«З того боку ліжка»: А тепер усе інакше, просто навпаки

Десять років сімейного життя Юго та Маріани Марсіак закономірно наблизили їх до розлучення. Вона нічого не встигає, вся на нервах, її життя безглузде, а колись коханий цікавиться хіба самим собою. Він – весь у роботі, паше як Папа Карло, у той час як дружина бавиться собі з дітьми та й взагалі – нероба.

Замість того, аби тупо побити горщики, подружжя вирішує… помінятись ролями. І навіть укладають з цього приводу нотаріально засвідчену угоду! Що ж, на дворі XXI століття, Юго з Маріаною (Софі Марсо) далеко не молодята, тож і експеримент слід проводити в юридичній чистоті.

У якості арбітра подружжя залучає судового виконавця, теж доволі оригінального суб’єкта. Обмін має бути повним. Ні, тілами Юго (Дені Бун) з жінкою не міняються, але роботами, мобілками, автомобілями, навіть місцями на подружньому ліжку – неодмінно. Спершу нічого доброго з того не виходить, а от далі…

Екранізація бестселера журналістки журналу «Elle» Алікс Жиро де л’Ен на мій чоловічий погляд надто феміністична. Це визнає і авторка.

Ідея цієї книги виникла одного разу у вечорі, коли мій чоловік повернувся додому і геть щиро спитав: «Ну як, добре розважалась нині?» Я буквально озвіріла від цього питання, бо воно наочно показало, що мій чоловік навіть найвіддаленішої уяви не має про те, як і чим я живу.

І хоч у фільмі так стається, що і він, і вона в результаті чудово справуються зі своїми новими ролями, та все ж відчувалось бажання показати, наскільки йому буде непереливки на її місці.

Юго знаходить ключика до перестарілих нудотних клієнток ювелірного бізнесу дружини. А Маріана поступово утверджується в ролі керівника серйозної компанії чоловіка, що було ускладнене ще й чисто чоловічою командою та підходами до роботи.

От тільки чи залишиться вона, обтяжена бізнесовими проблемами, мамою для своїх дітей. І чи справиться не лише з робочими, а суто з домашніми завданнями Юго, котрий раніше згадував що він тато хіба на свята?

Фільм цілком милий. Така собі французька версія відомої нам стрічки «Любов-Морковь» (чи як це перекладають іноді в нашому прокаті «Кохання-зітхання»). Або ще з десяток ранніх і місцями більш вдалих аналогів.

Дещо вульгарно хіба виглядає поступове перетворення Юго на бабу аж до повного фіаско у любовній сцені з подругою Маріани (бо він тепер сам подруга, а не мачо). І на противагу змужніння самої Маріани. Проте в результаті зміна домінуючих ролей, здається, піде на користь й інтимному життю подружжя.

Взагалі, до плюсів стрічки я б зарахував її поміркованість в гегах. Комедійний жанр, як і сміх взагалі вимагає цього. Навіщо бачити гланди в людини, котра сміється, й переживати за її здоров’я? Легкої посмішки для необкуреної аудиторії цілком вистачить. Французькі комедії саме такі, за що ми їх, власне, і любимо.