«Хатіко»: І на пам’ять візьми тільки вірність мою

Не має значення, звідки і куди перевозили цуценя. Як воно опинилося саме на цій станції – також неважливо. Головне, що вони зустрілись – професор музики і незвичайний японський собака.

Вже немолодий викладач коледжу Паркер Вілсон (Річард Гір) ніби й робить якісь спроби знайти його справжнього господаря. Проте дуже скоро всім стає зрозуміло, що свій вибір пес уже зробив. Навіть дружина професора Кейт (Джоан Аллен), котра не надто вітає появу незручного мешканця у їхньому будинку, не має сил перешкодити цій дружбі.

Щоранку Хатіко – так нарекли цуценя – проводжатиме професора і щовечора зустрічатиме його на залізничній станції. Ритуалу не зможе порушити навіть смерть Паркера: одного дня професора в університеті спіткає серцевий напад.

Попри всі старання людей, Хатіко не прийме нового життя. Щоранку і щовечора він проводжатиме й зустрічатиме потяг. Упродовж дев’яти років.

У доробку швецького режисера Лассе Халльстрьома вже є кілька більш, ніж гідних картин. Скажімо, «Шоколад» з Бінош і Деппом, оскароносні «Правила виноробів» з Макгвайром і Терон чи дуже непроста «Містифікація». Само собою, що і на «Хатіко» режисер не злажав.

Тим більше, історія така, що навіть у затятих котолюбів стискається серце. Справжнього Хатіко подарували професору Токійського університету в 1923-му. Через вісімнадцять місяців господаря не стало. І до 1935-го він дійсно щодня проводжав і зустрічав…

Ця історія стала відомою після газетної публікації 1932-го. І, що цікаво, за рік до смерті пес особисто був присутнім на відкритті пам’ятника самому собі. Між іншим, пам’ятник під час війни переплавили на військові потреби. А після війни – відновили.

Сама ж порода – дуже давня (мінімум кілька тисяч років) і зветься Акіта. Давні японці використовували їх для полювання, вже в VI столітті засновували щось схоже на клуби з розведення Акіта-іну. Тож не дивно, що для відомих традиціоналістів – японців – культ Хатіко є синонімом беззастережної любові й вірності.

Та, все ж, додам до цього меду щіпку перцю. Не надто тривале (трішки більше за годину) кіно залишає відчуття відсторонення. Так, це їх дружба, це їх історія. Але ось ця вірність, зведена в абсолют, – очевидно, більш зрозуміла японцям, ніж європейцям чи американцям.

Зрозуміло, що порівняння врівноваженого неемоційного Хатіко з американським телепнем Марлі – явно не на користь останнього. Проте коли я запитую себе, мій вибір – вірність чи дружба? То відповідаю – дружба. А ви?

p.s. І ще. Якби японці дізнались би про історію Білого Біма, у якого чорне вухо – то зробили б масове харакірі.