«Хатіко»: вірність має душу

Це найкращий фільм про собаку, який я коли-небудь бачила. Тут нема ні штучності, ані награності, ані сопливих жалощів, ані зображення страждань бідного пса в страшному світі людей, ані жахів смерті. Нема привабливих для глядача спецефектів і неймовірних закрутів сюжету, нема жодних інших «козирів» комерційних кіношних штамповок. «Хатіко» не намагається витиснути з тебе сльозу, не використовує ніяких жалісливих трюків – сльози самі реагують на цю просту історію й викочуються назовні. І то не прості собі сльози  «поплакав, очистився, забув». «Хатіко» – не недільна сімейна кіноісторія. Це справжній емоційний шедевр, в якому все гармоніює: музика, світло, тьмяні кадри, зняті «собачими очима». Фільм для людей, що ще не встигли стати циніками.

Головну роль у фільмі віддали не Річарду Гіру, як написано в анонсах (хоча Гір зіграв чудово, залишивши теплий медово-сонячний ореол чуттєвості, навряд чи хтось виглядав би органічніше в цій ролі), не красивому псу з мудрими очима. Головна роль належить Відданості. Справжній, щирій, простій, життєвій. Якої нема й не може бути в найміцнішій дружбі людей, в якій дружнє «цементування» двох обов’язково має брак, бо завжди знайдеться хоча б крихітна шпарина для егоїзму.

А, може, й не відданість головна в «Хатіко». Мабуть, головна у фільмі Любов. Та банальна щоденна Любов, на якій проростає дружба, повага, розуміння, прив’язаність, вірність. Котра живе всюди: в кожному теплому погляді, в кожному лагідному дотику, в кожному щирому слові, в чашці чаю для жінки, в пиріжках для дітей, в мисці корму для домашньої тварини, в буденній турботі про близьких.

Напевно, навіть не Любов головна героїня. Головна у «Хатіко» – Душа. Так, саме Душа, в якій народжуються і любов, і неприязнь, відкритість і брехня, чутливість і байдужість. Душа, що дає життя Любові, аби та проростила в собі Відданість. Я щиро вірю, що тварини неодмінно мають душу. Таку саму, як будь-хто з нас. Бо їхня любов і вірність не може породжуватися простими тваринними інстинктами. Вони ж люблять когось не тому, що їх годуєш. Просто люблять – і все, без жодних логічних причин. І неприязнь відчувають теж не тільки до тих, хто кине камінь чи якось по-іншому скривдить. Просто байдужі, просто не люблять. Як ми, люди. Бо у всіх нас є те, що не підкорюється законам логіки й обгрунтуванням розуму. І якщо душу має кожна людина, будь вона вбивцею чи священиком, то тварини мають душу тим паче. Велику-велику Душу, в якій здатні поміститися найтепліша Любов і найжертовніша Відданість.

Трохи інший погляд на цю стрічку та дещо про її сюжет можна прочитати у Рома Бройлера