Данило Кіш: Книга про любов у смерті та смерть у любові

Якщо Ви прагнете легкої, ненапряжної, зі смаком еротики прози, то «Книга любові і смерті» Данила Кіша - не такий випадок. Це не банальне дитя маскультури, яке можна нашвидкоруч прочитати у метро і так само з легкістю забутися. Бо вона з таких, що змушують мізки постійно бути у напруженні, рефлексувати й аналізувати, повертатися до вже прочитаного і самому робити висновки, які автор не піднесе Вам на тарілочці.

Незважаючи на ім’я, Данило Кіш не є українським письменником. «Книга любові і смерті» – це переклад із сербської. Сам автор, як зазначають інтернет-джерела, вважав себе перш за все письменником, людиною поетичною, а вже потім громадянином, від чого прихильники незаангажованого мистецтва в екстазі плескали б у долоні. Хоч я особисто вважаю це вдалим піар-ходом письменника-модерніста. Досить хоча б кинути оком на мотиви, сюжети, персонажів – і цього достатньо, щоб зрозуміти, що Данило Кіш пише про себе, свою землю, своїх друзів. І вже з цих маленьких фактів виводить загальні формули, універсалії, які будуть справедливі для кожного окремо. Бо не дарма в одному з оповідань ідеться про «пана без батьківщини», «апатрида», але це ж не означає, що це людина без коріння. Батьківщиною для письменника є мова, але не якась конкретна, а універсальна, за допомогою якої порозуміються представники будь-яких мовних сімей.

 Данило Кіш – майстер малих прозових форм, тому «Книга любові і смерті» стала компендіумом найкращих його творів різних років. Уже сама назва вводить довірливого читача в оману: якщо книга любові і смерті, то обов’язково має бути багато про любов. Та це, дорогенькі, Вас водять за носа. Наївному, та ще й слабкодухому у цих рядках краще на порпатися, бо трапляються сцени відверто бридкі (повішання, вбивства, самогубства, різноманітні операції з мертвими тілами). І терміни панують якісь некрологічні: енциклопедія мертвих, гробниця для Бориса Давидовича, посмертні почесті… Та це лише зовнішня оболонка: «Я люблю живих, я не люблю мертвих», – так сказав би сам автор словами одного зі своїх оповідань («Юрій Голєц»). Розповідей про любов, а саме про стосунки чоловіка та жінки, у цій книзі мало. Але тут має місце інша любов – та, яку ми називаємо гучним словом гуманізм, людинолюбство у найменших і найбільших його виявах. Для автора нагальною є одна велика істина: життя звичайної людини з усіма її звичками, трагедіями, поразками, дорогами, знайомствами є не менш важливим, ніж історія міста, війська, держави врешті решт. Кожна людина – це універсум, космос, річ у собі, тому важлива і має право бути згаданою: «…ніщо і ніколи не повторюється в історії людських істот, все, що на перший погляд видається таким самим, є лише віддалено подібним; кожна людина – окрема зірка, все відбувається завжди і ніколи, все повторюється безкінечно і неповторно. (Тому укладачі «Енциклопедії мертвих» наполягають на одиничному, бо для них кожна людська істота є святинею)». Погодьтеся, що після таких слів трохи більше починаєш любити себе і світ.

 Усі оповідання мають претензію на достовірність, якщо зважити на покликання на газетні статті, літературні джерела, спогади і листи. Можна навіть простежити історичність, що просвічує крізь дати, історичні події, точну стилістику з тяжінням до лаконічних, максимально простих речень, які начебто покликані винятково констатувати факти. Та не даремно у книзі оповідань автор додає постскриптуми, відкриваючи перед читачем карти. Тому для мене книга видалася майстерною і хитро продуманою загадкою «вірю-не-вірю», до якої передбачливий автор, свідомий своїх хитрощів, поблажливо дає відповіді.

 Кожна частина трикнижжя становить цілісність, хоч ідеться у них про різні історичні періоди (починаючи від раннього християнства, завершуючи неспокійним 20-тим століттям) і звісно ж про різних персонажів (від Христових апостолів до «механічних левів», себто членів парторганів Совєцької Вітчизни). З такої мозаїки імен та подій читачеві власноруч доведеться складати цілісну картинку. І не дивно, що у кожного вона виявиться іншою. Таке вже модерне письмо: читач поряд з автором пише свою книгу «Любові і смерті».

 «Енциклопедія мертвих» видалася мені найбільш символічною та всеохопною. Наче під мікроскопом, письменник розглядає життя, себто смерті простих грішних людей. Порушує теми марнославства («Симон Чудотворець») і простого, гармонійного життя («Посмертні почесті»), проблему покликання мистецтва і відповідальності вчителя («Розповідь про майстра та учня»), проблему історичної правди («Прекрасно вмирати за Батьківщину»), ставить під сумнів актуальність інтерпретації поетичних творів і її потребу взагалі («Червоні марки з Леніним» – оце якраз про кохання), і, звичайно, про її величність любов «до гробу й у ньому». Одне слово, поміркувати є над чим.

 Сім глав однієї спільної повісті «Гробниця для Бориса Давидовича» припадуть до смаку тим, хто цікавиться діяльністю підпільних організацій, життям у концтаборах, тюремними законами та виживанням людей творчих у зовсім не творчій радянській номенклатурі. Персонажів поєднано невидимими нитками спільної долі, вони так наче мимохіть виринають то в одному, то в іншому оповіданні. А поєднує їх те, що вони борються і пливуть проти течії, і ця течія є проявом влади, як XIV століття (коли євреї чинили спротив перехрещенню і були переслідувані), так само як і XX, коли карали за все, за що могли вигадати. Це перегукується з ідеєю булгаківських «Майстра і Маргарити» про незмінність влади попри плин часу: «Хто бачив сьогодення, той бачив усе: те, що відбулося у найдавнішому минулому, і те, що станеться у майбутньому» (цитата з Марка Аврелія, наведена автором).

 Читаючи збірку «Лютня і шрам», я мимоволі згадувала «Сад Гетсиманський» Багряного. Допити, слідчі, табори, смерть геніальних доль у негеніальних умовах, життя як марафон – добіжиш чи ні – усе це до болі знайоме українському читачеві. Таких садів понасаджувано було чимало, на жаль. Автор знову натискає на цю болісну рану двадцятого століття, і вона починає боліти по-новому. Не тільки ми таке переживали, тому про це треба говорити, та винуватців карати зась. Може, це нам сигнал, нагадування про те, що здатна вчинити рівна людині рівній і що не треба б цього повторити.

 Це така до бісу складнюча книга, що провокує до роздумів. Оповідання – вирвані шматки з життя (чи смерті) – переміщують тебе у якийсь вакуум. Це сигнал зупинитися на мить, зосередитися, поміркувати. У своїй мозаїці з «любовей і смертей» я теж переставила пазли після прочитаного. Книга навчила мене природно ставитися до природних речей, жити за своїми законами і, як не парадоксально, любити себе. Бо один мудрий чоловік якось сказав, що це є найвищий заповіт: полюбивши себе, полюбиш і своїх братів.