Документ плюс укрсучкультура

Минулої осені ми з дружиною побували в Польщі, у Кракові. Це був наш перший виїзд за кордон, і тому нам було цікаво все – від старовинної архітектури і картини Леонардо до Вінчі «Дама з горностаєм» у музеї Чарторийських – до передвиборної агітації (ми були там саме в останній тиждень перед парламентськими виборами) і квітників біля під’їздів панельних будинків у звичайному «спальному» районі.

Окрема цікавість була до польських радіо та телебачення, і, чесне слово, один з найбільш ностальгійних спогадів про Краків пов’язаний з тим, що, а головне – як і коли я почув у свому звичайному ФМ-приймачі. Коли я ввімкнув його десь близько сьомої вечора і знайшов там зовсім не занудну й притому фахову дискусію про те, як можна публікацією листування письменників підняти інтерес до читання літератури, як польської, так і перекладної, я збагнув, чого так бракує нашому культурному життю. Я зрозумів, що вже сама можливість одного разу випадково ввімкнути радіо чи телевізор і натрапити на цікаву розповідь про новий фільм чи книжковий дебют, чи прем’єру в театрі, потрібна як повітря!

А потім, вже в рамках минулорічного «Книжкового світу», спеціалізованого книжкового ярмарку, що на початку листопада проводиться в Києві, спостерігав за дискусією про те саме – необхідність створення бодай однієї тематичної передачі про культурне та літературне життя на телебаченні. І враження тоді було здебільшого таке, що її учасники зібралися на те, аби – принаймні для початку – просто помріяти про це.

Потрібен був ще майже рік, поки мрія почала втілюватися. Поки що вдалося здолати першу її частину – можна відшукати в нічному ефірі каналу «1+1» передачу «Документ плюс» і, наставивши собі будильника, її подивитися. На жаль, про те, щоб натрапити на цю програму випадково, просто, скажімо, перемкнувши канал, а отже – щоб долучалися до числа читацької публіки нові люди – поки що не йдеться. Але це не заважає новій програмі зводитися на ноги й поступово зростати.

Автори ідеї передачі – тележурналісти Юрій Макаров та Анатолій Єрема. Вони одного разу вирішили розширити програму «Документ», яка носить більш репортажний характер, тобто більше прив’язана до новин культурного життя, півгодинним дискусійно-розмовним додатком, який вирішили назвати «Документ плюс». Для нової передачі потрібні були нові обличчя, і Макаров з Єремою вирішили, що було б непогано, коли б її вели відомі українські письменники. А що наші літератори, м’яко кажучи, ніколи в останні роки не були переобтяжені працею на телебачення, то вже в цьому ідея була новою та свіжою. Працювати запросили Сергія Жадана та Ларису Денисенко, остання погодилася та запронувала в роботу тридцять три теми. В міру своїх можливостей і можливостей каналу – а «Документ плюс» «приписаний» до каналу супутникового міжнародного мовлення «1+1 International» – троє ведучих, Лариса Денисенко, Анатолій Єрема та Юрій Макаров, почали потроху втілювати їх на телеекрані. Вже вийшли передачі, присвячені правомірності використання нецензурної лексики в художній літературі, нелегкому існуванню (і притому намаганням розвиватися!) українських літературних журналів, перспективі розвитку аудіокнижок в Україні, документальному фільмові, знятому на матеріалі з поїздок письменника Юрія Покальчука до дитячої виховної колонії в м. Прилуки, двадцятиліттю творчої та концертної діяльності гурту «ВВ» і ще багато чому.

Так вже повелося в нашій країні, що любов до нашої рідної культури, і до літератури зокрема, обов’язково мусить бути дієвою. Українську книжку чи диск із записами рок-гурту не придбаєш будь-де, потрібно розшукати відповідну «точку» і цілеспрямовано туди поїхати. Щоб побачити кіно українською мовою, потрібно підлаштовуватися під розклад кінотеатру, який так і прагне «засунути» сеанс на найменш зручний ранковий або нічний час. Що й казати, Вітчизна суворо виховує в нас любов до своєї культури, зокрема, привчає старанно визбирувати інформаційні крихти про неї, розкидані на різних радіо- і телеефірах, з нечисленних інтернет-сторінок і сторінок газет. І раптом – «Документ плюс», що вже є не якась крихточка, це справжній «хліб наш щоденний»... Тільки от треба звикнути до того, що хліб цей подається до нашої духовної трапези виключно... вночі перед самим ранком, зазвичай між четвертою та п’ятою годиною. А ви думали – кому нині легко?

Проте потреба в такій передачі, як «Документ плюс», просто величезна. Я це відчув тоді, як почав розміщати на сторінці нашого інтернет-видання анонси тематики передач, що мають вийти, і побачив реакцію та коментарі наших читачів. Слід сказати, що у людей, які виховуються в суворій любові до рідної укрсучкультури, формується не тільки терпіння й витривалість, а й дуже добра пам’ять. Вони добре пам’ятають, що виходило на ТБ на цю тематику раніше, зокрема, завжди згадують програму Михайла Бриниха «Остання барикада», яка виходила в ефір уже десь років два чи й більше тому, і теж у зовсім неранній час.

Передача має дуже просту, можна сказати, мінімалістичну форму – по суті, вона являє півгодинне телевізійне інтерв’ю з двома гостями студії на задану тему. Декорацій – мінімум: круглий стіл, на якому незмінно стоїть піщаний годинник, на задньому плані час від часу із характерним шурхотом змінюються слайди із якимись абстрактними зображеннями. «Фішка» передачі, власне, в двох речах. Перша — це можливість побачити і почути в телевізорі людей такого типу, якими зазвичай телебачення не цікавиться – українських письменників, критиків, мистецтвознавців, музикантів і просто фахівців із різних питань, дотичних до культури. Друга – незвична вже постановка розмови, яка спрямована не на шоу із сварками і скандалами в ефірі, а на те, щоб у неспішному її плині розкрити хоча б щось важливе із теми. Те, що поставлені теми дуже часто не вичерпати півгодинними ефірами, має другорядне значення – важливе те, що дискусії про долі української культури набувають нової, явної та публічної форми. Форми щоденної аудіовізуальної хроніки, форми точки відліку, зрештою, форми документу нашого часу. Форми «Документу плюс»...