Де Кюстін? або Отака-от «Правда про Росію»

У далекі шістдесяті роки минулого сторіччя один кмітливий паризький видавець вирішив підзаробити грошенят і, після гучної реклами, кинув на прилавки грубезний ошатний том у футералі під назвою «Все, що ми знаємо про жінку». Сьогодні, звичайно, ми знаємо набагато більше, в нашу добу скупо й прозоро одягнутих пань, а тоді – сталася неабияка сенсація. Люди з ночі ставали у чергу біля книгарень (французький капіталізм – на відміну від українського – книгарень і книгозбірень не знищував), але ажіотаж перетворювався на обурення, коли читачі розгортали коштовне своє придбання. Бо всередині дорогої палітурки були просто порожні сторінки! Коли видавця позвали до суду, він у відповідь запитав: «А що ми насправді знаємо про жінку?» Тому й порожні сторінки. На тому конфлікт і вичерпався.

Мабуть, у київських видавництвах цю бувальщину знають, бо поклали собі повторити, але вже по-українському, придибашку з обдурюванням читача…

Отож, я з радістю довідався, що в книгарні «Є», острівцеві інтелектуального життя в центрі Києва, який не встигли поталувати ненавидники розуму з Київської міської адміністрації, продають українське видання де Кюстіна. Та й подостатком з’явилося реклами цієї книжки з кінця минулого року. До речі, досить дорогої книжки – 47,7 грн. Купував я зі сподіванням, що нарешті в Києві почали публікувати знакові для тієї чи іншої доби тексти з якимись солідними, якщо не розвідками, то принаймні ґрунтовними сучасними коментарями…

Вже вдома, коли я розгорнув книжку француза Астольфа де Кюстіна «Правда про Росію», над якою працювали два видавництва, – «Ярославів вал» і «Український письменник», – мене почали обсідати сумніви: а що ж я, власне, купив? Бо на першому ж розвороті (с. 2-3) ліворуч подано репродукцію титулу англомовної публікації (Торонто–Нью-Йорк) 1958 року, де зазначено, що редактором і перекладачем (на англійську?) є ближче мені не знайомий О. Мерчанський, а передмову злагодив д-р Д. Донцов. А праворуч на розвороті зазначено: опрацював О. Мерчанський, передмова д-ра Д. Донцова, післямова М. Слабошпицького. На с. 4 в копірайтних даних зареєстроване авторське право на післямову, а ще – названі видавництва. Але не вказано, що саме видавництва мали на оці: англійський переклад чи опрацювання (якою мовою?). І що ж власне «опрацьовано»? Англійський відредаґований переклад? Та й який зміст вкладається в оригінальний літературознавчий термін «опрацювання»?

Далі йде передмова Д. Донцова 1958 року, що за змістом чудово вписується в барикадний контекст Холодної війни, але зовсім не пасує до нинішніх відомостей про епоху, в яку жив і писав Кюстін. Я розумію шляхетні надзавдання видавців, але слід було подати твір Донцова у додатках з належними коментарями, де пояснювалися б такі «дрібниці», як от: чому ця книжка «епохальна» (в Росії французькою її читала потайки жменька людей, а за кордоном європейського жандарма таких епохальних книжок було неміряно), чому стиль твору «відважний» і «блискучий», бо, здається, ліпших стилістів у Франції натоді не бракувало, тощо. Д. Донцов – видатний український діяч, але ж є правила публікації доробку й видатних діячів.

Далі в книжці, зі с.11, йде текст, що його авторство в змісті не зазначене, а в колонтитулах написано, що це вже твір де Кюстіна, хоча вочевидь текст не його. Власне, це початок чийогось примітивного дослідження в дусі тієї ж Холодної війни, коли головною справою вважалася ідеологія, пропаганда, а не наукове розкриття теми. До речі, вся критика більшовицького маразму виглядає переконливою, але ніде не пояснено, чому українці досі не злагодили власного академічного видання – ні в діяспорі, ні вдома.

Виклад тексту де Кюстіна — вкраплення цитат упереміж із широкими бездарними коментарями — починається зі с. 30. Цитати з «епохальної» книжки, написаної «відважним» і «блискучим» стилем перекладено й перебріхано з багатьма стилістичними неоковирностями, які, мабуть, уважний редактор ні за віщо не пропустив би, хіба що – це вислід нинішньої економії на внутрішніх рецензентах, редакторах і коректорах. І не було б такої нісенітниці, яку подибуємо вже на тій же с. 30: «Але, як тільки князь зникає, вони знову говорять невимушеним тоном, з рішучими намірами та полегшеним виглядом, що є мало приємним контрастом до цілковитого заперечення самих себе, що проявили хвилину перед тим». Кюстін, як відомо, мав скандальну нетрадиційну орієнтацію, але ж не настільки, аби таке мисліте виписувати…

І так по всій книжці – суміш чиїхось ідеологічних писань і аматорського цитування, хоча в колонтитулах скрізь зазначено, що автор – Астольф де Кюстін.

Всі п’ять додатків у книжці (с. 183-221) – це аматорські писання, знову ж таки створені не істориком і не філологом, а просто пропагандистом з якоїсь дешевої преси, що для неї, либонь, від початку й творилися. Це особливо прикро, бо там ідеться й про погляди таких особистостей як Шевченко або Гоголь. Щодо останнього, авторові корисно було б познайомитися принаймны зі статтею Воропаєвої «Тютчев та Астольф де Кюстін» («Вопросы литературы», 1989, №2, с. 102-115).

Контрастом, звичайно, до всього цього виглядає післямова Михайла Слабошпицького, котрий пише завжди докладно і яскраво. Можливо, згодом, у пристойнішому виданні можна буде подати ширший європейський контекст для цієї французької книжки, розглянути типологію жанру подорожей і листів у добу романтизму. Докладніше зупинитися на особистості де Кюстіна, може і з застосуванням не тільки компаративної методи, але і якихось елементів психоаналізу. Тоді можна було б говорити і про історичні «неадекватності» в минувшині Великої Британії, Німеччини, Франції… Про зрадників, запроданців, перекиньчиків, рабів… Ні, про Україну – ні слові. На таке мало хто здобувався – Шевченко, Франко, Драгоманов… А ми більше схиляємось до жанру агіографії. Щоб кляті москалі затямили…

А ще краще не пошиватися в дурні й видати повного і справжнього де Кюстіна з належним академічним апаратом.

А одуреному покупцеві / читачеві до кого звертатись? До органів захисту споживачів, що покликані боронити нас від витівок вигадливих вітчизняних виробників? Тим часом я вирішив звернутися за двома адресами, де оперативно реаґують на такі махлювання: «Українська літературна газета» і sumno.com…