Василь Васильців: «Треба якось вирулювати з ситуації»

Василь Васильців – хлопчик для биття в українському неформаті, невизаний геній чи терорист культурного фронту? В інтерв'ю Василь розповідає про своїх фанаток, процес народження пісень та ділиться іншими секретами.

Чи можеш назвати дату чи приблизний час, коли розпочалася твоя слава як Василя у теперішньому розумінні?

Я, фактично, весь час виступав. Почав займатись музикою, коли співав у хорі. Виступав також і за кордоном. Мій перший справжній концерт був в Італійському дворику у Львові. Я співав просто під гітару зі сцени.

Популярність до мене прийшла з Інтернету, принесла її пісня «Дякую, Руслано». Цього я передбачити не міг – написав цю пісню, бо мене дуже здивувало те, що Руслана перемогла на «Євробаченні». Далі я передав композицію у фан-клуб співачки у Львові, і попросив, щоб цю пісню надіслали їй. А вони закинули «Дякую, Руслано» в Інтернет і, в результаті, зробили мені величезну послугу.

Чи існує сталий фан-клуб Василя Васильціва?

Є деякі люди, переважно у Львові, які постійно ходять на концерти. Можна сказати, фан-клуб є у Вінниці. Там мешкає сім дівчат, з якими я спілкувався «вконтакті», і потім до них в гості приїжджав. Вони мені плакат навіть намалювали: «Фан-клуб Василя Васильціва». Як масового, такого ще нема.

Але в клубі «44» були досить поважні гості. Статтю про концерт було надруковано у глянцевому журналі. Чи не стало це свого роду початком?

Мені казали про це, але журнал до мене так і не потрапив. Я поіменно не дивився, хто був присутнім, але точно бачив Юрія Хусточку, бо співпрацюю з «Esthetic Education», Аню Добриднєву з «ПараНормальних». Нажаль, мій виступ співпав з врученням нагород від «JAM FM», і деякі люди відтягнулись туди. Але, в цілому, слухачі були. В клубі «44» дуже хороший звук, і сам концерт пройшов дуже вдало, на мій погляд.

Чи можна тебе побачити у творчих тусовках Львова чи, можливо, столиці?

У творчих тусовках не пропадаю, але знайомий з деякими людьми, які чимось таким займаються. Я не ставив собі за самоціль – познайомитись з журналістами, митцями, музикантами. Все складається саме собою.

Якщо говорити про творчість, можна побачити неоднозначне ставлення. Одні з усмішкою сприймають, інші – зі злою посмішкою . Як ти ставишся до такого стану речей?

Те, що є реакція – це вже в принципі добре. Багато великих людей, художників, композиторів, писали весь час, але це ніхто не слухав, деякі їхні твори загубилися назавжди. Те, що ходять на концерти, сприймають по-різному – це добре. Звичайно, мені не подобається, що деякі люди просто сміються з пісень. Але я весь час намагаюсь вдосконалюватись. Я роблю все, щоб це перейшло на такий рівень, коли люди б чули мене і казали: «Це класно!». Але зараз з цим нічого зробити не можу. Неприємним є те, що журналісти, які пишуть про мене, передають, в основному, негатив. Знають одну пісню – «Дякую, Руслано» чи «Кальмар сушений», і крутяться навколо них. Але я встиг написати вже більше 180-ти пісень. На концертах завжди намагаюсь виконувати нові. Якщо б захотіти, можна було б раціональне зерно в тому знайти. Я роблю все, щоб змінити ситуацію, а вдасться чи ні – покаже час.

Враховуючи «неканонічність» твоєї творчості, якими було перше відчуття того, що ти цікавий людям?

Перше враження було дуже приємне. Відбувався концерт у Академії Ветеринарної медицини. І про нього ніхто з людей, фактично, не міг знати, бо афіша висіла лише одна – на вході в академію. Але перед концертом я побачив купу якихось людей, які дивно виглядали і перешіптувались, мовляв, тут буде виступати Василь Васильців! Це мене так здивувало. Потім, коли в новинах побачив репортаж про концерт, з’ясувалось, що люди прийшли, почувши в Інтернеті пісню «Дякую, Руслано». Почитав відгуки і зрозумів, що вісімдесят відсотків слухачів прийшли просто посміятись. Тоді  я вирішив, що треба якось вирулювати з ситуації, що склалась, – і от вирулюю по сьогоднішній день.

З чим ти виходиш до людей, що несеш їм своєю творчістю?

Я лише хочу сказати, що людині необхідно бути собою і не соромитись розповідати всім про свої переконання і уподобання. Фактично, всі мої пісні – це моменти мого життя. Я не придумую, а пишу на основі того, що сталося.

До речі, мрії ставати артистом, як такої, і не було. Пісні писати почав майже випадково – після «The Beatles». Подруги сказали, що мені б варто спробувати писати, бо я ж навчаюсь у музичній школі. І я, власне, так і зробив. Я вважаю, що людина будь-що нею зроблене має показувати іншим. Тому почав виступати.

Ти займаєшся музикою досить давно. Які відчуття під час підготовки до концерту, за годину, під час виступу?

Хвилювання взагалі нема. Тепер я більше замислююсь над тим, як знайти контакт зі слухачами. Але раніше, справді, дуже переживав. Найбільше – коли вчився в музичному училищі і коли грав музичні твори – не свої, а різних композиторів. Бо в них, якщо щось забудеш, ніхто не підкаже тобі. А на концертах завжди цікаво було виступати. Я вчився в музичній школі і потім поступав до музичного училища саме через те, що писав пісні. Бо просто грати чужі твори – це не так цікаво. Саме написання пісень мене і стимулювало до музики.

З чого починається процес написання пісні?

Переважно пишу одразу і слова, і музику.

Але щось має виникнути першим. Це – слово чи нота?

Останнім часом я записую якісь думки на мобільний телефон, іноді – наспівую фрази. Але найбільш важливою в цій справі є ідея. Вона може бути тривалістю хоч кілька секунд. Але потім, вже записавши і послухавши, розвиваю всю пісню. Фактично, ніколи не було так, що я писав окремо слова, а потім – музику. Хіба що винятки.