Зрадлива спокуса (The Good Shepherd)

Я Пастир Добрий, і знаю Своїх, і Свої Мене знають. Як Отець Мене знає, так і Я Отця знаю, і власне життя Я за вівці кладу. [Іоанн 10:14-15]
Саме з цього місця Біблії було взято оригінальну назву фільму, яку вітчизняні локалізатори за своєю звичкою перетворили на абсолютно неприйнятну маячню – «Зрадлива спокуса». Не вірте лукавим – не буде вам ані зрадливих спокус, ані будь-яких інших – все набагато простіше.

Ця історія почалася в далекому 1947 році, з початком «холодної війни». Комуністичні рухи, що множилися в Європі, та контроль Радянським Союзом Східної Європи призвели до необхідності відповідних дій керівництвом США через ризик втратити вплив над Євразією та Африкою. Одною з таких дій було створення Центрального розвідувального управління – ЦРУ, першої в історії США розвідувальної організації у мирний час.

Для її створення потрібні були молоді, талановиті та патріотичні кадри – одним з них був такий собі Джеймс Джесус Енглетон, шанувальник поезії та орхідей, випускник Йельского університету та юридичного коледжу Гарварда, завербований в Управління стратегічних служб в 1943 році. Талановитий молодий працівник, який відзначався мовчазністю і неймовірною працелюбністю, був ідеальним співробітником для спецслужби, через що його спрямували на навчання до британських спецслужб, де він деякий час був колегою відомого Кіма Філбі – на той час вже подвійного агента, що працював на Радянський Союз. В Лондоні він настільки добре себе проявив, що при створенні ЦРУ його одразу ж призначили керівником одного з головних підрозділів організації – відділу контррозвідки.

Відтоді аж до самої відставки в середині сімдесятих Джеймс фанатично служив своїй країні – настільки, що його маніакальний трудоголізм ставили в приклад при викладанні студентам курсів спецслужб усіх країн світу, навіть ворожих США, хоч він і досить негативно відбився на його особистому житті. Енглтон досі вважається найефективнішим контррозвідником, на його рахунку десятки виявлених «кротів» та успішно проведених дезінформаційних операцій, також він зробив неймовірно багато для Ізраїлю, оскільки до свого звільнення відповідав за роботу зі спецслужбами Моссад та Шабак і допомогу в проекті створення ядерної програми єврейської держави.

На жаль, його трудове завзяття зіграло з ним злий жарт – пошуки шпигунів перетворились на параною, яка призвела до кількох великих помилок агентства. Особливу роль в цьому зіграли два радянських перебіжчики – Голіцин та Носенко, один з яких був підісланим агентом. Дійшло до того, що Енглетон почав звинувачувати в шпигунстві найвищих посадових осіб, причому не лише своєї країни. Справа набула гучного розголосу. Це дало можливість людям, що давно мріяли обмежити права надто незалежного ЦРУ та особисто шефа контррозвідки, домогтися його звільнення. Попри усі його останні помилки, звільнення людини, яка була одним з наріжних каменів ЦРУ, завдало непоправного удару агентству.

Саме історію Джеймса Енглетона обрав Роберт Де Ніро для своєї другої спроби стати режисером. Перша – фільм «Бронкська історія», що його Роберт присвятив своєму батькові, була сприйнята глядачами та критиками так, що режисерське крісло чекало на одного із самих відомих голлівудських акторів ще майже півтора десятиліття.

Зрозуміло, що у режисера не було проблем з консультантами ЦРУ, але він домігся зустрічі і зі співробітниками колишнього КДБ, які надали посильну допомогу зі свого боку для розкриття образів своїх історичних попередників. Не можна не відзначити ретельності Де Ніро та сценариста Еріка Рота – основні факти історії життя Енглетона, якого у фільмі звуть Едвардом Беллом Вілсоном, перенесені майже з документальною ретельністю. Роту не вперше писати сценарії про спецслужби – попередньою його працею був відомий «Мюнхен» про роботу ізраїльської Моссад, але унікальність фільму Де Ніро полягає в тому, що потрібно було відобразити тридцять років таємного, небагатого на вибухи та власноручні вбивства життя однієї людини, а не одну єдину бойову операцію. Саме тому в цьому разі Еріку скоріше допоміг досвід не «Мюнхена», а «Алі» та, більшою мірою, «Форреста Гампа» – з ним у «Спокуси» найбільше спільного: дивакуватий та відлюдькуватий герой, ретельно зображені події та герої, історичні кадри кінохроніки і неквапливість оповіді. Остання особливість може вбити цей справжній шедевр в стилі старих добрих часів середини минулого століття в очах глядачів, які звикли до насичених шаленими подіями півтораметрових кінокоміксів.

Так, фільм вийшов досить чітко позиційований на обмежену аудиторію справжніх поціновувачів шпигунських картин минулого, які отримують насолоду від інтелектуального продукту, насиченого натяками та недомовками. Решта ж глядачів, напевно, будуть скаржитися на те, що їм здається затягнутістю та нудотністю, адже найбільше відро поп-корну під час перегляду встигне скінчитись щонайменше тричі. Але коли ви не належите до останніх, то раджу не просто переглянути картину в кінотеатрі, а занести цей фільм до вашого списку очікування виходу ДВД – кінострічка з тих фільмів, які можна переглядати, щоразу роблячи нові відкриття чи хоча б просто отримуючи задоволення від «старої школи» творців кінокартин.

Зрозуміло, що створення шедевру не обмежується гарним режисером та сценаристом – потрібні ще гарні актори, які зможуть зробити свої персонажі живими, достовірними і цікавими. І тут Де Ніро знову влучив точнісінько в ціль.

Метт Деймон, талановитий містер Ріплі, грає дуже натурально – на його місці просто неможливо уявити когось іншого, зрештою ця роль пасує розумнику Віллу Хантінгу набагато краще за прибонданутого Борна.

Гарну компанію йому складає когорта оскароносних лауреатів: Джон Туртурро – веселий і небезпечний, як лезо ножа ад'ютант Вілсона, представник вимираючої аристократії Майкл Гембон, Вільям Харт, що зіграв директора ЦРУ і сам Роберт Де Ніро зі своїм маленьким, але геніально зіграним камео в ролі генерала Білла Саллівана. І, звісно, Анджеліна Джолі, якій гримери та стилісти допомогли зіграти дружину Вілсона, яка була поруч з ним усі тридцять років їх спільного життя – від молодої дівчини, якій дуже пасує вбрання сорокових, до посивілої жінки на схилі віку. Красуня Анджеліна, визнана нещодавно найгарнішою жінкою планети, чудово відтіняє особливість Едварда не зважати ні на що, крім роботи, не помічаючи ані дружини, ані сина роками.

Окрема похвала Олегу Стефанко і авторам фільму в цілому за те, що образи радянських розвідників вийшли не штучними – якихось диких ведмедів у валянках та вушанках чи кам'яних ідолів без жодних почуттів, а реалістичними і природними – людей, які були гідними супротивниками, що не лише відповідали ударом на удар, а інколи захоплювали керівні ролі в багатоходових стратегічних іграх спецслужб.

Важко прогнозувати долю «Спокуси». Можливо вона стане визнаним шедевром, можливо фільмом для цінителів таких авторських робіт, а можливо її, як доброго пастиря з біблійної цитати, розіпнуть на хресті суспільної думки, після чого епоху старого доброго голівудського стилю та якісних шпигунських фільмів можна буде вважати остаточно померлою, а її місце займуть гламурні бонди та амнезійні борни, що дарують не інтелектуальну насолоду, а виключно дози адреналіну для розслаблення.