West Side Story відсвяткувала 50-річчя

18 жовтня 1961 року, півстоліття тому, на американські кіноекрани вийшов мюзикл «Вестсайдська історія», зафільмований режисером Робертом Вайзом і хореографом Джеромом Роббінсом. Осучаснена та стилізована під тогочасні американські реалії версія «Ромео і Джульєтти», в ролях Річард Беймер і Наталі Вуд, відповідно.

Кохання пуерториканської красуні та авторитета банди «білих» іммігрантів розгортається на вулицях Мангеттена, де бійки конфронтуючих угрупувань, агресія яких підкріплена расовою нетерпимістю, – звична справа. Небезпечно навіть зайти невчасно на спортивний майданчик – не те, що закохатися в дівчину, чий брат – головний у ворогуючій банді.

Стрічка, у свій час, не лише взяла Оскар як найкращий фільм року, а й поставила до сих пір не побитий рекорд – отримала 10 Оскарів, найбільшу кількість, яка коли-небудь діставалася мюзиклові. Відзначили не лише звичні музику, звук, декорації та костюми, а й режисуру, оператора, монтажера та акторів. Залишилася лише одна нереалізована номінація за сценарій.

Вже сучасні критики, кінознавці та історики присвоїли фільмові численні звання «найкращості». Так, Американський кіноінститут (AFI) в 1998 році назвав фільм на 41 місці серед найкращих американських фільмів за всі часи і на другому серед найкращих мюзиклів, пропустивши уперед лише «Тих, хто співає під дощем». Не обійшли стрічку увагою й такі шановані видання як The Guardian, New York Times і Entertainment Weekly, назвавши їх у своїх списках найкращих.

А музичні композиції й танцювальні номери з фільму досі копіюють та пародіюють у кіно- та анімаційних стрічках, від «Баффі – винищувачки вампірів», «Сімпсонів», «Остіна Паверса» і «Шрека» до «Мадагаскару 2» та «Матриці: перезавантаження».

Головну жіночу роль у фільмові виконала Наталі Вуд, донька україно-російських емігрантів, яку до початку голлівудської кар’єри звали Наталія Миколаївна Захаренко. Хоча,   зважаючи на те, що у віці чотирьох років вона вже знімалася в кіно, навряд чи її часто називали на ім’я та по-батькові.

Роль у «Вестсайдській історії» зробила Вуд справжньою зіркою, хоча за неї акторку не номінували на Оскар. Та це легко пояснити тим, що лише тижнем раніше до «Вестсайдської історії» в кінотеатрах почали демонструвати інший фільм з Наталі Вуд у головних ролях, «Пишність у траві» Еліа Казана, що кохання тут не менш трагічне, а сам фільм (не мюзикл) дає більше можливості для акторського розкриття героїні. За цю роль Вуд номінувалася не лише на Оскар та Золотий глобус, а й на відповідну нагороду Британської кіноакадемії.

Проте «Вестсайдська історія» значно більше полюбилася глядачам, про що свідчать касові збори, які практично у вісім разів перевищили бюджет та те, що фільм і донині у сотні найбільш касово-успішних.

Стрічка небезпідставно вважається новаторською. Адже до неї в жанрі мюзиклу неозброєним оком помітні певні тематичні обмеження, співають та танцюють переважно у вищому суспільстві і в акторському колі, що обидва однаково далекі від пересічного глядача. В той час як «Вестсайдська історія» «заговорила мовою вулиць».

Саме завдяки цьому фільмові стали можливими такі популярні в радянського глядача стрічки як «Брудні танці», «Бріолін», «Лихоманка суботнього вечора», які були зняті майже на два десятиліття пізніше. Проте й «Вестсайдська історія» з’явилася на радянських екранах так само з майже двадцятилітньою затримкою.

Та ще до виходу на будь то американські чи радянські кіноекрани «Вестсайдська історія» досягла успіху на бродвейській сцені. Мюзикл був уперше поставлений в 1957 році. Сценарій написав Артур Лоурентс, слова – Стефен Сондгайм, а музику – Леонард Бернштейн, батьки якого емігрували з українського міста Рівне.

Усі музичні номери,   написані Бернштейном, зажили неймовірної популярності. Мюзикл зіграли 732 рази, перед тим як відправитись у світове турне. А Бернштейна, звісно, не лише за «… історію», в 2010 році за опитуванням тематичного журналу про класичну музику BBC Music Magazine назвали другим найвидатнішим диригентом усіх часів і народів, поступився він лише австрійцю Карлосу Клейберу.

У Радянському союзі ще в шістдесятих роках кілька разів поставити «Вестсайдську історію», проте лише з 2007 року спектакль здобув офіційну «прописку» в Новосибірському академічному молодіжному театрі «Глобус» і відтоді демонструється на законних підставах і відповідно до авторського права.

Для України ж, напевно, попри вагому участь у створенні «Вестсайдської історії» Наталі Вуд та Леонарда Бернштейна українського походження, ближче шекспірівський оригінал. Адже нікого не дратуватиме кохання дівчини з Івано-Франківська і хлопця з Дніпродзержинська – значно реальнішою здається кланова ворожнеча.