Галина Пагутяк: «Наша література схожа на хворого, що розучився рухатися»

Цілком можливо, що Галина Пагутяк з кішок, точніше з левів. Про це говорить її пишна золота грива і незалежний характер. Цілком можливо, що вона – нащадок роду Дракули, письменниця сама говорить про це. Цілком можливо, що пісня «Вона» написана саме про Галину. У всякому разі, образ героїні цієї пісні я собі уявляла саме таким.

Галина Пагутяк – дивна людина, душевна і чуйна, цікавий співрозмовник, з тонким почуттям гумору. У той же час вона не любить публічності, фальші і лицемірства, не любить світські тусовки, а також…давати інтерв'ю. Але мені дуже хотілося розповісти про неї як письменницю і як людину, почути її відповіді.

Книги пишуть для споріднених душ

Книга – своєрідний міст між читачем і письменником. У читача формується образ автора. А яким Ви бачите свого читача?

У мене небагато читачів, як і в кожного письменника, оскільки читач – це не покупець і не споживач, а книга – не товар. Книги пишуть для споріднених душ, шукають співрозмовника, з яким цікаво, шукають друга. Мені дуже подобаються слова Марселя Пруста: «Книга – дитя самотності і мовчання». Щоб знайти справжніх друзів, треба вміти винести і самотність і мовчання, і не ввести себе й інших у спокусу. Письменник повинний розуміти, що створює не тільки власну репутацію, але і відповідає за душевний стан своїх друзів-читачів.
Коли я починала писати, мене попереджали, як це важко – писати книги. Через багато років я зрозуміла, що саме важко: підтримувати дружбу зі старими читачами і знаходити нових за допомогою слів і тільки слів.

Письменник у суспільстві повинний йти переду, бути в епіцентрі подій чи спостерігати збоку?

Як сказано в Біблії, «немає пророка у своїй батьківщині». Художника, філософа терплять у суспільстві, але він ніколи не повинний усвідомлювати себе його частиною. Він – частина Всесвіту, він – творець, чарівник. І в суспільстві користувачів завжди буде в опозиції. Звідки він буде брати ідеї, думки й образи – неважливо. Він може просто сидіти біля вікна і бачити більше, ніж інші. І він повинний пам'ятати, що любов до нього може бути пеклом, а ненависть – раєм. Суспільство завжди непередбачуване і небезпечне. Без сильного характеру неможливо стати художником. Поетеса Емілі Діккінсон усе життя прожила в маленькому містечку, де до неї ставилися з легким презирством. Вона писала про квіти, дерева, птахів, анітрошки не задумуючись про те, що це кому-небудь потрібне чи актуальне. А зараз виявляється, що без її віршів світ був би набагато гіршим.

Я ненавиджу слово «успіх»

У якому напрямку зараз іде українська література? Чи почувають сучасні письменники відповідальність за Слово сказане, написане?

Мені здається, наша література схожа на хворого, що розучився рухатися і вирішувати самостійно. Багато молодих письменників упевнені, що тільки та книга добра, котра швидко продається. У них немає друзів серед читачів, є тільки покупці. У них немає друзів серед письменників, є тільки конкуренти. Вони не одержимі духом творчості, а демоном успіху. Вони – частина суспільства, а не частина Всесвіту. Це проблема всієї сучасної світової літератури. У нинішньому суспільстві споживачів книги нав'язують, як предмет розкоші чи наркотик. Мені здається, у книг треба чомусь учитися. Коли книга разом з її автором – голий король, це тільки погіршує людство. Залишається класика. Для читання, осмислення і як еталон. Мені наплювати, що пишуть про наших класиків критики-постмодерністи, я волію пити з джерела, а не зі струмка. Чим більше ми жахаємося провінціалізму, тим більше занурюємося в нього. Але найголовніша проблема – низький художній рівень, глухота і сліпота нашої літератури. Вона не відає про істинні потреби тих, для кого нібито пишуться всі ці книги.

У ваших творах багато містики, незвичайних персонажів, інших світів. Іноді критики називають це втечею від реальності. А як Ви це поясните?

Ніяк. Мені просто подобається все незвичайне і чудесне. Це теж реальність. Мабуть, критики плутають реальність із буденністю. Я хочу створювати світи, у яких можна жити не тільки мені, але й іншим. Я хочу, щоб кожний знав, що в цій похмурій буденності існує безліч дверей, які відкриваються в інші світи. І я знаходжу і показую деякі з них. У Королівстві є приказка: « Якщо не можеш знайти двері, намалюй їх на стіні».

Щоб змінити світ, треба змінити своє ставлення до нього

Ви вмієте бачити незвичайне у звичайному, смішне в сумному. Вам це допомагає в житті чи навпаки? У чому джерело Вашого натхнення?

Творчість рятує мене, а значить, може врятувати ще когось. Я народилася такою, і не знаю, як воно буває в інших. Але все життя я проводжу на краю прірви, відчуваючи постійну загрозу. Так склалася зоряна конфігурація. Якщо переді мною виникає щось, чого я не можу прийняти чи скоритися з ним, я говорю собі: «Так є, але так не повинно бути». І світ починає змінюватися. Щоб змінити світ, треба змінити своє ставлення до нього.

Ваша дочка Ладу – героїня Ваших творів, перший читач і критик, помічниця, подруга, студентка... А ще?

Дітей треба виховувати з любов'ю, це знає кожний. Але тільки любов освічена може допомогти дитині стати особистістю. Я не уявляю, як можна відректися від своєї дитини заради творчості чи кар'єри. Це суперечить гармонії Всесвіту. Виховуючи дочку, я намагалася не повторити помилок власних батьків: ніякого насильства над розумом і почуттями, ніякого авторитаризму, воля вибору.

Що Ви підготували до минулорічного Форуму видавців 2007? Які ще Ваші нові книги будуть видаватися?

Дві книги. Перша –продовженні фентезі «Королівство», друга – доповнене перевидання «Захід сонця в Урожі». Як завжди, маленькі тиражі. А щодо видання нових книг – це залежить не від мене. Я не ходжу і не пропоную свої праці видавцям. Їм набагато приємніше знайти мене, тоді в нас складаються хороші відносини.

Коти займають особливе місце у Вашому житті і творчості. Чому? Яких ще представників живої природи Ви любите?

Знаєте, коти – особливі істоти. Вони умудряються зберігати повну незалежність у замкнутому просторі. У них є чому повчитися. До того ж я люблю все живе. Це наші брати і сестри, і перед Творцем ми всі рівні. Я не вважаю людину вінцем творіння. Вона занадто низько впала, стала брехливою і безсердечною.

...ніяке насильство не можна виправдати вищою метою

Ви працювали в правозахисній організації. Що дав Вам досвід такої роботи?

Найголовніший висновок – усі люди рівні у своїх фундаментальних правах на життя, пересування, роботу, житло, освіту... В іншому вони можуть бути не рівними. Я зневажаю людей, які вважають, ніби їх нація, релігія, майно краще від інших. Я вважаю, що ніяке насильство не можна виправдати вищою метою. Я проти страти. Це погляди, що не підлягають перегляду чи дискусії. Вони повинні стати основою майбутнього гуманного суспільства

Ваші твори називають одними з найкращих для екранізації. Якби Вам запропонували зняти фільм за Вашими романами, кому б ви віддали перевагу – вітчизняним чи закордонним кінематографістам?

Я бачу багато своїх романів як фільм, але це моє бачення. Коли пишу, перечитую. Для мене цього досить: образи живуть у створеному мною просторі, як їм подобається. Знаючи ситуацію з вітчизняним кінематографом, навряд чи я б довірила йому екранізацію своїх творів. Але спільне кіновиробництво було б найкращим варіантом. Тільки навряд чи це станеться скоро.

...віддавати перевагу серцю

У Вас є фірмовий рецепт, наприклад, життєвого успіху?

Мене ніколи в житті про це не запитували. Я ненавиджу слово «успіх». Мене веде доля тим єдиним шляхом, яким я можу йти. Іноді я почуваю себе щасливою і спокійною, але це все ілюзія. Я б побажала усім, хто прислухався до мене, віддавати перевагу серцю, а не розуму. Освіченому серцю, розуміється.

Королева і Королівство

Галина Пагутяк у дитинстві мріяла стати королевою чи археологом, що відкриє давні скарби. «У дитинстві шкодувала, що не вмію бачити давні речі під землею.» Вона стала королевою – у своїх творах і відкриває скарби мудрості і добра. Галина Пагутяк знає, як важко і важливо бути королевою у своєму королівстві.

Ця маленька тендітна жінка на перший погляд здається беззахисною. Але в ній схована величезна внутрішня сила. В одному зі своїх творів письменниця розповідає про річку Бистрицю, що з маленького струмочка може перетворитися на бурхливу і небезпечну. Галина Пагутяк і сама схожа на цю річку: «Я теж люблю зносити всілякі перешкоди на своєму шляху... Адже в моїх жилах тече кров Бистриці і кров невідомих мені предків...»

Галина Пагутяк любить подорожувати. «... якщо я пишу, то повинна уявляти місце, де все відбувається.» Але вона вміє бачити більше, ніж звичайні люди – і гори з висоти польоту, і камінь під ногами. Вони розповідають їй те, що бачили самі протягом століть. Хоча цілком можливо, що письменниця теж подорожує в часі. Вона буквально вбирає красу рідної землі, дбайливо збирає по крапельці сучасні і давні перекази і щедро віддає їх своїм читачам.

Чому українській сучасній літературі так важко пробитися у світові літературні кола, незважаючи на процеси глобалізації, інтеграції?
Що ж тут дивного, коли Україну досі плутають з Росією! Я б назвала ще інші причини. Наприклад, кому потрібна література, в якій нема нічого оригінального,так звана «туристична», що виразно відгонить епігонством і брудною білизною? Держава, безперечно, винна, але в тому політичному хаосі, в якому вона існує, їй це ні до чого.Взагалі, я думаю не треба цим надто перейматись.Українська література – не виняток. Для неї значно важливіше стати престижною у себе вдома. Їй бракує самодостатності. Репутація у світі з’явиться після того, як це станеться.

Як Ви ставитеся до такого виду презентації книжки літераторами як перформенс?

Є книги, які потребують гарного вступу, щоб зацікавити читача. Наприклад, історичні, есеїстика, книги по мистецтву. Щодо художньої літератури, то це буде перфоменс автора, його вистава, його цирк. Форум видавців не так пропагує книгу, як продає, змушуючи письменника сидіти на стенді й підписувати книжки. Це – неприпустимо. Я сама брала в цьому участь, але, мабуть, відмовлюся. Це принизливо, врешті-решт.

Де ви знаходите ідеї для нових сюжетів?

Там, де їх можна знайти: в повітрі. Вітер приносить їх з різних куточків світу й пам’яті.

Письменниця

Галина Пагутяк – прозаїк, есеїст, автор дванадцяти книг прози. Серед останніх – книги «Писар Східних Воріт Притулку» (2003), «Захід сонця в Урожі» (2007), «Королівство» (2005), «Втеча звірів, або Новий бестіарій» (2006), «Слуга з Добромиля» (2006), «Книгоноші з Королівства» (2007). Ще кілька готових творів, зокрема, романи «Писар Західних Воріт Притулку» та «Урізька готика» чекають свого видавця.

Проза Галини Пагутяк перкладена англійською, німецькою, російською, словацькою і хорватською мови. Готуються переклади її творів і на інші мови.
У 2007 році на 14 Форумі видавців роман Галини Пагутяк «Слуга з Добромиля» ввійшов у десятку кращих з більш, ніж 500 книг, представлених на конкурс. Також цей твір був номінований на конкурс «Книжка року Бі-Бі-Сі 2007».

Народилася письменниця в с. Залокоть Дрогобицького району на Львівщині, пізніше родина переїхала в Уріж. Згодом це село стане місцем дії багатьох її творів. Зараз Галина Пагутяк живе у Львові.

Закінчила українську філологію Київського державного університету ім. Т. Шевченка (зараз – Київський національний університет ім. Т. Шевченка). Працювала у школі, у Дрогобцькому краєзнавчому музеї, приватній школі, Львівській картинній галереї. Член Національного союзу письменників України, працює у правозахисній організації.

Література і містика

Вона ввійшла в літературу двадцатитрьохрічною дівчиною, увійшла стрімко і сміливо. «Галина Пагутяк ввійшла в літературу зовсім не одними і тими ж дверима, якими входили всі інші українські письменники радянського часу. Вона ввійшла, не постукавши і не попросивши дозволу ввійти, вона влетіла через димар і змусила рахуватися з нею. Їй вдалося обійтися без творів, яких вимагала епоха, а разом з тим подарувати твори, який вимагала душа», – так пише про неї Юрій Винничук.

Галина Пагутяк дебютувала великими творами, у кожному з них була неповторною. Згодом Галина порадувала читачів невеликими, ювелірно відточеними творами. У своїх новелах у декількох рядках, в одному абзаці, вона створює образи дивної сили і яскравості. «Її поетична проза близька до жанру магічного реалізму...» – пише Юрій Винничук у передмові до одного з її творів. Дійсно, читаючи її романи «Слуга з Добромиля», «Урізька готика», важко визначити, чого в них більше, містики чи реалізму.

Читач

Микола Жулинський, прочитавши роман Галини Пагутяк «Королівство» разом з кішкою Проней Прокопівною, написав у передмові, що письменниця «... цим романом подивилася на сучасну Україну дитячими очима...», а Проня Прокопівна запитала: «Цікаво, за що і чому ця письменниця любить наш котячий рід? Говориш, вона рудувата? І така «у собі», з пазурами, не така, як ви всі? Може, вона теж з кішок?»