Був лютий березень, або П’ять на п’ять – двадцять сім

Реалістичний хоррор від Олександра Стусенка

Олександр Стусенко – молодий письменник, член НСПУ, лауреат премії «Благовіст». За збірку новел, про яку йдеться, він став лауреатом «Смолоскипа» 2007 року ( ІІ премія в номінації «Проза»).

У своїх новелах прозаїк творить іншу реальність, де своєрідним чином підпорядковані одне одному фантазія, вигадка і логіка – він  м і с т и ф і к а т о р. Герої новел – патологічно хворі істоти (людьми їх назвати важко!): напівмерці, перевертні, упирі, роздвоєні особистості, для котрих смерть, вбивство, зникнення – це проста маніпуляція із собою й тими, хто їх оточує. Потойбічний світ для них такий самий реальний, як  поцейбічний для нас із вами. Наприклад, герой новели «Вікна в позадвері: «Бурульбаш  міряв своє життя  власними смертями. І не якимись там інсценованими чи взагалі вербальними, а цілком натуральними: з корчами, плачами й неодмінним похороном…». І що цікаво, цей чоловік встигав на власні поминки, де уважно слухав, що про нього говорили його невтішні колеги: «Бурульбаш почвалав із цвинтаря  додому, а дорогою купив кілька літературних часописів. «Літлет» його вразив помпезністю заупокійного слова, яке передувало добірці його поезій… Інші часописи відзначили таку подію, як його смерть, дещо скромніше, обмежившись лише компліментом у чорній рамочці. Та все одно Бурульбаш зрозумів, що отак помирати інколи корисно…». Воистину, вельми промовистий факт із нашої з вами  дійсності – треба померти, аби про тебе твої друзі й колеги сказали добре слово!

О. Стусенко захоплено малює фантасмагоричні ситуації, що нормальній людині можуть наснитися тільки в найжахливіших сновидіннях. Ось фабула  новели «Доволі неясна холера»: «Стару звали баба Ївга, й була вона одним із найтемніших  персонажів містечка…», а ще буламаленька дівчинка в білому плащику, яка простувала проти ночі через цвинтар. Старій бабі захотілось її загризти, та не так сталося, як гадалося: «…стара рвучко шарпнула малу, що весь час покірно, мов на смерть, ішла попереду, за комірець плаща. Сила в баби була нелюдська. Тендітну дівчинку розвернуло обличчям до Ївги, легкий плащик лишився в старої в руці, і їхні очі зустрілися. Баба Ївга не встигла зойкнути, побачивши, що в блідої дівчинки з великими очима замість рук – два гострі залізні гаки. Реготнув між могилами вітер, хилитнувся від ляку ліхтар, і обидва сталеві гаки увійшли чорній бабі у горло».

Письменник мовби розігрує читача й насолоджується сподіваним ефектом. Виразний приклад подібного розіграшу – новела «Ступінь відповідальності» – видатний біолог-експериментатор схрещує глистів із термітами, отримуючи  глистермітів  –  військово-біологічну зброю проти революційних африканських країн. А останнє досягнення  –  сисуни, що здатні живитися подібно до павуків: «за допомогою хоботків упорскували в живу істоту свій шлунковий сік, а потім уже з мертвої істоти висмоктували його назад  –  разом із розчиненими нутрощами бідолашної». Врешті-решт, зголоднілі тварі виссали й свого творця! Коротенька новела «Зробили з України» нагадує анекдот, коли герой «бухає» в компанії зі своїм відображенням у дзеркалі, для зручності називаючи його Кумом. А новела «Зай» побудована на всім нам відомому житейському факті:  в тролейбусі в час-пік може  їхати без проблем тільки сонячний зайчик, бо йому не треба місця! Розкішні пародії на сучасний сервіс та рекламу, що всіх уже дістала, –  новели «Мене зварили» та «Критика здатності мислення»: « – Пане громадянине! – звернувся до Каструцького чоловічок зі щипцями.  – Не минайте, поцікавтесь! Тільки сьогодні – рекламна ампутація! Всього дванадцять гривень».

Творча уява автора не має меж. Але я помітила ще одну не менш важливу особливість цих текстів – це сила деталей. Саме завдячуючи ретельній, пильній, акуратній, старанній деталізації вигадки О. Стусенка справляють враження достовірних, навіть матеріальних. Парадокс? Не думаю, що так. Письменник відчуває  читацьку психологію (якість, напевно, набута, а, можливо, й вроджена) і використовує нездоровий інтерес читача до нездорових ситуацій, обігруючи, переінакшуючи його, уловлюючи психологічний феномен «біса протиріччя». Та й позіція холодного споглядача «вистави», режисером -постановником якої є він сам, автора, ймовірно,  цілком влаштовує.

Й останній аргумент на користь цієї збірки новел – талант Олександра Стусенка розсуває межі емоційного й раціонального, доводить читачеві, що зіпсовану дійсність корисніше сприймати емоційно,  за допомогою підсвідомості, оминаючи розум.

Справа читача – не дати себе ошукати!

«Книга року Бі-Бі-Сі: конкурс читацьких рецензій»