обертаючи усі намагання на ще більші поразки. Майже весь фільм – це поступове, неспішне змальовування ударів долі, головним чином фінансових, найважчих в сучасному світі. Режисер не став долучати якість сторонні лінії, насичувати сюжет вигаданими проблемами – він залишив все так, як це є в реальності, чим домігся правдоподібності, а що ще потрібно біографічній картини?

Дивлячись як Кріс раз за разом втрачає твердий ґрунт під ногами, я згадував, як сам пережив точнісінько такий самий період життя, і будь-яка фальшива нота, сюжетний поворот чи подія одразу б зіпсували особисто для мене все задоволення від перегляду, позбавивши героїв найменшого співчуття, а достовірність я оцінив – коли самому в житті доводилось ночувати на вокзалах чи в кабінетах, здригаючись від кожного кроку охоронців на коридорах, то дуже гостро відчуваєш брехню в таких історіях, і навпаки, дуже цінуєш правдивість.

Трійця кіномитців – Вілл Сміт, Габріеле Муччіно та сценарист Стів Конрад, безперечно зробили все правильно, – лише так, потроху, але довго, можна було занурити глядача в проблематику життя Кріса, примусити його відчути біль і страх від поступового невідворотного тиску долі. Зрозуміло, що для людей, які все життя мали дах над головою, подібні історії можуть видатись нудними та нецікавими – що поробиш, реальне проблемне життя насправді є не дуже яскравою і веселою штукою, і боротись з ним знаходяться сили мало у кого, більшість падає на самий низ, лягає і тихо помирає, як сотні сусідів Кріса з благодійних нічліжок. На тлі їх доль постійне борсання Кріса виглядає справді геройським, хоча й не настільки цікавим, як перемога чергового супермена над черговим суперзлодієм, чи ґламурні проблемки романтичних мелодрам.

Ще однією справжньою знахідкою було задіяння в фільмі реальної пари «батько-син» – це допомогло не лише позбутися можливої фальші у стосунках героїв, але й підштовхнуло акторський талант Вілла, який увесь фільм мав змогу ототожнювати себе з головним героєм, дивлячись на свого власного сина, що дещо вирівняло відсутність досвіду у Сміта-молодшого. До правильних рішень варто віднести і деякі відходження від реальної історії – більший вік сина, відсутність стипендії і таке інше. З іншого боку історія дружини Кріса, яку виконала Тенді Ньютон, видалась мені не дуже переконливою – реальна матір просто принесла Крісу дитину і поїхала собі, сльози та інші почуття в такій ситуації виглядають досить фальшиво. Але ці маленькі негаразди майже непомітні в порівнянні з моментами ночівлі в туалеті чи отримання Крісом омріяної роботи. Такі сцени, можу закластися, зачеплять за живе навіть найцинічніших чи найневихованіших глядачів, а в фільмі кожен матиме змогу знайти щось своє, навіть якщо сам не пережив нічого подібного.