Сам на сам із Берестечком
15 квітня 2006 року на сцені Київського театру російської драми ім. Лесі Українки побував із гастролями Рівненський обласний музично-драматичний театр, який привіз показати киянам свою минулорічну прем’єру – постановку «Берестечко» за відомою драматичною поемою Ліни Костенко, здійснену режисером Олександром Дзекуном. Про те, що театральний колектив прагнув створити повноцінну виставу, без ані найменшої «знижки» на те, що, мовляв, театр не столичний, «провінційний», свідчить уже трирівнева декорація і досить щільно заповнений різноманітними та різнофактурними предметами сценічний простір – тобто все те, що глядач може побачити іще перед тим, як актори вийдуть на сцену й почнеться дія.У драматичній поемі Ліни Костенко її головний герой – гетьман України Богдан Хмельницький – кається за власні гріхи, а також за гріхи тих, за кого він відповідальний перед Богом, намагаючись оцінити вчинки кожного по справедливості – починаючи від колишнього союзника кримського хана і закінчуючи власними синами й зрадливою дружиною, молиться Богові і сподівається. Хоча спогади гетьмана, який пересиджує час спустошення та руїни після поразки, інколи дуже яскраві, нинішній його душевний та психологічний стан, здається, позбавлений драматичності і майже статичний, принаймні змінюється дуже повільно – Хмельницький безпристрасно споглядає, рефлексує, сподівається. Одне-єдине – втім, ключове — душевне протиріччя існує між зневірою та вірою, між двома самосприйманнями головного героя – переможця і переможеного; каяття за гріхи й пошук справедливості, і потім утвердження в ній – спосіб, у який це протиріччя долається. Це протиріччя в творі Ліни Костенко не так гостре і драматичне, й зовсім не патетичне, а ліричне й іноді меланхолійне, в ньому більше жалю, аніж шалу чи розпуки. Відтак для того, щоб відтворити на сцені рух душі Богдана Хмельницького, недостатньо лише, так би мовити, прочитати за ролями текст драматичної поеми, неодмінно потрібні були незвичайні режисерські рішення. І Олександр Дзекун їх знаходить. Починає він із змін у ході сюжету – Берестецька битва, із згадок про яку розпочинається твір Ліни Костенко, у постановці віднесено на початок другої дії, натомість спогад про любовні утіхи з другою дружиною Богдана Геленою, її зраду і розправу сина Тимоша над нею переміщується ближче до початку. Гелена, майстерно зіграна акторкою Аллою Луценко, без жодного слова зваблює гетьмана, і ця сцена стає чуттєвою зав’язкою подальших його душевних перетворень. Також хочеться відмітити спокійного й упевненого Тимоша у виконанні Станіслава Лозовського. Однак взаємодія головного героя з іншими персонажами у діалогах або пластиці – це лише один із засобів сценічного розкриття його психологічного стану; як і в драматичній поемі, так і в постановці найбільшим рушієм дії є сам Богдан Хмельницький він «грає» якщо не із своїм спогадом, то з мрією або планами на майбутнє. Взаємодія Хмельницького, так би мовити, самого із собою, яку так майстерно відтворює Ліна Костенко в поемі, на сцені потребує, крім довершеної акторської гри (і ми її бачимо у виконанні Володимира Петріва), неординарної режисерської думки. Ось тут і знадобилася триповерхова декорація, що її, як писала «Рівненська газета» від 5 травня 2006 року (сторінка www.gazeta.rv.ua) технічний цех монтував напередодні вистави з одинадцятої вечора до шостої ранку, а ще старанно продумана сценографія. Варто завважити передусім заповнення сценічного простору, крім предметів – а їх, якщо не рахувати умовної конструкції декорації на заднику, не так вже багато – проста лавка, гончарне коло, шахівниця, графин і металеві потири, крісло і здається, більше нічого – різноманітні, скажімо так, фактури, субстанції та речовини. Це й стиглі великі червоні яблука, які градом сипляться з рукавів Тимошевої свитини, і глина, що в пролозі постановки налипає брудом на босі ноги Богдана Хмельницького, а в фіналі – здається, зовсім несподівано – стає на гончарному колі в його ж, Богданових, руках справжнім горщиком, і велика купа немовби дрібних чорних дрібних камінчиків, трохи схожих на соняшникове насіння, що зображає землю, і такі ж купи камінчиків червоних, що вкупі з червоною рідиною із потири, що силою театрального навіювання являє вино, що ним упивається Хмельницький під час свого самотнього сидіння в покинутій фортеці, у часі спогаду про битву під Берестечком перетворюється на криваве місиво, і воно рясно вивалюється на поле бою, на яке миттю перетворюється шахівниця із фігурами. Цей момент якнайвиразніше проявляє суть перетворень усіх тих речовин і субстанцій, які відбуваються в художньому часопросторі постановки – боротьба руйнування й хаосу з гармонією, впорядкованістю, творенням; тоді сценічна дія немовби проходить свій полюс «мінус» – порядок (адже шахові фігури на дошці до того були розставлені для гри) і гармонія зненацька ламаються під смертельним натиском хаосу. Полюс «плюс» настає аж у фіналі, коли так само знагла з рудої масної глини, в якій до того була до того просто болотом, народжується горщик. Але поки це станеться, світ речей на сцені мусить зазнати не одного перетворення – ліжко, в яке лягає спочивати Богдан, стає немовби смертним ложем, на звідкись зверху сиплеться червона пилюка, як забуття, і знову стати просто ліжком у його спальні; картина «Козак Мамай» на третьому ярусі обертається іншим боком, на якому бачимо лик Спасителя...
Газета «Рівне вечірнє» від 12 травня 2005 року (сторінка www.rivnepost.rv.ua) наводить слова режисера Олександра Дзекуна: «Цим проектом ми хочемо показати, за що боровся Богдан Хмельницький і в чому була його поразка. Він мав національну ідею — об’єднання православних народів, якій зрадив, закохавшись у польську католичку. Народ бачив його як рятівника, Месію, а він зневірився в народі. Власне, це і є катастрофа — моральне падіння, зневіра, відмова від усього. І мені цікаво показати подолання цієї духовної кризи, спробу повернути все, у що людина вірила і на що сподівалася.» В завершеній постановці немає й натяку на втілення цих режисерських ідей, і вистава від того тільки виграє. Тим більше, що ці ідеї були б більш ніж спірними не тільки з погляду історичної правди, викладеної в тексті, написаному Ліною Костенко, а й з погляду, так би мовити, його фактури: авторку більше цікавить особиста відповідальність за свої гріхи та за гріхи ближніх і спроможність її нести, не згинаючись, а не зрада національної ідеї, єднання православних народів (хм, про греків, болгар та грузинів – теж православних — у «Берестечку» зовсім не згадується) й інша подібна патетика, яка стосується невідомо кого. Власне, тим і цікава постановка Олександра Дзекуна, що при такій масштабності реалізації задуму й залучених коштів (в тому ж матеріалі «Рівного вечірнього» від 12 травня 2005 року зазначено, що постановники тоді сподівалися на більш ніж сто тисяч гривень), вдалося уникнути політичної кон’юнктури (в Рівному прем’єра відбулася влітку 2005 року, в час передвиборної «розминки» політиків і партій) й надмірної пафосності. Можна сказати, що грамотна розстановка акцентів режисером, аж до відмови від деяких «глобальних» намірів, що не вписуються в цілісність, у живий організм постановки – одна із складових її успіху. Назвемо й інші складові: майстерна акторська гра, передусім виконавця ролі Богдана Хмельницького Володимира Петріва, і старанно продумана сценографія; й нарешті добре проведена рекламна кампанія. Нарешті була змінена «традиція», коли театр (кіностудія, видавництво) всі знайдені (зароблені, позичені) чималі гроші спрямовують виключно у «виробництво», забуваючи про подальший «збут» – донесення до глядача (читача). Насамперед зіграла свою роль реклама в радіоефірі «Ери ФМ» – особисто я, наприклад, саме завдяки їй дізнався про виставу й прийшов на неї. Загалом же представлення «Берестечка» київському глядачеві засвідчило, що нині театральні колективи, незалежно від того, столичні вони чи ні, вже не злякати ні великими ідеями, ні великими витратами...