«Дітям до 16»: Історії реальної молоді

Фільм російського режисера Андрія Кавуна «Дітям до 16…» – кіно про звичайних підлітків, які хочуть бути щасливими. Які хочуть кохати, бути коханими, дружити та займатися сексом. І у цих прагненнях вони справжні – сьогодні не так вже й багато з’являється фільмів, у яких герої були б справжніми, а не розмовляли високохудожніми завченими пластиліновими фразами; які б керувалися цілями, одночасно співвідносячи їх з емоційним станом, а не бездумно рвалися  до єдиної можливої мети; щоб це було дуже схожим на реальність, але, тим не менш, залишалося кіномистецтвом, не опускаючись до життєвих банальностей побуту. 

 Їм зовсім мало відомо про любов, яку вони так шукають. Але вони її шукають. У цьому їм не відмовиш. Можливо, вони і чоловічки, а не люди. Їм нічого не відомо про любов, бо вона – за словами персонажа старшого покоління – в них розчинна, light. Вони ще й читати можуть коли кохають. І рожеві соплі по ЖЖ розмазувати. Але їм не відмовиш у пошуку. У завзятті. Коли вже, здається, минув поворот і нічого не змінити, вони усе одно повертаються і знаходять в собі сили шукати. Вони знаходять у собі сили помилятися. І у цьому їхня справжність. 

 Це фільм про щасливий час пошуків (а картина відверто відмовляє у коханні старшому поколінню). Коли герой щось знаходить, то вже за кілька хвилин екранного часу це втрачає сенс, тому треба шукати знову. Тарантіно каже, що кожні 15 хвилин дія має робити кардинальний поворот, інакше глядачеві стане нудно. Тут це відбувається постійно, до того ж, повороти хоч і неочікувані, але досить плавні. Усе чіпляється одне за одного, наче в’язь. І весь смак фільму в тому, що неможливо зрозуміти, що ж буде далі. Хочеться зрозуміти мотиви героїв. Зробити лоботомію, залізти у їхні голови та шукати рішення. Але ж це життя… Пристрасті, страхи, емоції, почуття, переживання. Їх повна гамма. Хіба це можливо контролювати? Хіба це завжди зрозуміло навіть для самого себе?

Макс любить дівчат. Секс. Тваринна пристрасть. Основні інстинкти. Дівчата як здоровий і не дуже спортивний інтерес. Але десь у глибині живе відповідальна людина, яка не хоче, щоб його дитина мала таке саме дитинство як і він – без батька. І заради цього він здатен змушувати себе терпіти.

Лея. Дівчина не від цього світу. Те, що в інших на думці, в неї на язиці. Скромна інтровертка, але дуже жива. Творча. Художниця. Не тільки у мистецтві, але й у житті.

Даша. Наївна принцеса. Живе у мріях, але стикається із реальністю. Спочатку не вступає до Гнєсєнки, потім через почуття до Кіра в’язне у Максі. 

Кір. Дружить із Максом. Любить Дашу. Відчуває потребу у Леї: спочатку від самотності та ревнощів до Даші, потім – наче ковток останнього справжнього, що було у його житті.

 В кожного своя історія. В кожного свої причини. В кожного своє справжнє. Вони не сплять ночами, ходять кругами, страждають, п’ють, сваряться, миряться, цілуються, гуляють… Саме тому вони відчувають що живуть... Але окрім цього їм доводиться відповідати за свої вчинки.

Варто згадати, що актори цілком справилися із задачею режисера фільму Андрія Кавуна. Не відчувається фальші. Немає награності. Хоча говорять вони про цілком банальні речі. І емоції передаються рівно на стільки, на скільки це потрібно, тому весь фільм іде по наростаючій і немає нецікавих моментів, на яких можна відірватися від перегляду та приділити час собі. Фільм цілком поглинає на усі 88 хвилин. Здавалося б, не такий вже й тривалий, але дуже насичений. 

Стрічка неймовірно гарна. Кожен кадр зроблений як довершена та цілком самодостатня мистецька форма. Москва у кадрах дуже красива та живописна. Картинка квітуча й естетична. Операторська робота дуже сильна. Монтаж жвавий та зовсім не ріже око. Сценарій динамічний – за це особлива дяка Олегові Маловичко. Режисура викликає тільки приємні емоції. Засоби художньої реалізації дуже широкі, але, тим не менше, добре підібрані під кожну окрему сцену. Саундтрек так само атмосферний та своєчасний для кожного моменту фільму.

 Якщо усе це підсумувати, то не дивно, що на Першому Одеському Міжнародному Кінофестивалі стрічка взяла два головних призи: журі та глядацьких симпатій, адже це багаторівнева робота, якою може насититися пересічний глядач і поживитися обстріляний критик. Але найголовніше у цій картині – це її справжність.