«Чудеса Маленького Міста»: Хроніка звичайних див

Бувають же такі письменники, які вміють писати історії з твоїх мрій і снів, з того ледь відчутного, що колись запримітила в літньому дощі, у зовсім вранішньому чи призахідному сонці, в задуманих очах коника – в усіх тих схованках, де зазвичай можна впіймати за хвоста казку, – але так і не змогла збагнути.

Якщо вже вдатися до аналізу тексту, то легко можна визначити основні образи, концепти, архетипи, якщо хочете, якими маніпулює (фу, яке бридке слово і як воно сюди не пасує) автор: квіти, метелики, дощ, веселка, барви, сон, дівчатка, щаслива людина, людина, не схожа на інших, музика... Але за цими образами стоїть дещо більше. За ними стоїть Добра Душа. Справді-справді. Бо як інакше ви пояснете той стан замилування, розчуленості, бажання робити щось добре й потрібне просто тут і зараз, який наступає одразу ж по читанні? Як поясните бажання проговорювати до себе словами казок перед самісіньким сном і по-дитячому вірити, що цієї ночі полетите разом із літаючим бегемотом прямо в його квітучу долину? 

Іван Андрусяк, який писав передмову до книжки й чудового вірша про казкових героїв і нас із вами водночас, каже, що «якби всі діти – всі-всі діти на світі! – виростали на казках Ґурама Петріашвілі, то ніхто з них, ставши дорослим, просто не міг би бути підлим, зарузумілим, нещирим, хамовитим, войовничим...» І з ним неможливо не погодитися. Бо після «Казок Маленького Міста» хочеться співати, навідуватися в гості до сусідів і приносити їм свіжовипечених пиріжків із корицею і бабусиними яблуками, розмальовувати свою тінь, частіше задивлятися в небо, вирощувати квіти й дарувати їх випадковим перехожим, мріяти і слідувати таємничому голосу, який «лише раз у житті неодмінно поманить за собою... і було б добре послухатися його й без остраху піти на таємничий голос». Хочеться дуже багато сміятися і ходити на руках. І хай там що думають про все це Порядні Городяни.