Заміна бажань: Ірен Роздобудько, «Все, що я хотіла сьогодні»

Очевидно, передостання книжка Ірен Роздобудько — «Все, що я хотіла сьогодні» — мала б вирішити кілька, скажімо так, невідкладних художніх завдань. Вони різні за складністю та вагою, але в попередній у бібліографії письменниці книжці — «Амулет Паскаля» — вони спричинили певні перекоси та «заїдання» всієї складної механіки твору. Жанр медитації з  елементами притчі не дуже добре пристосований до занадто абстрактних, доречних більше для філософського трактату ідей про вкладені «мотрійки», образів-матриць відомих людей, до яких Ірен Роздобудько має певний сентимент (Мадонна, Нікола Тесла, Фредеріко Фелліні та ін.). Взявшись писати щоденник від імені своєї головної героїні — пані Голки — письменниця недооцінила складність і специфіку щоденникової форми, і в підсумку  в середині й без того перевантаженого штучно створеними ситуаціями й образами опинився чималий шматок «статичного» письма (така-бо є властивість щоденникових записів). Врешті-решт від всього цього істотно постраждала така невловима і така важлива для твору субстанція, як «легкість» читання, іншими словами, насолода від тексту. Не можна сказати, що «Амулет Паскаля» вийшов геть нечитабельним, але все-таки це твір, читання якого  потребує певних зусиль.

«Все, що я хотіла сьогодні» — спроба повернутися до первісної простоти й легкості. Цьому має слугувати стрункий хронометраж (один день, розписаний по годинах і хвилинах — немов фільм, змонтований із записів відеокамери спостереження). Спогади, описи та екскурси суворо лімітовані як за обсягом, так і за складністю образності й письма. Можливо, на Ірен Роздобудько вплинув набутий останнім часом досвід кіносценаристки, але в будь-якому випадку авторка свідомо обрала  простеньку, й зрештою, майже зовсім не оригінальну (що так несхоже на попередні твори Ірен, зокрема, на «Дванадцять...») історію. Епізоди з відвідинами наркоманського кубла, розмовами по престижному мобільному телефону, підібраному на вулиці, шопінг у дорогому магазині та вечеря в екзотичному ресторані хоча не позбавлені певної штучності, а все ж сприймаються незрівнянно природніше, ніж маестро Паскаль та товариство в його альпійскому будинку. В певний момент автор рецензії був уже готовий повірити в реальність долі й переживань Мирослави М...

Але несподівано все зіпсував несподіваний і непотрібний хепі-енд, який зразу розвіяв трагічність і певну пафосність історії, що оповідається. І, як це часто буває, брак читацької довіри провокує ріст, прошу вибачити за тавтологію, читацької недовіри. Яка, в свою чергу, спонукає до більш критичного переосмислення щойно прочитаного тексту.

Наскільки можна судити з оповіді, Мирослава М. - людина із критично зниженою самооцінкою. Тільки так можна пояснити її тривалий і спокійний шлюб із Вадимом, який зовсім не від того, щоб влаштовувати їй час від часу жорсткий психологічний шантаж. Такі люди, як Мирослава, й справді вважають себе сірими, недостойними уваги й любові, і тому ладні одружитися з першим-ліпшим, хто їх помітить. Так, це справді той тип людей, що переривають заради своїх домашніх тиранів-чоловіків улюблене й успішне навчання в інституті, терпляче зносять несправедливі докори й вилиту на голову олію в новорічну ніч. Проте такі, як Мирослава, після кожного нового шантажу або знущання чоловіка оцінюють себе все нижче, і не так часто спроможні вийти з депресії без сторонньої допомоги або принаймні без впливу сторонніх чинників. І те, що отримана Мирославою довідка про смертельний діагноз розпалює в її душі жагу до життя — ще не аксіома, бо часто такі, як вона, навпаки — стають самогубцями.

Як мені здається, твір могла би врятувати зміна оповідної структури. Розповідь від першої особи  — часто не найкраще композиційне рішенння, особливо у випадках, коли потрібно показати глибинні, тектонічні зміни психіки тієї особи. Я переконаний, що для психологічної достовірності історії, що її розповідає Ірен Роздобудько, потрібно показати саме такі зміни. Те, що вийшло у її книзі, справляє лише враження імітації докорінних змін, переосмилення, духовного прозріння. Справжнім душевним драмам, на жаль, надто рідко можуть зарадити таємні романи «на стороні».

Послання твору «Все, що я хотіла сьогодні», безперечно, важливе: шлях задоволення бажань не є насправді шляхом до щастя. Бажання часто можуть бути навіяними, чужими, колективними і, керуючись ними, Ви, безперечно, ризикуєте прожити чуже життя. Але авторка, навіть розуміючи це, в кульмінаційній сцені в органному залі не дає героїні збагнути, що єдиний шлях до щастя — це молитва, вручення себе в руки Того, Хто й так знає наші потреби. Натомість вона вкладає в розум і вуста своєї героїні нові бажання...