«Як я провів цього літа»: Каїн і Авель на Далекій півночі

Власне, вже сама назва стрічки Олексія Попогребського «Як я провів цього літа» одразу активує у свідомості глядача два символічні коди, визначальні для цієї роботи. Перший нагадує про класичну назву шкільного твору й пов'язаний з інфантилізмом, і то – інфантилізмом викривленим, бо ж і назва шкільного твору звучить дещо інакше. Другий же виникає якраз із цього «неузгодження відмінків», яке не лише додає назві злої іронії, а й відсилає до іншого фільму – підліткового трилера «Я знаю, що ви зробили минулого літа». Бо ж і російська картина – теж трилер, і жахіття двох стрічок подібні – брехня, боягузтво, втеча й таємні огидні злочини.

Головні герої фільму – начальник полярної станції Сергій (Сергій Пускепаліс) та стажер на літо Павло (Григорій Добригін) – удвох відбувають останні дні вахти на острові в Північному Льодовитому океані. Суворі природні та побутові умови їхнього життя й роботи одразу навіюють асоціації з героями Джека Лондона чи Веніаміна Каверіна. І справді, Сергій – класичний персонаж неоромантичного дискурсу, суворий полярник у фуфайці, що бачив не одного смаленого вовка, а може, навіть і смаленого ведмедя. Одне слово – «справжній мужик». А от Павло з першого ж кадру впадає в очі своєю «інакшістю». На вигляд він – типовий студент у камуфльованих штанях, з плеєром, сережкою у вусі й на «ти» з комп'ютером.  У просторі одвічного протистояння людини й природи він виглядає на диво сучасним і цивілізованим. Однак, як дають нам зрозуміти творці фільму, це враження – оманливе.

Одного дня Сергій відпливає човном порибалити. Павло, лишившись на самоті, отримує страшну звістку – з родиною Сергія трапилось лихо. Ось тут і починається фатальний ланцюжок. Припустившись однієї помилки, Павло чинить наступну, тоді ще одну і ще; брехня породжує нову брехню, страх викриття стає початком параної, а параноя породжує наміри вбивства... Цей ланцюг міг би перерватися, якби молодший герой чинив так, як написано в слогані до стрічки: «Не бреши, не бійся, не тікай». Однак усі три поради було проігноровано.

Мимоволі у протистоянні двох чоловіків вимальовується одвічний конфлікт батьків і дітей, де молодший утілює інфантильну безвідповідальність, несерйозність, брехливість, боягузтво й підлість, а старший представляє інститут батьківства й не лише не намагається пом'якшити свою статусну зверхність, а навпаки підкреслює її  прочуханками й банними повчаннями віником. У підсумку обидва герої будуть суворо покарані за комунікативний розрив і небажання діалогу. І лише після цього режисер дозволить їм болюче визнання помилок і примирення.

Історія Сергія й Павла – це переписане на новий лад протистояння сучасних Каїна й Авеля, в якому жоден із «братів» не є невинним, і кожен з них стає то вбивцею, то жертвою. Цю аналогію з біблійним сюжетом розвивають не тільки образи прекрасної безкрайньої незаселеної землі, а й звукова складова стрічки, варта окремої відзнаки. Вона так само несе символічний зміст – звучить то самотністю, то юнацькою легковажністю, гримить з передавача гнівним голосом старозавітного Бога або ж тривожно пульсує порожнечею непочутості.

Фільм «Як я провів цього літа» безперечно вартий уваги як неоднозначна робота, що розкриває природу людської слабкості. Нагадаю, що якість акторської та операторської роботи в стрічці відзначена срібними ведмедями цьогорічного Берлінале. Творця ж фільму називають послідовником Андрія Тарковського й одним із найперспективніших російських режисерів сучасності.