Анатомія людського гріха (Олесь Ульяненко "Сталінка")
Постать Олеся Ульяненка у сучасній українській літературі доволі унікальна і самобутня. Олесь Станіславович був талановитим режисером, який відзняв на плівку найглибше дно українського суспільства. Він, як найдосвідченіший патологоанатом, скальпелем тонко препарував тіло людського гріха, пильно відстежуючи його структуру. Письменник писав про те, що бачив на власні очі, брав читача за руку і вів на край ночі. Викривав вади людства, діагностував усі виразки на його тілі. За це до Олеся причепили клеймо «чорнушника». Його творчості боялися, так, як до останнього бояться дізнатися правду про себе. Про те, наскільки близько Ульяненко наблизився до коріння правди, свідчать прямолінійні трактування його творчості. Людство не здатне розуміти природу гріха. А саме цього прагнув досягти своєю творчістю Олесь. Один із останніх романів письменника «Жінка його мрії», роман про кохання і смерть як різнопрояви однієї й тієї ж сутності, сприйняли як порнографічний…
У романах Уляна відбувається, я б сказав, гра смислів на межі фолу, якесь своєрідне балансування лезом ножа над прірвою, а тому його тексти, як і тексти біблійні, неможливо трактувати однозначно. Кожен знаходить у них щось своє, те, чого бажає, що вважає за потрібне.
Одним із найвідоміших, найрезонансніших романів у творчості Олеся Ульяненка, з яким він по-справжньому дебютував в українській літературі, є «Сталінка». За нього автор у 1997 році отримав першу і єдину на сьогодні Малу Шевченківську премію.
У романі відтворено сучасний некрофілічний стан суспільства, показано людей, позбавлених будь-яких цінностей, які ведуть рослинний спосіб життя. В творі представлено долі відмерлих «людських рештків». Всі дійові особи «Сталінки» мовби закриті, ізольовані від зовнішнього світу, приречені на поодиноке вимирання. Навіть важко уявити їх у контактних зв’язках зі світом зовнішнім.
Герой роману Йона втікає з божевільні, уособлюючи те людське, що змушує його втекти, вирватись за рамки суспільного розкладу. Йона – це таке собі ясне сонце, яке повільно, але все ж таки сходить у царстві поганства.
Проте, вирвавшись на свободу, вдихнувши вільного вітру, Йона не може по-справжньому вивільнитись, він приречений нести нелегкий хрест вивільнення і страждань. Дуже чітко окреслено таку приреченість у словах одного із героїв «Сталінки»: «Ех, куда бєжать?.. Куда бєжать... страна вєчних дураков і поетов».
Зустрівши жінку, Йона ніби на мить трансформується у те, до чого підсвідомо прагне, відчуває найвищу мить відвертості. «Там страшно було?» – «Де?» – «Там». Пожував білу шкоринку хліба, обтер пролите вино на підборідді і враз схаменувся, що на його відповідь чекають: «Це, мадам, як серед ночі болять усі тридцять два зуби і навкруг пустка, степ і нема лікаря...». В мить споріднення із жінкою Йона знаходить краплю Господнього тепла, хоч уже здавалось, що втрачено все, відкривається власним єством.
Поряд із зображенням поневірянь Йони описано розпусницьке, дике життя в стінах сталінки, що, ніби виступає якимсь невідомим диспансерером для невиліковного суспільства, тримає в своїх межах усе найбільше зло. І дечим Йона нагадує Ісуса Христа, що страждає, несе кару за всіх отих «горіків піскарьових». «Йона сторожко слухав місто… «Хто не бачив світла, той не був у темряві». – Хто жив у темряві, той бачив світло»… Символічним є зображення наприкінці роману баби у вікні, яка молиться, – це така собі ікона на стінах Сталіни, що втілює собою віру в духовне переродження людини.
«Сталінка» О. Ульяненка змальовує всю ту содоміаду, яку так часто не хочуть помічати інші українські письменники, віддаючи перевагу офісно-рекламному «милу» і любовній слині. Він, як ніхто інший, цей безперечно талановитий автор, совість української літератури, наш Селін і Достоєвський, совість української літератури, з долею, що вартує написання окремої книжки, навчився дивитися на світ безсторонньо.Завдяки його таланту маємо змогу відчути нудотно солодкий присмак мандрівки на край ночі. Олесь Ульяненко – безсумнівно мудрий життєписець темної темної сторони медалі, який, стиснувши зуби (як його Йона), не полишав вірити у переродження людини, її духовну вивищеність. У своїх романах письменник поміж рядків ховає шанс на спасіння для головного героя, на воскресіння, вказує шлях переродження. «Йона повернув голову, топлячи погляд у кушпелінні людського потоку, над яким здіймалася грибоподібна хмара: наче вперше побачив туман, що огортав білі колони, ліплені фасади будинків з алебастровими янголами; тихі сквери, що знову ставали затишними скверами; від цього йому навіть трохи покаламутніло в очах – «Осінь, проте не зима...».
