«Чорна лебідка»: розкіш кінонасолоди

Напевне, той, хто вподобав «Реквієм за мрією» не лише через Джареда Лєто, цей фільм вже подивився. Та раптом кого налякала тема чи виконавиця головної ролі — хочу вас заспокоїти. «Лебідонька» дійсно варта уваги.   

Ніколи навмисне не полював на роботи Аронофські, але якось так вдало натикався. Спочатку був шоковий «Пі», потім сильний і своєчасний «Реквієм», тепер — просто грандіозний «Лебідь».

Щодо акторів, то після перегляду не залишилось сумнівів, що всіх було підібрано вдало і гармонійно. Міла Куніс лишила приємні (суто естетичні) враження у «Книзі Іллая» і тут була дуже доречною. Вінсена Касселя — люблю і поважаю ще з часів «Доберману». Він також впорався, до того ж, рівно настільки, наскільки треба було. А от з Наталі Портман все було складніше... Звісно, Матильда назавжди в наших серцях! Та окрім неї нічого серйозного й не згадується.  І от нова перемога! Наступна після подруги Леона підкорена кіновершина — балерина на ім'я Ніна. Як же вона вміло підігріває напругу, як чіпко тримає образ, як щиро живе цією роллю. Гра, до якої варто було йти стільки років. Наталі таки вдалося стати бездоганною в цьому образі.

Також не можна не відзначити саундтрек і операторську роботу. Клінт Мансел та Метью Лібатік, нерозлучні з Дарреном Аронофські, довершили цей витвір кіномистецтва. Перший по-новому вдихнув життя в безсмертного, хоча й трохи призабутого Петра Ілліча Чайковського. Другий зняв таку картинку, що навіть мені, людині до балету абсолютно байдужій, все побачене здалося неймовірно красивим.

Насамкінець, та аж ніяк не на останньому плані, сюжет. Якщо через мій захват, може здатися, що кіно являє собою доволі помпезне і пафосне видовище — прошу мене пробачити. Все не так. З інтригою, сюрпризами та напругою — все в порядку. Ще й цікава гра свідомості.

Тож маємо розкішний кінопродукт: міцний та рівномірний за складом, небанальний за сюжетом, високоякісний за виконанням та оформленням. Залишається тільки насолоджуватись.