«Грозовий перевал»: екранізації - зло

Братися за екранізацію літературних творів, а тим паче – класики, – справа дуже ризикована, і, зазвичай, невдячна. Бо вгодити всім глядачам-читачам чи хоча б їхній більшості – завдання неможливе. Як би об’єктивно не підходити до зображення героїв, історій, образів, важливі деталі все одно залишатимуться суб’єктивним відображенням режисерового бачення твору. І співпадає це деталізоване бачення з баченням глядачів нечасто. Та навіть якщо режисер трапиться навдивовижу талановитий, і подасть відому історію нехай в суб’єктивному, але небанальному й сильному викладі, все одно оригінал залишиться кращим.

Щодо мене, то я в оцінюванні екранізацій – взагалі зла й вередлива глядачка-читачка. В мене занадто бурхлива фантазія, аби справедливо оцінити старання режисера, акторів й усієї знімальної команди. Досі не було жодної екранізації прочитаної мною книги, яка б мені сподобалась, чи хоча б більш-менш вдовольнила. Бувають тільки «поганенькі», «паскудні» та «вкрай жахливі».

Цього разу трапилося те саме – я розчарована останньою екранізацією роману «Грозовий перевал» Емілі Бронте (друга сестра з літературної трійці сестер Бронте, Шарлотта – її старша сестра, Енн – молодша). Фільм в типово англійському стилі, стриманий та прохолодний. Містична музика, похмурі кадри перетворили роман на безпристрасну тьмяну оповідь. Найбільша заслуга фільму – зміст роману переказано лише з невеличкими огріхами. Все поверхнево, описово. Жили, любили, ненавиділи, померли, поховані. Жоден персонаж не переданий з належними образністю й чуттєвістю: Кетрін-старшій бракувало зухвалості й нестримності, Кетрін-молодшій – пшеничного волосся її батька й різких темних очей її матері (натомість у фільмі це круглолиця руденька дівчина, наївна простота), Едгару Лінтону – рис ангела з роману, волосся, як сонце, і очей, як небо. Едгар і Хіткліф мали б бути образами-протилежностями: день і ніч, сяйво і темрява, блакитна прозорість й глибока каламуть. А натомість у фільмі – два чорних цигана. Не було там й вересового поля як образу дикості та свободи, сплетіння душ зухвалої Кеті й похмурого Хіткліфа. Не було того Хіткліфа, що чекав вічність у саду, врісши, мов дерево, корінням свого відчаю у землю, під вікнами його помираючої коханої, його засинаючої душі.

Глянувши поверхнево, можна подумати, що «Грозовий перевал» – банальний жіночий роман в готичній облямівці. Але «Грозовий перевал» – це дещо значно більше. Це містичне марево химерно переплетених між собою історій кохання й історій ненависті, безстрашності й смерті, відчайдушності й прив’язаності, драматична історія двох родів з потужною моральною силою.