Юрій Андрухович: «Балачки про літературу залишмо професійним літераторам, а ми – аматори»

Це перше інтерв’ю Юрія Андруховича у нашому виданні. Ми зустрілися з паном Юрієм у Луцькому «Майдані», там відбувався концерт Півнів, який добряче підсмажили своїми віршами двійко неперевершених, вічно молодих і вічно зухвалих бубабістів – Юрко Андрухович та Олександр Ірванець. Олександр зарядив публіку своїм рафінованим, фірмово Ірванцевим почуттям гумору. А Юрко, теж прочитавши кілька поезій, потім вийшов на сцену і склав Півням компанію. Говорили ми з «Патріархому бу-ба-бу» переважно про музику.

– Юрко, давай поговоримо про музику. Після твого сьогоднішнього виступу разом із «Мертвими Півнями» у нашому пивоному клубі кращої теми годі й шукати.
– Про музику? Так, добре. Про музику справді набагато краще, ніж про літературу.

– Я так розумію, що музика не останнє місце у твоєму житті посідає. Цікаво було б дізнатися, можливо якийсь із твоїх творів був написаний під враженням від того чи іншого виконавця, гурту? В останньому романі «Таємниця» ти згадував уподобання своїх студентських років: Pink Floyd, Jethro Tull, Led Zeppelin... Мовляв, «наші смаки трішки обманювали нас, ми більше слухали Beatles, аніж Rolling Stones і більше Deep Purple, ніж Led Zeppelin».
– Ну, це дуже обширне запитання, як мінімум, на кілька годин відповіді. Певною мірою, все, що мною написано, воно написано під враженням і під впливом музики. Я зараз взагалі вже настільки узалежнений, що не можу почати писати щось, не можу навіть файлу на комп'ютері відкрити без музики. Щодо музичних смаків. Починалося усе з того, що в радянському союзі було багато що заборонено і десь в середині 70-х років, коли я почав збирати свою колекцію, практично усі платівки завозилося якоюсь контрабандою. Отже, безумовно, те, що я слухав, тоді не було чимось особливим чи оригінальним. Слухав те, що слухала більшість людей у моєму віці, майже усі друзі, обмінювалися записами і інформацією один з одним. Якщо конкретніше, то мої уподобання потрапляли у зріз хард-року, прогресивного року, арт-року і т.д. Це тривало десь до завершення студентських років. Потім на Заході відбулася певна музична революція, себто панк-революція, потім «нова музична хвиля» і таке інше, пізніше усі відкрили для себе реггі. В принципі, те, що я зараз слухаю, воно не є чимось таким моїм винятковим. Я слухаю музику, яка перебуває на слуху у більшості людей в усьому світі. І на сьогоднішній день моя колекція складає біля десятка тисяч назв і там можна простежити становлення багатьох музичних стилів за останні тридцять років. І я можу сказати з впевненістю, що музика – це певна частина мого життя, ба, невід'ємна його частина. Щодо «Таємниці», то я жив тоді у Берліні і мав багато усіляких записів « world music», тобто етно-музики, в якихось таких сучасних аранжуваннях з абсолютно різних країн світу: від Румунії до Пакистану, від Південної Африки до Латинської Америки.

– Отже, правду кажуть, що усі «старі рокери» рано чи пізно звертаються до народної музики, тобто до етніки?
– Звісно, і чим раніше, тим краще. Хоча я трішки іншу версію попереднього твердження знаю. Рок-музика є одним із різновидів народної, тільки вже наших днів. Є поправка на електрику, але, загалом, це теж народна творчість, тому тут немає ніякої суперечності, що усі ми рано чи пізно звертаємось до етнічної музики. Це природний, плавний перехід. До речі, про Led Zeppelin. Ти чула таке? Наш улюблений Джимі Пейдж, виявляється, зламав палець. Геніальний гітарист і зламаний палець! Добре, що я поки що не поїхав до Лондона на той їхній концерт (перший концерт музикантів у повному складі після тривалої багаторічної перерви). До речі, їхня «Babe I'm Gonna Leave You» з найпершого альбому (1968) належить до десяти най– най– най– пісень мого життя. Любиш її?

– Звичайно, хороша пісня. Я колись теж намагалася зібрати власний топ-тен, більша частина усіх речей вийшла цеппелінівською, можу їх слухати завжди й усюди. «Сходинки у небо», побудовані Led Zeppelin, до цих пір функціонують і навряд чи вони ведуть вниз...
– Еге ж, якось так уже стається, що сходи – понад усі сподівання – ведуть таки вгору.
(сміємося)

– Нашим музикантам ще тра вчитись і вчитись.
– Так вони ж цього не надто розуміють!

– Тут не тільки у розумінні річ. То марна справа, у нас ніколи не буде рок-н-ролу, бо тут ніколи не було по справжньому вільних людей, так я думаю...
– І от вони починають з'являтися: ти, я. (сміється). Може й рок-н-рол урешті з'явиться?

– Будемо сподіватися! Юрко, ти згадав про десять най– най– най– пісень свого життя. Можеш, так би мовити, оприлюднити список, чи це все дуже особисте?
– Можу, чому б і ні? Тим паче, що вони вже колись засвітилися в одній із передач на радіо. Ну, по-перше, Led Zeppelin «Babe I'm Gonna Leave You», про неї ми вже з тобою говорили, далі дуже рання – принаймні для мене – річ Elton John «I've Seen That Movie Too», уявляєш, це мені було чотирнадцять років, і я вперше танцював повільний танець з дівчиною саме під цю пісню. Procol Harum «Beyond The Pale», Jethro Tull «Songs From The Wood» – обожнюю цю річ і однойменну платівку також. А назва того альбому Procol Harum знаєш яка?

– Яка?
– «Exotic Birds And Fruits».

– «Екзотичні птахи і рослини» звідти?
– А як же! Іан Андерсон то взагалі один з моїх улюблених рок-музикантів, я, до речі, поки що так і не потрапив на їхній концерт, хоча дуже хотілося б. Далі The Clash «Know Your Rights» – своєрідний панківський маніфест. The Police «Wrapped Around Your Finger», New Model Army «Vagabonds», The Cure «This Is A Lie». Nick Cave (feat. Kylie Minogue) «Where The Wild Roses Grow» – це вже геть попса.

– Але ж відео шикарне!
– Так, відео справді, чудове. Ну, ще Archive «Fuck U» – також привіт панк-року і The Killers «Sam's Town».

– Ух, класно. Тепер трішки про те, що відбувається сьогодні. Розкажи, будь ласка, стосовно своєї співпраці з польським гуртом Карбідо. Як ви познайомились, як склалася ваша співпраця і що плануєте робити далі?
– Треба дуже здалеку почати. Перед Карбідо у мене був такий музичний проект, що мав назву «Андрухоїд», це були зовсім інші музиканти, хоча теж поляки. Насправді я часто у Польщі буваю, і ось на одному з таких поетичних вечорів познайомився з дуже файним музикантом Міколаєм Тшаскою.

– Так, я про нього чула, це такий польський джазовий саксофоніст?
– Міколай ображається, коли його називають джазовим музикантом. Тому, що насправді він грає трішки іншу музику. І у нього крім саксофона є ще бас-кларнет. Отже, відразу з першого ж нашого знайомства ми стали друзями і домовились, що запишемо диск разом, якщо випаде така нагода, і у 2003 році у Львові ми здійснили свій задум. Міколай приїхав до студії іще разом з басистом і барабанщиком. Потім у 2005 році у Вроцлаві відбувався фестиваль, він має назву «Порт Вроцлав» – там поети читають свої вірші під музику і директор фестивалю запросив гурт Карбідо, щоб вони як то кажуть, щось там «бренькали», створювали своєрідний фон для поетів. Але, у моєму випадку, він перетелефонував мені і попрохав приїхати на день раніше, щоб прорепетирувати з музикантами і спробувати зробити щось серйозне. І воно знову ж таки вдалося, ми вирішили ґрунтовніше попрацювати над цим проектом. Карбідо – дуже особливі музиканти.

– Також не джазові?
– Швидше вони грають якийсь інді, альтернативу, хоча, там ще є дуже багато джазу, але домінує все таки рок. Окрім, власне, Карбідо музиканти: Іґор Ґавліковський (гітара), Павел Чепулковський (ударні), Марек Отвіновський (бас), Томаш Сікора (електроніка) займаються власними проектами. Для прикладу, Томаш Сікора засновник і постійний ведучий інтернет-радіостанції Герметичний Гараж (Garage Hermetique), що представляє одну з найцікавіших програм про аванґардну музику у Польщі. І ось, потім вийшло так, що вони попросили мене вислати їм тексти, з яких мав би складатися альбом, минуло кілька місяців, Карбідо написали музику і тоді я приїхав до Польщі, щоб зробити запис на студії. Переклади віршів зі збірки «Пісні для мертвого півня» здійснив відомий польський поет Богдан Задура. Сім з дев'яти речей було записано, але я чомусь не відчував того кайфу, якого б хотілося в ідеалі, і тому я ще запропонував їм записати «Козака Ямайку» і народну пісню «Зеленая ліщинонька». Так народилася плита «Самогон».

– Юрко, а як щодо видання цього альбому в Україні?
– Ну, це, власне, те, про що я зараз мрію. Ми ніби вже домовилися з однією фірмою в Дніпропетровську, але спершу мені потрібно буде переписати у Варшаві на студії голос, потім зроблять мастеринґ і все, сподіваюсь, наступного року цю платівку можна буде почути і в Україні вже українською мовою.

– Отже, таким чином здійсниться твоя давня дитяча мрія стати рок-зіркою!
– Так, тоді я вже нарешті зможу сказати: «Все, жизнь удалась». І звичайно ми плануємо продовжити нашу співпрацю з Карбідо вже з текстами «Екзотичних птахів і рослин». У цих віршах вже є рима, вони інакше звучатимуть і лягатимуть на музику. Знову почнемо з того, що спершу зробимо це польською мовою, а потім українською.

– Якось від того трішки сумно стає, виявляється, поляки мають більшу потребу у подібних експериментах з поезією і музикою, ніж ми?
– Ні, я думаю, що українці, насправді, мають більшу потребу, просто вони не знають, що щось таке існує. Щоб заповнити інформаційний вакуум, потрібно рішуче ввійти на ринок з такою от платівкою і «виграти» усіх байдужих.
(сміємося)

– Юрко, а з української музики, що ти зараз слухаєш, що подобається? Можливо з кимось іще товаришуєш? Окрім, Півнів, звичайно.
– З Чубаєм товаришую, але дуже вже давно його не бачив. З Гайдамаками. Багато з ким. А ось з того, що я останнє слухав і мені сподобалось, то це – Esthetic Education. Але я їх нікого не знаю. Знаєш, мені подобається слухати тих, кого я особисто не знаю. Очеретяний кіт ще, для прикладу, але це вже теж друзі, Пропала грамота. Тобто, насправді, я дуже всеїдний і слухаю різну музику. І те, що мені можуть бути цікавими якісь музиканти і їхня творчість – зрозуміло, а от те, що я якимось чином можу бути для них цікавим, це вже не може не тішити. Адже я жодним чином не хотів би виступати в ролі такого собі шанувальника, який приходить після концерту і каже: «Ой, чуваки, ви так класно зіграли. А ви не хочете і мої вірші на музику покласти?».
(сміємося)
Коли ж іде спілкування на рівних, то у такому випадку може виникнути цікава співпраця.

– А разом з Півнями щось нове плануєте робити? Якісь нові поезії для нового альбому пишуться?
– Ось, щойно ми говорили з Романом. Є така ідея, видати потрійний альбом Півнів, таку собі компіляцію з усіма піснями на мої слова. Це цікавий проект.

– А в Україні взагалі ще існує такий гурт, з яким ти хотів ще мати подібну творчу співпрацю? Можливо ті ж самі Esthetic Education?
– Ні, я б не наважився. Вони для мене здаються надто музично рафінованими. Я ставлю їх записи часом своїм друзям. Як в Україні, так і за кордоном, і ніхто ніколи не може вгадати, що вони мають якесь відношення до нас.

– У тому-то й фішка, що це надто не український гурт. Особисто для мене Естети дуже схожі на Doors, де основне навантаження, основне звучання теж лягало на клавішні.
– Рей Манзарек.

– Так, це для української музики незвично і нетипово
– Але мене особисто особливо тішить та думка, що вони таки мають відношення до України. Таким чином я їх «продаю» своїм знайомим. Абсолютно якісний світовий саунд.

– Юрко, а ти ніколи не думав про таку штуку, чому більшість рок-гуртів і на пострадянському просторі, і в Україні, зокрема, завжди дуже великого значення надавали текстам. Ба, навіть брали за основу серйозну поезію. У нас – твої вірші, потім Грицька Чубая, Віктора Неборака, Костя Москальця, Олега Лишеги та інших . В Росії, для прикладу, – Ілля Кормільцев, теж, як на мене, геніальний поет, шкода, недавно пішов з життя. На Заході ж, навпаки, рок-музиканти самі пишуть тексти до пісень і вже потім отримують визнання поетів, як Боб Ділан чи той самий Джим Моррісон. Подібних прикладів вистачає. У цього явища є підґрунтя? Чи це якийсь своєрідний естетизм нашої рок-музики?
– Не думаю. Хоча, якщо чесно, я не знаю, насправді, чому так відбувається. Але, в ідеалі, так не має бути. По-перше, рок-музика – це музика протесту і рок-музикант, рок-співець повинен мати потребу і бажання щось сказати сам, тобто оголосити свою власну війну чи що. Це не обов'язково повинно мати якесь глибше чи поетичніше значення, може якраз навпаки.

– Добре. А що ти зараз слухаєш? Можеш пригадати кілька платівок, виконавців, яких слухав вчора чи можливо сьогодні?
– Ну, сьогодні основним музичним наповненням дня були Півні. Я, окрім того, що взяв невеличку участь у їхньому концерті, ще й з великим задоволенням прослухав усе з початку до кінця. А вчора у моєму лаптопі були румуни Spitalul de urgenta, далі, дуже цікавий британський гурт, де вокаліст своєю манерою співу особисто мені нагадує такого собі бридкого клоуна – Tiger Lillies. I ще Lhasa платівка «The Living Road». Але Lhasa – то музика, яку потрібно слухати до заходу сонця, опісля нього може стати сумно.

– Юрко, дуже дякую тобі за цікаву розмову. Як все таки добре, що ми зосередились виключно на музичній темі і не зачепили літературної.
– Ну так, балачки про літературу залишмо професійним літераторам. А ми – аматори. (сміємося)

– І, до речі, я дуже рідко фотографуюсь з нашими гостями, моветон типу. А тебе напевно часто фотографують і просять сфотографуватись..., не втомлюєшся від постійних зазіхань на свою фізіономію?
– Так, сфотографуватись просять дуже часто, особливо дівчата й жінки. Та хіба можна від цього втомитися? Усе це десь розповзається по світах, а там уже, напевно, десятки тисяч фоток, якби все це зібрати під одним дахом, то вийшла б грандіозна (одіозна?) виставка «Красуні і чудовисько».

– То що, оголошуємо збір фотографій?
– До речі, гарна ідея. Скажемо тепер «на добраніч»? У німців це називається «гарного вечора ще» – так їхні телеведучі говорять з екрана і о 1-й ночі. (сміємося)

– Добре! Але, якщо добраніч, то розкажи ще нашим читачам коротеньку казку. Ти, як-не-як, великий, визнаний український письменник, і хоча у нас з тобою була сьогодні розмова виключно про музику, мусиш вміти розповідати і казки.
– Так, я це зроблю, але трішки пізніше. До того ж, я справді український письменник, зауваж, не данський. Мене звати не Андерсен. Тобто казки – це трохи не моє. Моє – це розповідання історій, але я волію робити це при трохи інших обставинах і при вимкненому диктофоні, звичайно. Тобто такі речі не можуть прийти як завдання, якщо воно навіть тобою поставлене, це може виникнути лише невимушено й само собою. Хоча, мені «Плейбой» (польський) вже давно замовляє якесь чтиво, аж тепер з'явилася справжня стимуляція.
(сміємося)

– Казки для «Плейбоя» – це супер. Тобто, можна сказати, що Юрко Андрухович разом з здійсненням усіх своїх дитячих мрій і фантазій, ставши рок-зіркою, вже нічого не соромиться?
– Ні, насправді мені хотілося б ще чогось соромитися. І я дуже стараюся не розучуватись і не забувати, як це буває.

Автори фото: Zeppelin i Rocker