(продовження)
Моє журівство в 2003 році запам’яталося мені тільки тим, що треба було прочитати 26 рукописів за півтори місяці, мені було дуже важко, але ніхто на мене не тиснув, ніхто не розповідав, хто ховається за анонімними ніками, ніхто не втручався в мою роботу. Перед тим, як прийти на нараду журі – я виставила всім текстам свої оцінки. Активного обговорення не було, підсумовувалися проставлені нами результати.
Минулого року було так само. Тільки рукописів, якщо я не помиляюся, було 17-ть. Рукописи відбирали експерти. Вони передають журі кращі, на їхній погляд, рукописи, серед тих, що розглядалися ними. В журі дуже багато людей. Вони – різні. За віком, за літературними вподобаннями, за освітою. Ми обговорювали всі тексти. Це було жваве обговорення, комусь подобалися одні тексти, комусь – інші. Ми вислуховували думку кожного, сперечалися, погоджувалися, жартували. Дехто навіть читав свої рецензії з комп’ютера, вони були великими за розміром. Це не формальний підхід, повірте. Потім кожний у відомостях проставляє бали для кожного тексту, підписує свою відомість та здає для підрахунку. Потім оголошуються підсумки. Тоді ми дізнаємося, який текст став переможним. Але не знаємо прізвища до церемонії нагородження. Ось так все відбувається.
Минулого року я нагороджувала лауреатів «Коронація слова – романи», мені вручили конверт перед церемонією, я знала, які тексти стали лауреатами, але побачила прізвища тільки, коли на сцені відкрила конверти, мабуть, робила помилки. Я не можу говорити за всіх. Я можу говорити тільки за себе. Я бачила – чесний конкурс. І поводила себе чесно.

Хочу сказати вам, що головне – це писати, а не видаватися. Головна мета, таким чином, написати талановитий твір. Деякі письменники пишуть такий твір все своє життя, і так і не закінчують: почитайте, наприклад, про "Людину без властивостей" Музіля. Він так довго писав цей роман, що видавець взагалі махнув на нього рукою – перестав з ним працювати. Музіль помер, але так і не дописав свою книжку. Її потім видали незакінченою. Але це все стосується шедеврів. Звичайно, скажімо, якась Ірена Карпа пише свої романи за два тижні, а потім на них одразу знаходятся видавці, бо вона зробила собі скандальну славу: її читатимуть, що б вона не написала. А є ще приклад Льюїса Керола – він видав свою "Алісу у Країні Див" – безперечний шедевр! – власним коштом. Для цього він витратив свою платню майже за цілий рік! І цікаво, що гроші йому повернути цілком не вдалося. Отже, найкращий варіант, як на мене, це не поспішати з виданням, а коли буде ясно, що видавати треба – видати власним коштом. Андрій Курков, до речі, теж видав свій перший роман власним коштом, сам купив навіть папір! А потім сам продавав його на вулиці! Я хочу сказати, що письменницька праця дуже важка, і не варто сподіватися на швидкий успіх – що швидко – то тимчасово.

Шановні! Для тих хто має сумніви в чесності конкурсу можу навести власний приклад – в минулому році я став одним з переможців. Але ні до якого "закритого клубу" відношення не мав. Я взагалі взнав про існування Коронації місяця за два до закінчення прийому рукописів. Тож не втрачайте надію. Якщо ваші твори варті того, їх помітять.

Щоби сконтактувати з Ульяненком, зайдіть, будь ласка на його блог ulian.sumno.com та залиште повідомлення (посилання поруч з маленьким фото справа)