Ультиматум Борна (The Bourne Ultimatum)

П'ять років тому рибалки виловили в морі майже мертве тіло. У тіла було обличчя розумника Віла Хантінґа, дві кулі в спині і капсула з кодом доступу до швейцарського сейфу, зашита під шкірою. А ще – амнезія, від якої незнайомець так і не зміг вилікуватись, попри усі свої вправи у зав'язуванні канатів. Натомість він вибрав собі ім'я, яке йому найбільше сподобалось, з великого переліку паспортів у сейфі і після деяких пригод знайшов спокій в глушині з коханою дівчиною.

Але життя шпигунів-вбивць, а з моря виловили особу саме такої професії, неспокійне і, як правило, дуже коротке – через два роки Джейсона Борна знайшли довгі руки російського ФСБ, вбили дівчину, а самого змусили прийняти ванну в індійській річці, куди, як відомо, викидають рештки спалених індійців. Борн такої образи витримати не зміг, розсердився і добив не лише залишки людей зі свого таємного проекту, а й заразом розніс половину Москви, після чого, втішений знанням свого нового імені, попросив пробачення у доньки жертв одного свого завдання, дуже схожої на майбутню кнєсінку Єлень, і зник, здавалося б назавжди. Але, як відомо «Ніколи не кажи ніколи», тож для доведення серії до логічної цифри «3» бідного Борна знову витягли із нетрів минулого і відправили розбивати машини.

Можливо такий ретельний переказ перших двох частин про сучасного американського конкурента британцю Бонду виявиться зайвим. Але особисто мені довелось переглянути їх ще раз, і то не тому, що потрібно було згадати подробиці чи поновити враження, ні – а згадати хоча б в загальних рисах сюжет, оскільки фільми про Борна були таким же продуктом одноразового вжитку, як обгортки гамбургерів в МакДональдсі – весь сюжет вилітав з голови через тиждень після перегляду, а через рік неможливо було з упевненістю сказати, чи той фільм взагалі колись був переглянутий.

Але були у «Борна» і гарні сторони, потрібно це визнати. В першу чергу «Ідентифікація» не лише зайняла свою нішу – вона її створила, схрестивши типажі, які вже пішли на пенсію – Командо та Джеймса Бонда. Борн, хоч і запозичив, з невеликими змінами, у свого британського колеги роботу та ім'я, був все ж не естетом в білій сорочці, в той же час і не грубим солдафоном – це був новий тип кіногероя – такий собі універсал-вбивця з непримітною зовнішністю і непоказною статурою, але смертельний, як укус королівська кобра. До того ж він не ганявся за секретами КДБ і не рятував сім'ю, він навіть не палав бажанням займатись своєю роботою – всю першу частину було присвячено виключно пошуками інформації про себе та рятуванню від колишніх роботодавців. Загалом історія хоч і не була шедевром, але виглядала монолітно і мала досить цікаві риси.

Досить значні зміни відбулися два роки потому, коли Бред Пітт вмовив Дуга Лімана, режисера першої частини, взятися за створення фільму про пригоди шпигунської сімейки Смітів. Сценарій «Ідентифікації» і так мав досить відмінностей від оригіналу, з приходом нового режисера акценти фільму ще більш змістились. Полу Ґрінґрассу вочевидь не дають спокою лаври Майкла Бея, його так і тягне рознести до біса якийсь відомий мегаполіс і перебити при цьому десяток-другий машин, натомість саме шпигунська частина провисла і втратила будь-яку оригінальність – ті самі внутрішні розбірки, корумповані боси спецслужб, підстави та інші неодмінні атрибути посереднього шпигунського романчика в м'якій обгортці. Де й поділись непомітні рухи, блискавичні удари, які завершували бійку в долі секунди, приховані операції – Джейсон взяв собі за приклад Джона «Міцного горішка» МакКлейна.

Якщо продовжити порівняння з отруйними створіннями, Борн з непомітної в траві кобри перетворився на обважнілу анаконду, яка повзає не звертаючи уваги ні на що і ковтає те, що інколи не може проковтнути. І, якщо друга частина ще більш-менш ліпилась докупи, то третя відразу нагадала відомий випадок, який не так давно обійшов усі ЗМІ світу – удав намагався проковтнути крокодила, не розрахував своїх сил і лопнув, а його понівечені рештки знайшли плаваючими в брудній воді. «Ультиматум» виявився схожим не на категоричну погрозу, а на шматочки того самого удава, які плавають в брудній воді.

Звісно, Ґрінґрасс собі не зрадив і цього разу Борн та його супротивник десять хвилин розносять головами унітази не гірше сумнозвісних термінаторів. Тільки такого добра в сучасних бойовиках хоч греблю гати. А от сюжет, над яким довго не сиділи, а просто висмоктали з останніх п'яти хвилин другої частини, не тримається купи. От тільки яка-не-яка шпигунська атмосфера була не лише знищена, на її могилі станцювали гопака, намагаючись вигадати Борну хоч трохи достовірне минуле, яке чомусь нагадує безпорадні спроби чи то зайти до чорного вігваму Девіда Лінча, чи безсовісно передерти біографію Росомахи з «Людей Х». Натомість, в картині чомусь порівну несумісних речей – патріотичного пафосу і негативного ставлення до власних захисників патріотизму в плащах та з кинджалами. І найголовніше – нема жодного співчуття режисера до власних персонажів, може тому третя частина «Борна» мені запам'яталася краще, аніж перша. Але виключно з негативного боку.