«Газелі бідного Ремзі»: посміятись над самим собою
Посміятись над самим собою можна, читаючи роман Володимира Даниленка «Газелі бідного Ремзі». У ньому автор настільки майстерно змальовує деякі звички українців, що стає соромно за власний народ і за самого себе зокрема.
Втім, книга не зовсім про це. Роман Даниленка – сатира на українську владу. І сатира досить таки вдала.
«Щоб написати сатиру про владу, треба мати три речі: гострий язик, гостре око і змогу спостерігати за владою зсередини. І цікаво, що третю умову я вирішив доволі таки просто – влаштувався на роботу в Кабінет Міністрів,» – говорить в одному зі своїх інтерв’ю Володимир Даниленко.
Відтак автор у своєму романі фантазує. Мовляв, кримського хана Хаджи Селіма Герая І оживили навмисне, аби тодішній президент Кучма мав сторонній погляд на все, що відбувається у його країні. Хан – любитель писати, а пише свої газелі (себто розповіді) він під псевдонімом Ремзі. Звідси і назва твору. До слова, кожна з сорока газелей у романі присвячена іншій жінці і кожну з цих жінок Ремзі по-своєму кохає. Але «…скільки б у чоловіка не було кохання, його завжди буде мало. І не тому, що чоловік, коли кохає жінку, зраджує тій, першій. Він кожну любить інакше, бо кожна зачіпає в його душі такі струни, від яких щоразу звучить інша мелодія, тому я не зраджував тобі, Айбіке, як не зраджував решті своїм тридцяти дев’яти жінкам, моя мускуснокоса Айбіке.»
Ремзі у своїх газелях «видає» й інші розумні думки. «Кожного чоловіка, Сабріє, пожирає своя гусінь. Когось пиха, когось влада, когось гроші. Щоб пізнати людину, її треба напоїти. Злий полізе битися і принижувати інших, добрий – цілуватися, робити подарунки, дурний вихвалятися.» Такі випробування, здається, непідвласні жодним рокам чи навіть тисячоліттям.
Помічає мудрий Ремзі й те, до чого ми, українці, давно вже звикли. Мовляв, у Гюлістані (так шанобливо хан називає наш край) ніхто ніколи не працює. Якщо ви захочете вирішити якусь справу, вам нагадають, що за два місяці зимові свята і до них йдуть приготування. Після свят люди відходять. А далі – приготування до весняних свят і відпочинок від них. Потім – літо – мертвий сезон. І далі знову підготовка до зимових свят. Але таки є один період в Україні, коли люди працюють. «У цій країні, Едіє, росте корінь, який вони називають картопла. Думаю, Едіє, що в тому корені захована якась їхня таємниця, бо тільки коли в Гюлістані настає час садіння і копання цього земляного яблука, їхні міста порожніють, наче прийшов великий мор. У Гюлістані, Едіє, всі несамовито працюють тільки у двох випадках: коли закопують і відкопують цей загадковий корінь.»
Працює Ремзі на Президента, якого шанобливо називає Сариханом, що у перекладі з їхньої на нашу означає «рудий хан». Ремзі ставиться надзвичайно шанобливо до Сарихана і навіть розуміє давній звичай перемішування вареників. Президент, виконуючи давній обряд, перемішує тацю з варениками, у кожному з яких прізвище наближеної до Президента особи. Чий вареник вистрибне нагору – тому і бути при владі. І хоч вареник Ремзі залишається знизу, він не ображається, а виконує все те, що від нього вимагає нова робота у Палаці Візирів. Не приймає Ремзі лише того, що українці так люблять їсти свинину. І деколи кримський хан не розуміє мови свого Сарихана. Адже говорить той на невідомій широкому загалу мові мобля. Мовляв, це залишки первісної мови, у якій корінь «бля» вжитий у більшості слів. Аби зрозуміти усе, до Сарихана запрошують перекладача з моблі:
« – Всепродамбля!
– Якщо опозиція і надалі буде так поводитися, – мовив терджиман, – то я продам усі стратегічні об’єкти включно з нафтопроводом «Одеса-Броди».
– Всінах!
– А зараз я прошу всіх вийти і не заважати мені вирішувати важливі державні справи.»
У романі Даниленка Ремзі має ще й інші пригоди. Він веде переговори з бен Ладеном, продає зброю за кордон, спостерігає за ураганом в американському Нью-Орлеані. Але для того, щоб «посмакувати» ними, варто прочитати роман «Газелі бідного Ремзі», адже тільки так отримуєш справжню насолоду від сатиричного роману.
